29) Філософія екзинстеціалізму.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль.

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань.

Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.

30) «Філософія життя» .Концепція Ніцше.

В середині ХІХ ст. було зроблено ряд відкриттів в біології, бурхливо розвивалась психологія (водночас – розчарування наслідками соціального та технічного прогресу).

Формуються погляди, згідно з якими життя, як постійно змінну сутність, раціональними засобами пізнати неможливо. Тільки інтуїція, ірраціональне може виявити його зміст. Це положення в різних модифікованих формах лягло в основу філософії життя, яка зформувалася в кінці ХІХ – на поч.. ХХ ст.. Її представниками були в Німеччині Ф.Ніцше, В.Дільтей, Г.Зіммель, та у Франції – А. Бергсон.

Ідейним попередником «Ф.ж.» був нім. Філ-ф А.Шопенгауер.

Поняття «життя» розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно.

Основою життя і його проявом є ВОЛЯ. Вона незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це, за Шопенгауером – «абсолютне вільне хотіння». Вона пронизує весь світ і є першоначало і абсолют.

Воля переважає над розумом, вона ВИЗНАЧАЄ спрямованість і результати розумової діяльності.

Ф.Ніцше також визнавав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а «волі до влади». Вона (воля до влади) є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі в будь-яких його проявах (вкл. рослинний і тваринний світ).

«Житя для мене тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування, якщо відсутня воля до влади, істота деградує»

Оскільки життям рухає волевиявлення (самовиявлення у будь-який спосіб), у ньому панує боротьба за виживання, в якій (звичайно) перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може змінюватись. Слабким не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і відродження життя.

Н. протиставляє силу і волю життя культурним нормам і цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Свою негативну роль у цьому відіграло, на думку Ніцше, і християнство.

Християнствво зробило людину слабкою, покірною і приниженою, культивуючи в ній покірність і страх.(«Все, що було в людині найкраще, знищено хр-вом….Це порча…»)

Мораль – це засіб боротьби слабких проти сильних.

А проте життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким може бути.

Несправедливість і утиск в суспільстві є природними, оскільки вони спричинені перетинаннями різних устремлінь до влади і поширенням своєї влади (в цьому полягає внутрішня сутність кожної людини).