гос

1. Проблема визначення цивільного права, як самостійної галузі права, відмежування від інших галузей права

На сьогоднішній день усі підручники ЦП, ТДП визнають ЦП основ. самостійної галузі права з власним предметом і методом правового регулювання. ЦП за загальною точкою зору відносно до приватного права. У зв’язку з цим виникають питання чи відповідає така оцінка ЦП тим ознакам які дозволяють визначити самостійну галузь права(СГП) і підстава поділу на приватне і публічне право. Домінуючою в правовій науці точкою зору є те, що СГП має відповідати 2 критеріям: 1. однорідний предмет. Виходячи із ст..1ЦКУ предмет ЦП складають особисті немайнові і майнові цивільні відносини. Ст.1ЦКУ заклала неоднорідність предмету ЦП в частині особистих немайнових благ і майнових цивільних відносин у зв’язку з чим у правовій науці існує декілька точок зору на правову природу з обґрунтуванням вилучення цих прав з ЦП і віднесено до інших галузей права (конституційного, державного або створення самостійної галузі з основоположних прав людини). 2. наявність свого методу правового регулювання(МПР). Самостійність ЦП не може бути обґрунтована і за рахунок МПР і вважається, що цивільним МПР є диспозитивний МПР який, випливає із ст..1ЦКУ яка закріплює 3 основні ознаки цього методу: 1. рівноправність учасників цивільних відносин; 2. вільне волевиявлення до вступу, розвитку і виходу цих відносин; 3.самостійність відносин цих суб’єктів. Диспозитивність означає, що учасники цивільних відносин самі регулюють відносини між собою виходячи із власної ініціативи і домовленості між собою. Основним інструментом регулювання є цивільний договір.

Відмежування галузей права відбувається за предметом і ме­тодом. Вирішуючи проблеми розмежування правових галузей, законодавець закріплює положення, за яким до майнових від­носин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до подат­кових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосо­вується (п. 2 ст. 1 ЦКУ). Але виникає необхідність розмежування цивільно-правових відносин не тільки з адміністративно-правовими чи фінансово-правовими, а й з відносинами, що регулюються іншими галузя­ми права.Конституційне право закріплює основні особисті права громадян України, встановлює рівність всіх форм власності, не­доторканість, свободу підприємницької діяльності, визначає за­гальні принципи правової системи, в тому числі основні засади цивільного права. Цивільне право не тільки конкретизує названі положення КУ, а й вміщує норми щодо регу­лювання інших приватноправових відносин. Спільним для цивільного і адміністративного права є пред­мет регулювання – майнові відносини, але метод регулювання цих відносин названими галузями права різний. Характерним для цивільно-правового методу є юридична рівність учасників та диспозитивність. Для адміністративного права – влада і під­порядкування одних суб’єктів адмінвідносин іншим. В основі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин лежать імперативні засади. Кримінальне право, як і цивільне, регулює (охороняє) май­нові та особисті немайнові відносини. Норми ККУ застосовують­ся для особистого покарання правопорушника, а ЦКУ – май­нового. Трудове право також має багато спільного з цивільним при регулюванні трудового договору і цивільно-правового договору підряду; при відшкодуванні шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов´язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Характерним для трудових відносин є те, що вони виникають в процесі праці, відпочинку. Цивільне право в ці від­носини не втручається.Цивільне право регулює відносини, об’єктом яких виступа­ють земельні ділянки, але з обмеженнями, встановленими зе­мельним та екологічним правом. Близьким до цивільного права є сімейне право, але учасни­ками сімейно-правових відносин, як правило, виступають чле­ни сім’ї. Суб’єкти цивільних правовідносин частіше всього не пов’язані сімейними зв’язками.Дискусійною є проблема відмежування цивільно-правових відносин від відносин у сфері господарювання, які регулюються перш за все ГКУ. При цьому слід враховувати те, що господарське право є комплексною га­луззю права, яка складається з публічно-правових і приватно-­правових інститутів. Відповідно до п. 6 ст. 3 ГК одним із видів господарських відносин є організаційно-господарські відносини, тобто відносини, що складаються між суб’єктами господарю­вання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Такі відносини не можуть бути предметом цивільного права, оскільки при цьо­му відсутня така ознака цивільно-правових відносин як юридич­на рівність.Натомість виникають складнощі при розмежуванні приват­но-правових відносин між цивільним і господарським правом. З цього приводу варто погодитись з позицією, за якою відповідне розмежування здійснюється за наступними правилами:-   ЦК України встановлює загальні правила, які регулюють цивільно-правові відносини. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким чином, Гос­подарським кодексом можуть встановлюватись особливості ре­гулювання цивільних правовідносин у сфері господарювання. Отже, приписи ГК підлягають застосуванню як спеціальні пра­вові норми;-  у разі виникнення суперечностей (колізій) між зазначени­ми нормативними актами перевагу застосування мають приписи ЦК, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК основним актом цивіль­ного законодавства є саме Цивільний кодекс України.

2.Поняття і правова природа установчих документів юридичної особи Поняття «установчі документи»вказує на те, що результатом їхскладання і реєстрації в установленому законом порядку є створення відповідної «установи», тобто, в широкому розумінні, юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають. На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціальна правоздатність (характеризується тим, що юридична особа має право займатися лише тими видами діяльності, що зазначені в її установчих документах), фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності користується універсальною право-дієздатністю (тобто здатністю займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Виходячи з цього, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Незважаючи на це, фізична особа не позбавляється обов’язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якщо, звичайно, така діяльність підлягає ліцензуванню, або для її здійснення, згідно із законодавством, вимагається певний дозвіл). Загальні положення щодо установчих документів суб’єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб містяться у ст. 87 ЦК України, ст. 57 ГК України та ст. 8 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-Р/ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", ч. З якої до установчих відносить такі документи: 1) установчий акт; 2) статут; 3) засновницький договір; 4) положення. Наведений в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» перелік установчих документів стосується всіх юридичних осіб: юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, а також юридичних осіб, що такого статусу не мають. Стаття 57 ГК України до установчих документів додатково відносить рішення засновників про утворення суб’єкта господарювання. На перших загальних зборах засновники (учасники) майбутньої юридичної особи повинні вирішити ряд питань організаційного характеру. Тому рішення зборів засновників з цих питань в обов’язковому порядку оформляються протоколом, який подається разом із установчими документами до органу реєстрації. Загальні вимоги до змісту установчих документів юридичних осіб містяться в ЦК та ГК України, Законі України «Про господарські товариства», а також в законах України «Про фермерське господарство» та в інших нормативних актах. Установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені.

3. Цивільно-правова і господарсько-правова теорії регулювання господарських відносинПроблема розмежування предметів господарського та цивільного права базується на 2-х основних науково-правових теоріях щодо правого регулювання господарських відносин: цивільно-правової і господарсько-правової. Перша базується на тому, що господарські відносини є складовою цивільних відносин і повинні регулюватись цивільним кодексом. Друга теорія виходить з того, що господарські відносини складають самостійну галузь права і мають регулюватися господарським законодавством. Цивільно-правова теорія правового регулювання господарських відносин найбільш активно розвивалась наукою цивільного права радянського періоду в умовах, коли усі без винятку представники цієї науки були противниками ринкової економіки і відповідно приватного права. Проте всі основні аргументи проти господарсько-правової теорії того періоду якимсь чином перекочували в арсенал українських цивілістів без практично будь-яких модифікацій. Вже тоді цивілісти-розробники нових цивільних законодавчих актів добре розуміли, що вони включають в них частину тих норм, які регулюють відмінні від цивільно-правових відносини і є предметом господарського права. Складність проблеми розмежування господарського та цивільного права, з наукової точки зору, обумовлюється тим, що теоретичним підґрунтям її розв’язання для більшості дослідників була і залишається до сьогодні теорія про те, що відокремлення самостійних галузей права можливе тільки за наявності в них «свого самостійного» предмета та методу правового регулювання. Предмет при цьому повинен бути однорідним, тобто охоплювати однакові за правовою природою суспільні відносини, а метод правового регулювання – «своїм», тобто належати виключно самостійній галузі права. Предмет сучасного цивільного права України визначений у ст. 1 ЦК і включає в себе особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Перше, на що відразу звертається увага, це те, що ці відносини, як визнається і самими цивілістами, не є однорідними. Але не менш важливою є друга особливість такого визначення предмета цивільного права – це критерій, тобто, за словами Н. С. Кузнєцової, наявність таких спеціальних характеризуючих ознак як юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність. Формування цивільно-правових відносин на вказаних засадах забезпечує, на її думку, їх приватноправовий характер і підкреслює відмінності від публічних відносин. Третє, на що звертається увага при аналізі «концептуального підходу» до визначення «цивільних відносин», це те, що він якимсь незбагненним чином допускає відхід від «специфічних ознак» цивільних відносин і закріплює можливість застосування цивільного законодавства до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин, якщо це встановлено законом ( ч. 2 ст. 1 ЦК). І, навпаки, згідно з ч. 1 ст. 9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Гірша ситуація складається із господарськими майновими відносинами. Тут відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК лише допускається, що Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. І тому зрозумілим є питання, чому природноресурсні, трудові і сімейні відносини мають право на власну галузь і субсидіарне, тобто спільне з цивільно-правовим, регулювання, а житлові й господарські відносини такого права не мають. Предмет господарського права як галузі права згідно зі ст. 1 ГК становлять господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Як визначено у ст. 3 ГК, сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. З урахуванням цього предмет господарського права є комплексним поєднанням двох видів господарських відносин, що виникають між самими суб’єктами господарювання у процесі здійснення ними господарської діяльності (так звані відносини по горизонталі), і господарські відносини, що виникають при управлінні господарською діяльністю державою та іншими уповноваженими суб’єктами (відносини по вертикалі). Перший вид відносин – це за ч. 5 ст. 3 ГК господарсько-виробничі відносини. Другий вид господарських відносин відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК – це організаційно-господарські відносини. Таким чином, зі сторони противників концепції самостійної галузі господарського права висувається, на перший погляд, вагомий аргумент: його предмет складається з неоднорідних відносин, які можна віднести до цивільного права й адміністративного права. Відповідно господарське право не має свого предмету, а, значить, і не може бути визнане самостійною галуззю права. Справедливості ради слід визнати, що на сьогоднішній день зі сторони представників вітчизняної науки адміністративного права, можна сказати, немає серйозних домагань щодо включення організаційно/господарських відносин, що є предметом регулювання господарського права, до складу адміністративних відносин. Такі погляди тягнуться до нас з радянського минулого і знаходять своє вираження у висловлюваннях окремих сучасних цивілістів.

4.Поняття, загальна характеристика ознак речового права. Місце речового права в системі цивільного права Речове право-це право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері господарського віддання. З об’єктивної точки зору РП-це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникли із права власності та інших речових прав. У науці ЦП частина авторів вважають інститутом ЦП. Проте представники цивільно-правової науки виділяють галузі ЦП під назвою право власності та речові права на чуже майно. Підгалузь РП виділяють і деякі вчені зокрема як:Суханов вважає,що право власності з об’єктивної точки зору може розглядатися як правовий інститут як сукупність правових норм які входять в підгалузь ЦП. Право на чужу річ має наступні особливості: - є похідним від права власності; - має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності; - зберігається при зміні власника; - захищається такими ж способами, як і право власності; - може захищатися і від власника. У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Ознаки речового права:1) майнове право;2) індивідуально-визначена річ як об’єкт речового права; 3) абсолютне право; 4) речові права повинні бути встановлені законом; 5) речове право характеризується наявністю правомочностей володіння або користування або розпорядження; 6) право слідування; 7) право переваги; 8) можливість безпосереднього впливу на річ (безпосереднього панування над річчю), у тому числі шляхом обмеження власника або суб’єкта іншого речового права.

5. Юридична особа і суб’єкт господарювання: теоретичні аспекти співвідношенняСпіввідношення поняття «юридична особа» із поняттям «суб’єкт господарської діяльності». Для характеристики цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існування декількох термінів: «суб'єкт підприємницької діяльності», «суб’єкт підприємництва», а також «підприємець». Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін «підприємець» стосовно фізичних осіб, а також прикметник «підприємницькі» стосовно юридичних осіб - товариств. Отже, розуміючи очевидну їх тотожність, враховуючи ст. 9 ЦК України про те, що окремим законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, вважаємо за необхідне використовувати термінологію, яку вживає ГК України, звертаючись, звичайно, і до ЦК України як до акту загального у частині, що не суперечить акту спеціальному, тобто ГК України. Поняття «юридична особа» співвідноситься із поняттям «суб’єкт господарської діяльності» так само, як співвідносяться поняття «підприємницька діяльність» і «господарська діяльність», тобто як частка і ціле. Тому під час характеристики суб’єктів підприємницької діяльності ми будемо, звичайно, звертатися і до загальних ознак, притаманних суб’єктам господарської діяльності. ГК України не містить чіткого визначення поняття «юридична особа», формулюючи його опосередковано через поняття «господарська діяльність» і «суб'єкт господарювання». Так, за змістом ч. 2 ст. 3 ГК України суб’єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю «для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку». Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб’єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття юридичної особи слід розглядати крізь призму визначення поняття «суб’єкт господарської діяльності» з урахуванням специфіки, обумовленої зайняттям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

6. Правова природа та проблемні аспекти спадкового договору Аналіз положень ЦК визначає спадковий договір як двосторонній консенсуальний правочин, за яким одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Здавалося б, ст. ст. 1302, 1303 вичерпно визначають суб’єктів спадкового догоговору, до яких відносять набувача та відчужувача. Набувачем може бути фізична або юридична особа, відчужувачем – подружжя, один з подружжя або інша особа. Вочевидь, поняття «інша особа», що вживається в ч. 1 ст. 1303 стосовно відчужувача, стосується фізичної особи, що не перебуває в шлюбі, що випливає хоча б з того, що в ст. 1302 чітко передбачений юридичний факт, з яким пов’язується виникнення права власності у набувача, а саме – смерть відчужувача. Зрозуміло, що термін «смерть» вживається в ЦК стосовно фізичної особи. Проблемним видається положення ч. 1 ст. 1303 ЦК, яким встановлено, що відчужувачем може бути як подружжя, так і один з подружжя. Щодо подружжя, нібито, зрозуміло – обидва (і чоловік, і дружина) є відчужувачами за відповідним договором, вони разом підписують Договір, тим самим вислювлюючи згоду на його укладання та згоду на те, щоб майно, що перебуває у їх спільній сумісній власності, стало предметом Договору. В такому випадку дотримуються вимоги ч. 1 ст. 65 СКУ, якою передбачено, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою тому що вони мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання таким майном. Отже, якщо один з подружжя має намір укласти Договір щодо майна, на яке поширюється режим спільної сумісної власності, він має отримати згоду на це другого з подружжя Цікавим видається питання щодо набувачів за договором. Як вже зазначалось, набувачем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Відтак, можна зробити висновок, що набувачем може бути не тільки спадкоємці відчужувача. Головне, щоб вказані фізичні чи юридичні особи мали цивільну праводієздатність для укладення Договору. Положення глави 90 ЦК викликають деякі питання щодо того, які саме права і обов’язки можуть складати зміст правовідносин відчужувача і набувача. Ст. 1305 передбачає, що набувач у Договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового чи немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Більше про зміст Договору в ЦК не йдеться. Виходячи з наведеного виникає питання щодо того, чи може бути набувач зобов’язаний за Договором не тільки вчинити певну дію майнового або немайнового характеру, а й, наприклад, утриматись від вчинення якоїсь дії? Враховуючи наявність в тексті ст. 1305 ЦК дієслова «може», яке вказує на диспозитивність цієї норми, можна зробити висновок, що положення цієї статті є орієнтиром для сторін Договору, але аж ніяк не виступають вичерпним переліком обов’язків набувача. Вказане непрямим чином підтверджується також ч. 3 ст. 6 ЦК, якою передбачено право сторін відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Основним обов’язком відчужувача ЦК визначає передачу у власність майна набувачеві. Причому випливає це не з норми ЦК, яка безповередньо визначає обов’язки відчужувача (така норма відсутня взагалі), а з загальної норми ст. 1302, яка визначає, що являє собою Договір. Вважаю, що Договором можуть бути передбачені і інші обов’язки відчужувача. Відсутність нормативно визначеного переліку істотних умов Договору, який є новим та невідомим правозастосовчій практиці, може викликати небезпечні ситуації, за яких час від часу будуть виникати спори з приводу укладеності/неукладеності Договору. Цікавим і неоднозначним видається питання щодо юридичного факту, з яким пов’язується виникнення у набувача права власності на передбачене Договором майно. Ст. 1302 вказує, що таким юридичним фактом є смерть відчужувача, однак, по-перше, жодним чином не пояснює, що є саме вважати моментом смерті, а, по-друге, чітко не пояснює, в який саме момент у набувача виникає право власності на майно відчужувача, обмежившись формулюванням «в разі його смерті набуває право власності». Щодо другого питання, вважаю, що моментом виникнення права власності набувача на передбачене Договором майно є момент фізичної смерті відчужувача (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), хоча не переконаний в тому, що не виникатиме інших позицій. В зв‘язку з цим доцільним було б змінити формулювання ст. 1302 ЦК, зазначивши замість формули «в разі його смерті» фразу «в момент його смерті». Що ж до моменту смерті, то його також бажано було б визначити більш чітко в самому ЦК. Адже цілком ймовірно, що під таким моментом можна розглядати як момент настання фізичної смерті (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), так і момент отримання свідоцтва про смерть, які, звичайно, не співпадають за часом. Невирішеним також залишається питання винекнення ризиків випадкових загибелі чи пошкодження майна, яке набувається у власність набувачем відповідно до Договору. За загальним правилом, встановленим ст. 323 ЦК, ризики, пов’язані з річчю, несе власник. Отже, набувач за Договором має бути максимально захищений в контексті ризиків, а саме: момент виникнення права власності у набувача має співпадати з моментом фактичного початку володіння ним майном, отриманим за Договором. Вказане положення бажано закріпити на рівні ЦК. Крім того, необхідно захистити інтереси набувача на випадок випадкової загибелі майна після смерті відчужувача але до фактичного початку володіння таким майном. Одним із способів такого захисту може бути страхування або порука чи гарантія. Необхідно звернути увагу що ЦК прямо не врегульоване питання щодо того, чи розповсюджуватиметься на майно, вказане в Договорі, правило про право на обов’язкову частку у спадщині і чи взагалі включатиметься майно до складу спадкової маси (спадщини). Вважаю, що ні, адже відповідно до ст. 1218  ЦК до складу спадщини входять всі права і обов’язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. Відповідно ж до суті Договору, саме з настанням смерті спадкодавця-відчужувача припиняється його право власності на визначене в Договорі майно, вказане право автоматично виникає у набувача. Наведене вище свідчить про те, що спадковий договір є різновидом цивільно-правового договору, цей вид договору з набранням чинності ЦК отримав статус по іменованого. Відносини, що виникають із спадкового договору, є договірними, а не спадковими. Враховуючи той факт, що спадковий договір є новим серед по іменованих договірних конструкції, відомих українському законодавству, вважаю також за потрібне більш детально визначити основні його положення, зокрема, щодо суб’єктного складу, прав та обов’язків сторін, істотних умов цього договору, питання переходу ризиків та невключення майна, який є об’єктом спадкового договору, до складу спадщини.

7. Цивільні правовідносини. Неоднорідність предмету цивільного права Цивільно-правові відносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті. Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин в цілому, і галузевих цивільно-правових відносин зокрема. Осибловості цивільно-правових відносин наступні: це майнові і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права; їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; суб’єктивні права та обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини – це майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права між юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних прав і обов’язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Особисті немайнові правовідносини є предметом регулювання цивільного права, є досить неоднорідними і складають неоднорідність предмету цивільного права.

8. Проблеми визначення організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права Організаційно-правова форма юридичної особи – певний тип організації, у якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду як юридичні особи приватного права. Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, встановлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особи кожної організаційно-правової форми знаходить відбиття у притаманному тільки цій формі установчому документі. Між тим кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом. При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не передбачені законом. Таким чином, вид організаційно-правової форми юридичної особи – це тип організації, яка має сукупність конкретних ознак, що об’єктивно відрізняють її від інших юридичних осіб однієї організаційно-правової форми. Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, що передбачена або принаймні не заборонена законом. Ст. 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб: товариства й установи. Товариство це організація, створена шляхом об’єднанняосіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. За своєю сутністю товариства є корпоративними утвореннями. Установою є організація, створена однією чи кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Найбільш поширеною формою товариств є господарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькі товариства – це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою чи додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК). Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один). ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств: акціонерне товариство; товариство з додатковою відповідальністю; товариство з обмеженою відповідальністю; повне товариство (товариство з повною відповідальністю); командитне товариство. Акціонерне товариство – це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства. Товариство з обмеженою відповідальністю – це товарисіво, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Товариство з додатковою відповідальністю – це товари ство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами. Повне товариство – такий вид господарського товарне і- ва, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Командитне товариство – це товариство, у складі поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають зобов’язаннями товариства усім своїм майном, є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Окрім господарських товариств, до підприємницьких топа риств належать також виробничі кооперативи. Виробничим кооперативом є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудоиій участі та об’єднанні його членами майнових пайових інегкіи. Непідприємницькі товариства – це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. До них належать; релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, навчальні заклади), споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи, благодійні організації.