гос

54. Поняття та правова природа забезпечувальних зобов’язань. Забезпечення виконання зобов’язань – це інститут, що історично склався з часів римського права. Він становить собою сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів (загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов’язання (насамперед інтересів кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов’язання. Забезпечення зобов’язань будь-яким із засобів створює зобов’язальне правовідношення між кредитором і боржником (або особою, яка забезпечує зобов’язання боржника). Незважаючи нате, що кожен із засобів характеризується специфічними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов’язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов’язань. До таких ознак відносять: а) спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі засоби забезпечення виконання зобов’язань. Основною метою є надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора. б) специфіка забезпечувального зобов’язання полягає в додатковому (акцесорному) характері стосовно основного зобов’язання. Ця особливість забезпечувального зобов’язання, його акцесорний характер проявляється в багатьох моментах, які частково найшли відображення в загальних положеннях ЦК щодо забезпечення виконання зобов’язань. По-перше, недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, І навпаки, забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання. По-друге, забезпечувальне зобов’язання слідує долі основного зобов’язання при переході прав кредитора до іншої особи, наприклад, при відступленні вимоги за основним зобов’язанням. По-третє, припинення основного зобов’язання, як правило, тягне припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки. Зокрема, гарантійне зобов’язання незалежне від основного. в) За загальним правилом підставою для встановлення та застосування засобу забезпечення виконання зобов’язання є домовленість сторін про таке забезпечення. І тільки щодо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпосередньо законом. г) Виходячи зі змісту ст.547 ЦК, спільною для всіх забезпечувальних зобов’язань ознакою є форма правочину щодо забезпечення. Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється в письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

55. Проблема критеріїв визначення цивільного права самостійною галуззю права На сьогоднішній день усі підручники ЦП, ТДП визнають ЦП основ. самостійної галузі права з власним предметом і методом правового регулювання. ЦП за загальною точкою зору відносно до приватного права. У зв’язку з цим виникають питання чи відповідає така оцінка ЦП тим ознакам які дозволяють визначити самостійну галузь права(СГП) і підстава поділу на приватне і публічне право. Домінуючою в правовій науці точкою зору є те, що СГП має відповідати 2 критеріям: 1. однорідний предмет; 2. наявність свого методу правового регулювання(МПР). Виходячи із ст..1ЦКУ предмет ЦП складають особисті немайнові і майнові цивільні відносини. Ст.1ЦКУ заклала неоднорідність предмету ЦП в частині особистих немайнових благ і майнових цивільних відносин у зв’язку з чим у правовій науці існує декілька точок зору на правову природу з обґрунтуванням вилучення цих прав з ЦП і віднесено до інших галузей права (конституційного, державного або створення самостійної галузі з основоположних прав людини). Друга проблема –це це виключно до предмету ЦП майнових господарських відносин: по-перше таке виключення розриває єдиний предмет господарського права, відносячи організаційно господарські відносини до якогось іншого режиму правового регулювання; по-друге в предмет ЦП не включаються господарські відносини, що носить публічний характер; по-третє характер господарських відносин пов'язаний з особливостями здійснення господарської діяльності, державна реєстрація суб’єктів господарювання, публічністю відомостей ЄДР юр.осіб і фіз..осіб підприємців дає можливість говорити про публічний характер господарських відносин, що обумовлює суспільний державний інтерес до результатів господарської діяльності. Усі перераховані аспекти відсутні уцивільних відносинах за участю фізичних осіб, тобто у такому чистому цивільному обороті. З урахування сказаного можна стверджувати, що господарські відносини не є однорідними з виключно приватними відносинами за участю фіз..осіб. Самостійність ЦП не може бути обґрунтована і за рахунок МПР і вважається, що цивільним МПР є диспозитивний МПР який, випливає із ст..1ЦКУ яка закріплює 3 основні ознаки цього методу: 1. рівноправність учасників цивільних відносин; 2. вільне волевиявлення до вступу, розвитку і виходу цих відносин; 3.самостійність відносин цих суб’єктів. Диспозитивність означає, що учасники цивільних відносин самі регулюють відносини між собою виходячи із власної ініціативи і домовленості між собою. Основним інструментом регулювання є цивільний договір.

56. Місцезнаходження та найменування юридичних осіб Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження юридичної особи вказується у її установчих документах. Кожна юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно містити також інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати, крім повного найменування, також скорочене. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Фірмове (комерційне) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

57. Проблеми застосування Цивільного кодексу України у зв’язку прийняттям Господарського кодексу України. Два одночасно прийняті законодавчі акти мають деякі неузгодженості та суперечності, які унеможливлюють їх практичне застосування. В цілому можна виділити такі шляхи вирішення зазначених суперечностей: 1) розмежування сфер регулювання: залишити за Господарським кодексом відносини в сфері публічного права стосовно державного регулювання підприємництва, а за Цивільним кодексом – у сфері приватних відносин; 2) узгодження норм двох кодексів із відповідним відсиланням кожного з них до іншого стосовно тих чи інших аспектів регулювання, усунення дублювання, розбіжностей, а також узгодження термінології. Подібні пропозиції є необхідними та важливими, оскільки вони направлені на узгодження між собою норм Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України, що є компромісом у ситуації, яка склалася. Зокрема у статті 63 Господарського кодексу України вводиться поняття змішаної форми власності (на базі об’єднання майна різних форм власності). Разом з тим Конституція України, Цивільний кодекс України щодо власності визначають лише приватну, державну та комунальну власність і не виділяють змішану форму власності. Крім того, зазначений термін вказує лише на участь у заснуванні підприємства засновників різних форм власності. Основоположним питанням двох Кодексів є питання щодо суб’єктів відповідних правовідносин. 1. Доцільно звернути увагу на недосконале поняття суб’єктів господарювання (в одній дефініції вживається чотири рази слово „господарський"). Відповідно до частини першої статті 55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 2. Згідно із Цивільним кодексом України юридичні особи мають універсальну правоздатність, тобто юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа. Водночас положення Господарського кодексу України передбачають спеціальну правоздатність, тобто наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, які відповідають меті і завданням її діяльності 3. Відповідно до частини першої статті 81 Господарського кодексу України акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими, на відміну від Цивільного кодексу України, який не виділяє ці різновиди акціонерних товариств. Стаття 152 Цивільного кодексу України передбачає лише поняття акціонерного товариства. Отже, слід зауважити, що розв"язання практичних проблем застосування Цивільного та Господарського кодексів України можливе лише шляхом узгодження двох Кодексів.

58. Поняття та правова природа корпоративних відносин. Корпоративні правовідносини визнані в Україні як вид суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають у стадії розвитку. А суспільні відносини, які за своїм предметом є відносинами з управління майновими комплексами у найзагальнішому вигляді слід вважати корпоративними. Корпоративне право слід розглядати як цивільно-правовий інститут, як частину цивільного права. Особливості корпоративних відносин визначають їх внутрішню диференціацію і потребують відповідного правового регулювання. Для регулювання таких суспільних відносин застосовується цивільно-правовий метод юридичної рівності сторін. У результаті врегулювання нормами права ця група суспільних відносин набуває форми цивільних правовідносин. При визначенні кола суспільних відносин, які слід віднести до корпоративних, потрібно зважати на встановлений правовий критерій. У ГКУ дається визначення корпоративних відносин, відповідно до якого ними є відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Зазначений нормативний акт закріплює визначення і корпоративних прав. Корпоративні відносини мають чимало особливих ознак, що дають їм можливість претендувати на окреме місце серед цивільних правовідносин. Причиною створення підприємства є не покладення на нього зобов’язань перед засновниками, а реалізація ними свого засновницького права. Суб’єктами корпоративних відносин є фізичні та юридичні особи тією мірою, якою вони мають право бути засновниками (учасниками) організацій. Предметом регулювання є група суспільних відносин, яка виникає у зв’язку з реалізацією суб’єктивного цивільного права на створення юридичної особи. До елементів будь-якого цивільного правовідношення належить і юридичний факт, на підставі якого воно виникає. Моментом виникнення корпоративного правовідношення є особливий юридичний факт – реєстрація юридичної особи. На підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що ключовим у виникненні корпоративних відносин є момент інкорпорації юридичної особи Але при цьому слід мати на увазі, що йдеться про правовий зв’язок який виникає між засновниками та самою юридичною особою як похідним суб’єктом.

59. Проблеми визначеннянеустойкі, штрафу, пені. Види неустойкі. Визначення неустойки наводиться в ч. 1 ст. 549 ЦК. У подальшому ця стаття ви­значає два різновиди неустойки — штраф та пеню. Чіткого розмежування понять не­устойки та її різновидів немає ні в науці, ні в законодавстві.Частина 1 ст. 549 ЦК розширює в порівнянні з ЦК1963 р. зміст поняття неустойки, передбачає можливість сплати її грошима або шляхом передання майна. Доцільно передбачати в договорах вартість (ціну) майна, що підлягає переданню в порядку сплати неустойки, або порядок визначення його вартості. Але ж відсутність таких відомостей в договорі не є підставою для визнання умови договору щодо не­устойки чи окремого правочину щодо неустойки недійсними. У зв'язку з введенням в дію Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» слід враховувати наступне. Неустойка у вигляді обов'язку боржника передати індивідуально визначене рухоме майно може встановлюватись на розсуд сторін без обтяження або з обтяженням цього майна. ЦК 2004 р. залишає недостатньо визначеною правову природу не­устойки. Впевнено можна стверджувати тільки одне: зроблено деякі кроки, які більше, ніж ЦК 1963 р, віддаляють неустойку від відповідальності. Зокрема, в главі 18 «Відповідальність за порушення зобов'язання» ЦК 1963 р. містилась ст. 205 «Зменшення неустойки», що було аргументом на користь визнання неустойки мірою відповідальності. У ЦК 2003 р. такої статті у гла­ві 51, де йдеться про відповідальність, немає. Крім того, ця глава названа «Правові наслідки порушення зобов'язання.   Відповідальність за порушення зобов'язання», тому викладення в ній положень про неустойку не свідчить про те, що законодавець розглядає неустойку як різновид відповідальності. ГК не передбачає сплати неустойки шляхом передання май­на, що виключає встановлення неустойки у вигляді обов'язку боржника, що порушив зобов'язання, передати майно на підставі ч. 1 ст. 549 ЦК. ГКназиває неустойку, штраф і пеню різновидами штрафних санкцій, але не визначає жодного із цих різновидів. Частина 2 ст. 549 ЦК особли­вістю штрафу визнає те, що він обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежне виконаного зобов'язання. Пеня обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Такого розуміння пені належить додержуватись при укладенні договорів та вирішенні спорів. Проте не може бути підставою відмови в задоволенні вимоги про сплату неустойки те, що вона встановлена за кожен день прострочення виконання іншого (а не тільки грошового) зобов'язання, що така неустойка не підпадає під визначення пені, яке наводиться в ч. З ст. 549 ЦК.

60.Набуття права власності. Способи набуття права власності поділяються на: Первісні-це такі способи набуття права власності відповідно до яких право власності набувається в перше або незалежно від волі попереднього власника. Сюди відносять: 1.створення нової речі; 2.переробка(специфікація); 3.знахідка; 4.користування дарами природи. Похідні-пов’язані із набуттям права власності за волею попереднього власника. Сюди відносять: 1.вічуження; 2.спадкування; 3.приватизація державного ікомунального майна.