гос

17. Договір як джерело цивільного права. В ст. 10 ЦК (ч. 1) закріплене загальне правило про те, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана ВР України, є частиною національного цивільного законодавства України. Більше того, згідно з ч. 2 цієї статті, якщо у чинному міжнародному договорі України містяться інші правила від тих, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила цього договору. Іншими словами, за таких обставин ЦК встановлює пріоритет дії міжнародного договору, що певною мірою відповідає вимогам законів України «Про дію міжнародних договорів на території України», «Про міжнародні договори України» та ст. 9 Конституції України. Значну питому вагу серед міжнародних договорів становлять багатосторонні міжнародні договори – конвенції. Серед них особливим джерелом договірного права є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., яка містить уніфіковані матеріально-правові норми договірного права.

18. Універсальність і сингулярність спадкування. Універсальне наступництво є безпосереднім, тобто спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої (посередництва) третім особам. Якщо власник, заповідаючи своє майно одній особі, зобов’язує її передати це майно іншій, то до першої права та обов’язки спадкодавця переходять безпосередньо, іншими словами дана особа виступає спадкоємцем, а до другої спадкова маса переходить тільки шляхом передачі її спадкоємцем, тобто не відразу, а опосередковано; отже, ця особа універсальним спадкоємцем визнана бути не може. За універсального наступництва права та обов’язки переходять до спадкоємців одночасно та в усій сукупності, навіть якщо б останні і не знали про існування деяких з них. Універсальний наступник (спадкоємець) не може прийняти лише одну частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. «Оскільки універсальний наступник набуває прав та обов’язків негайно й одночасно, він не може встановити інший порядок набуття прав та обов’язків, не може відкласти, наприклад, прийняття на себе боргів спадкодавця або поставити прийняття боргів у залежність від якої б то не було умови. Хто прийняв спадщину, прийняв її у принципі цілком та одночасно». Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступництво сингулярне, або часткове. Сингулярний правонаступник, на відміну від універсального, набуває лише окреме право зі складу спадщини право, зміст якого є чітко визначеним. Таке право сингулярного правонаступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпосередньо від спадкодавця, а опосередковано в силу норми закону, що покладає на спадкоємця обов’язок виконання на користь відказоодержувача певного зобов’язання. Ознака універсальності спадкового правонаступництва як істотна риса, притаманна спадкуванню, визнається переважною більшістю авторів. Проте окремі дослідники не погоджуються з визнанням універсальності як однієї з головних характеристик спадкового наступництва.Сингулярне наступництво є тісно пов’язаним з універсальним, оскільки завжди існує у поєднанні з останнім. Це виявляється в тому, що у тексті заповіту леґат виступає лише одним із сукупності заповідальних розпоряджень і за загальним правилом лише він з цих розпоряджень має сингулярний характер. Можливість такого співіснування відказів поряд зі спадкуванням у власному розумінні визначається, на нашу думку, відмінністю цілей універсального та сингулярного переходу. Обґрунтування існування відказів у сучасному праві можна знайти в консерватизмі ідеї універсальності спадкового правонаступництва і недостатності положень цього інституту для збереження певних відносин, у яких перебував померлий. Нотаріальна практика свідчить, що найчастіше предметом заповідальних відказів є розпорядження про надання права користування житловим приміщенням, що за своєю правовою природою є невідчужуваним. Виходячи з принципу свободи заповідальних розпоряджень одного з фундаментальних у спадковому праві поряд з призначенням спадкоємців та розподілом майна між ними, заповідач може включати до заповіту й інші розпорядження, що носять особистий характер. Як і стосовно універсального, у сингулярного наступника також з’являється самостійне майнове право – право спадкування, зміст якого є, щоправда, не таким широким, як у першого, оскільки до нього переходять лише окремі права зі складу спадщини.

19.Проблеми розмежування Цивільного та Господарського кодексів України при регулюванні цивільних та господарських відносин. Важливим кроком уперед у правовому регулюванні суспільних відносин стало прийняття у 2003 році ГКУ та нового ЦКУ в 2004р. Але прийняття нового нормативного акта не завжди означає те, що він повністю усуває певні проблеми, навпаки, він може їх створити. Одна із колізій зазначених вище нормативних актів стосується строку позовної давності у договорах перевезення. Так, згідно з ЦКУ«до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів)». У свою чергу ГКУ, врегульовуючи порядок вирішення спорів щодо перевезень, встановлює, що «для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк». У правозастосовній діяльності юристів-практиків виникає логічне запитання: яким нормативним актом керуватися? Адже відносини між юридичними особами регулюються як Цивільним, так і Господарським кодексами України. Стосовно недосконалої юридичної техніки при нормативному регулюванні відносин матеріально-технічного постачання та купівлі-продажу у ГКУ зазначимо наступне: відповідно до статті 264 ГКУ: «Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, як власного виробництва, так і придбаних у інших суб’єктів господарювання, здійснюються суб’єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу». Проте у ГКУ нормативно не врегульовані відносини купівлі-продажу між суб’єктами господарювання. Виходить, що суб’єкти господарювання можуть укладати між собою виключно правочини «матеріально-технічного постачання та збуту». Крім того, зазначимо, що термін «збут», крім статей 263 та 264 ГКУ, більше ніде не застосовується. А тому залишається незрозумілим, що саме визначається цим терміном та яким чином регулюються відносини збуту. Для того щоб в основу розмежування галузі права можна було покласти предмет правового регулювання, необхідне існування такої структури суспільних відносин, яка б точно співпадала із структурою галузей права. А це неможливо, оскільки суспільні відносини перебувають у постійному розвитку і русі вперед (у суспільстві діють три групи відносин – майнові, управлінські, охоронні). Суспільні відносини формуються в певних сферах: управління, господарство, праця. Регулювання відносин у цих сферах не ізольоване, як «накладаються» сфери суспільних відносин, так і здійснюється комплексне регулювання цих відносин. Щодо методів правового регулювання, що теж покладається в основу розмежування галузей, то правовому регулюванню притаманно всього два методи – диспозитивний та імперативний. Але в нормах кожної галузі є свій, особливий суб’єктний склад, на це треба і необхідно звернути увагу. У тому, що господарські відносини існують і мають суттєві відмінності, немає сумніву, підтвердженням цьому є: - особливий суб’єктний склад учасників; - наявність у суб’єктів спеціальної, господарської, правосуб’єктності; - особлива сфера відносин – сфера господарювання; - наявність спеціальних нормативних актів (законодавства). Розмежування сфери дії Цивільного та ГКУ (відповідно і законодавства) необхідно здійснити за суб’єктним складом учасників цих відносин, а саме: - відносини між фізичними особами та фізичними і юридичними особами – регулюються ЦКУ; - відносини між юридичними особами та юридичними особами і фізичним особами – приватними підприємцями – регулюються ГКУ.

20.Теорії комерційного, підприємницького договору ГК України не надає загального визначення господарського договору, однак, аналіз його положень свідчить про відсутність загального підходу стосовно розуміння договору. Через таку невизначеність на сьогодні у правовій науці чітко виокремлюються чотири основні теорії договору, які намагаються розкрити сутність означеної юридичної конструкції: угодницька (правочинна), обіцянки, зобов’язальницька, актова. Відповідно до угодницької теорії (яка заснована на положеннях цивільного права): договір – це угода сторін про встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків. Це підтверджується ст. 626 ЦК України, за якою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Іншою теорією є теорія обіцянки за якою договір – це обіцянка або набір обіцянок, на які може покластися контрагент. За зобов’язальницькою теорією договір ототожнюється з договірними зобов’язаннями. Зокрема ст. 207 ГК України передбаченє можливість визнання недійсними господарського зобов’язання, яке укладено учасниками господарсько-договірних відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції, а також окремих умов господарського зобов’язання. Окремі представники сучасного українського правознавства, переконані, що саме зобов’язальницька концепція договору має стати домінуючою й наполягають на зміні на її користь цивілістичної доктрини договору. За актовою теорією: договір - це сумісно здійснені відокремлені волевиявлення двох чи більше суб’єктів права, спрямовані на регулювання поведінки цих та/або інших суб’єктів, та якими встановлюється на підставі реальної або припущеної згоди правовий результат - правовий акт. У законодавстві більшості Романо-Германської правової системи договір визначається як угода або як добровільне взяття на себе зобов’язань. У країнах Англо-Саксонської правової системи розглядається як обіцянка на яку поклався контрагент. Саме такий підхід відбивається у Європейському договірному праві. Відміність між угодницькою теорією і теорією обіцянки не має принципового характеру. Теорія обіцянки і теорія угодницька виходить з розмежування договору як обіцянки і зобов’язань, що виникають на його підставі.

21. Звичай як джерело цивільного права: поняття і особливості використання Звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Так, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах ГКУ у ч. 3 ст. 268 ГК передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. З огляду на це не є вдалою ст. 7 ГК, яка дає перелік видів лише нормативно-правових і нормативних актів як джерел регулювання господарських відносин. Аналіз нормативно закріпленого поняття звичаю дає підстави для відмежування ознак звичаю від умов його застосування. Звичай є не просто правилом поведінки, а правилом, яке носить загальнообов’язковий характер, тобто є нормою. При цьому повторюваність застосування правил поведінки є однією із сутнісних ознак звичаєвого права. Звичай характеризує також те, що не є обов’язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо випливає зі змісту ст. 7 ЦК України. Умовами звичаю є: 1) неврегульованість питання, що є предметом судового спору в чинному законодавстві або договорі; 2) відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства. В літературі до ознак звичаю інколи відносять: несуперечливість закону іншому нормативному акту; формальна визначеність в законі можливості його застосування для регулювання відповідних відносин; відсутність подібного загальноприйнятого правила поведінки в нормативних актах; усталеність свого змісту та однозначність тлумачення в діловій практиці; багаторазовість однорідного застосування. Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі. Звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті. Звичаї можуть застосовуватись у будь-якій сфері цивільних правовідносин (зобов'язальні, речові, спадкові тощо). Звичаї мають характер конкретного правила поведінки, не встановленого актами цивільного законодавства, але усталеного в певній сфері цивільних відносин. Тому звичай і без його формального закріплення виступає переважно джерелом права. Окремі звичаї фіксуються у відповідному документі.Однак у більшості випадків звичаї не фіксуються в актах цивільного законодавства чи будь-яких інших документах; вони мають характер аксіом, які зазвичай приймаються до уваги учасниками цивільних відносин, судом. Звичай є додатковим формально-юридичним джерелом права, що застосовується у випадках: 1) прогалини у позитивному праві за умови «мовчазної згоди» влади; 2) відсилання закону до звичаю; 3) прийняття на підставі звичаю судового чи адміністративного рішення.

22. Проблемні питання свободи договору та волевиявлення при його укладенні ЦКУ у ст. 3 прямо проголошує свободу договору однією з головних загальних засад цивільного законодавства. Згідно зі ст. 6 ЦК сторони мають право укласти договір не передбачений цивільним законом,  урегулювати у передбаченому законом договорі свої відносини, не врегульовані ним, а також відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Відповідно ст. 627 ЦК встановлює, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні змісту такого договору, а ст. 628 ЦК передбачає можливість укладення змішаних договорів, що складаються з елементів різних договорів. Свобода укладення договору полягає у можливості вступу в договірні відносини на основі внутрішнього волевиявлення їх потенційного суб’єкта, тобто сторони договору. Свобода вибору виду договору надає сторонам можливість обрати прямо передбачений актом цивільного законодавства вид договору, укласти змішаний договір із елементами різних договорів або договір, не передбачений цивільним законодавством. Визначальним критерієм, виходячи з якого здійснюється вибір виду майбутнього договору, є юридична мета сторін, тобто їхнє спільне бажання до настання певних наслідків від укладення договору. Таке бажання сторін, а отже і юридична мета договору, є своєрідним спільним знаменником, окресленим у результаті узгодження першовихідних інтересів сторін.  Свобода способу укладення договору означає свободу сторін укласти договір у будь-якій формі, виходячи з того, що договір вважається укладеним при досягненні сторонами згоди його укласти, тобто із засад консенсуалізму. У цьому випадку принцип консенсуалізму тлумачиться як можливість сторін домовлятися про укладення договору без необхідності виконання будь-яких інших дій, наприклад передачі речі, яка не звільняє сторони від вимог щодо надання їхньому волевиявленню певної форми.За загальним правилом договір не потребує спеціальної форми і може вчинюватися усно, зокрема шляхом вчинення конклюдентних дій або навіть мовчанням (ст. 205 ЦК). Крім того, відповідно до ст. 639 ЦК договір може бути укладеним у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Але сторони за взаємною згодою мають право обрати певну форму, зокрема письмову, навіть якщо вона не встановлена законом. При цьому, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому такої форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагається. Відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними у визначенні умов договору (його змісту). Змістом договору є його умови (пункти), що визначають права та обов’язки сторін (ст. 628 ЦК). Свобода визначення змісту договору регламентується у ЦК, виходячи з концепції застосування імперативних та диспозитивних норм закону. Імперативні норми застосовуються незалежно від волі сторін, а використання диспозитивних є предметом їхньої автономної волі, тобто розсуду. Відповідно до ст. 628 ЦК умови договору поділяються на такі, що визначені на розсуд сторін і узгоджені ними, і такі, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Умови, що можуть бути визначені сторонами на власний розсуд, складаються з тих, що стосуються неврегульованих у законі відносин та тих, що визначені в законі, але від яких сторони мають право відступити і врегулювати ці відносини на власний розсуд.

23.Значення вирішення теоретико-правових проблем розмежування цивільного права та господарського права для вирішення протиріч між ЦК та ГК і подальшого вдосконалення цивільного і господарського законодавства Важливим кроком уперед у правовому регулюванні суспільних відносин стало прийняття у 2003 році ГКУ та нового ЦКУ в 2004р. . Але прийняття нового нормативного акта не завжди означає те, що він повністю усуває певні проблеми, навпаки, він може їх створити. ЦКУ визначає підприємство як «єдиний майновий комплекс»: «Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», «підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю». Тобто як об’єкт, а не суб’єкт права, що дещо не «стикується» з положеннями ГКУ: «Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання». Щодо питання правового статусу фізичної особи – підприємця, то відповідно до законодавства України фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) мають право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Згідно з ГКУ громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідна. фізична особа (громадянин, іноземець, особа без громадянства) може одночасно знаходитися у двох правових статусах – у статусі фізичної особи (і бути суб’єктом цивільно-правових відносин) та у статусі суб’єкта господарювання (і відповідно бути суб’єктом господарсько-правових та підприємницьких відносин). Тепер розглянемо правосуб’єктність фізичної особи у двох цих статусах. Перший момент стосується відповідальності фізичної особи – підприємця. Так, у ЦКУ закріплено: «Фізична особа-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна». ЦКУ закріплює і господарсько-правову відповідальність: «Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом». ГКУ дублює статтю 52 ЦКУ: «Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення», а також закріплює господарсько-правову відповідальність: «Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів». Виходить, що обидва кодекси містять одночасно два різні види відповідальності фізичної особи – підприємця. Вказані недоліки законодавства необхідно усунути, оскільки підприємницька діяльність, що здійснюється фізичними особами, зарекомендувала себе як доволі сталий елемент ринкової економіки, який потребує певної уваги з боку держави. В основу розмежування галузей права покладено майнові та немайнові відносини (принцип: один предмет та особливий метод регулювання – одна галузь права) . Але у такому випадку не залишається місця для інших галузей права. Дійсно, «право» в цілому як соціальна конструкція регулює майнові та немайнові відносини в суспільстві, воно нерозривно пов’язане з ними. Немає жодної галузі права, яка б не торкалася майнових та немайнових відносин людини або суспільства. У регулюванні майнових відносин (предмет цивільного права) та управлінських відносин (предмет адміністративного права) задіяна низка інших галузей права – трудове, земельне, фінансове, екологічне. Причому для всіх галузей права та груп суспільних відносин характерним є багатосторонній зв’язок. Отже, предмет не може бути однозначною ознакою галузі права. Для того щоб в основу розмежування галузі права можна було покласти предмет правового регулювання, необхідне існування такої структури суспільних відносин, яка б точно співпадала із структурою галузей права. А це неможливо, оскільки суспільні відносини перебувають у постійному розвитку і русі вперед (у суспільстві діють три групи відносин – майнові, управлінські, охоронні). Щодо методів правового регулювання, що теж покладається в основу розмежування галузей, то правовому регулюванню притаманно всього два методи – диспозитивний та імперативний. У кожній галузі застосовуються ці методи і жодна з них не має свого «особливого» методу. У тому, що господарські відносини існують і мають суттєві відмінності, немає сумніву, підтвердженням цьому є: - особливий суб’єктний склад учасників; - наявність у суб’єктів спеціальної, господарської, правосуб’єктності; - особлива сфера відносин – сфера господарювання; - наявність спеціальних нормативних актів (законодавства). Але чи достатньо цього для формування нової галузі? Ні на сьогодні розвиток законодавства, обумовлений розвитком та ускладненням суспільних відносин, вимагає нового осмислення та розширення кола існуючих галузей права.

24.Поняття та види зобов’язань. Проблема класифікації зобов’язань Зобов’язання передусім є цивільними правовідносинами. Відповідно до ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі елементи: суб’єкти, об’єкт і зміст. Суб’єктами зобов’язання є його сторони: управомочена сторона – кредитор і зобов’язана сторона – боржник. У деяких зобов’язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший - виключно як боржник. Разом з тим норми актів цивільного законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб’єктного складу окремих видів зобов’язань. Вказане головним чином стосується зобов’язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб виступити стороною у певному виді зобов’язання. На відміну від речового правовідношення, об’єктом якого є річ, юридичним об’єктом зобов’язання визнається певна поведінка зобов’язаної особи. Зміст зобов’язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, включає суб’єктивне право і відповідний йому обов’язок. Різноманітність та широка сфера застосування зобов’язань зумовлює необхідність їх класифікації. Класифікацією зобов’язань є їх поділ на типи, підтипи, види та інші класифікаційні утворення залежно від певних критеріїв. Здійснення класифікації дає можливість визначити загальні положення щодо того чи іншого виду зобов’язань, основні риси та суттєві ознаки зобов’язання, а отже, і його місце в системі зобов’язань, що значно спрощує кваліфікацію конкретного зобов'’язання в правозастосовній діяльності. Для поділу зобов’язань використовують різні класифікаційні критерії. Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяють на договірні та недоговірні. Договірне зобов’язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (наприклад, зобов’язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов’язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправомірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди, з публічної обіцянки винагороди тощо). У ЦК здійснено поділ зобов’язань на групи залежно від їх юридичної направленості: а) зобов’язання щодо передачі майна у власність; б) зобов’язання щодо передачі майна у користування; в) зобов’язання щодо виконання робіт; г) зобов’язання щодо надання послуг; ґ) зобов’язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності; д) зобов’язання, що виникають з багатосторонніх правочинів.Залежно від виконуваної функції зобов’язання поділяють на регулятивні та охоронні. Залежно від концентрації прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання останні поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні). Залежно від характеру поведінки боржника виділяють зобов’язання з позитивним та негативним змістом. Залежно від цільового призначення зобов’язання поділяють на основні та додаткові (акцесорні). Окремий вид становлять зобов’язання особистого характеру. До них належать зобов’язання, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника або кредитора. У зобов’язаннях, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника, виконання обов’язку боржника не може бути покладено на іншу особу. Боржник має виконати свій обов’язок особисто.

25.Проблема кодифікації цивільного законодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основних способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.У вітчизняному цивільному праві існує два рівні кодифікації: а) загальний б) спеціальний. Загальний рівень пов’язаний із прийняттям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства тощо). Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім в історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р., а друга кодифікації відбулася у 1961-1964 pp. Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законодавства обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначити, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче потребувало адекватного законодавчого забезпечення правового регулювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, причому за рахунок не тільки оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади. Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній царинах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізичних та юридичних осіб, а також суб’єктів публічного права (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нормального правопорядку поділу права на публічне та приватне. Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпосередньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі України законодавчого акта конституційного рівня. Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона полягає у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалежної від держави системи відносин за участю суб’єктів приватного і публічного права. Причому суб’єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечується нормами ЦК, щодо інших суб’єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Важливою концептуальною засадою ЦК також є те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Конституції про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи), за ЦК, мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.