гос

9. Проблема визначення джерел цивільного права. Звернувшись до будь-якого сучасного навчальної посібника з теорії держави і права, випущеного в Україні чи Росії, щодо джерел права можна знайти практично одне й те саме. За твердженням С. Алексеева, джерела права це «офіційно-документальні форми вираження та закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового значення, які походять від держави чи визнаються нею. Існують три основні види джерел права: нормативний юридичний акт, санкціонований звичай,судовий або адміністративний прецедент. Серед інших джерел права необхідно виділити нормативний договір— угода двох чи більше суб’єктів, яка містить загальнообов’язкові, юри­дичні норми (наприклад, Федератив­ний договір). Джерелами права за різних обставин можуть бути не тільки нормативно-правові акти, прийняті державними органами, але й інші форми, які, по-перше, можуть певні відносини породжувати, по-друге,— регулювати і, по-третє, бути достатнім мірилом і підставою для врегулювання у встановленому порядку будь-якого спору (конфлікту), що виник із таких відносин. Якщо виходити з такого розуміння, то в ЦКУ 2003 р. не важко виділити три джерела (форми) цивільного права:1) договір; 2) цивільне законодавство;3) звичай. Розуміння цивільного законодавства при цьому в цілому не змінилося. Хоча на кілька, важливих моментів звернути увагу необхідно. Перш за все, потрібно акцентувати увагу на тому, що ч. 1 ст. 4 ЦК У визначено цікаве положення: основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Певним недоліком ст. 4 ЦК У є також те, що в ній зовсім не згадано про інші кодекси. Із-за цього особливої гостроти в юридичній практиці набула проблема співвідношення між ЦК У і ГКУ, який одні вчені вважають додатком до ЦК України, а інші — основним галузевим актом самостійної галузі господарського права. Проте деякі науковці, користуючись цим, без особливого, обґрунтував і всупереч положенню ч. 2 ст. 9 ЦК У, стверджують, що положення ГКУ не повинні суперечити нормам ЦК України. Тому було б дуже корисно визначити у ст. 4 ЦКУ співвідношення між ним й іншими кодексами, що регулюють також і цивільні відносини.Статтею 10 ЦК України встановлено, що чинний міжнародний договір який регулює цивільні відносини,згода на обов'язковість якого надана ВРУ , є частиною національного цивільного законодавства України. Таким чином, міжнародні договори розглядаються у ЦК України не як окреме джерело, а як складова цивільного законодавства. Проте тільки цим цивільне законо­давство як джерело цивільного права не може вичерпуватися. З урахуванням сказаного ст. 4 ЦК України було б корисно доповнити ч. 7 такого змісту: «7. У випадках, передбачених договором, законом або міжнародним договором, цивільні відносини можуть регулюватися нормами права інших держав».Договір як самостійне джерело цивільного права закріплений ст. 6 ЦК України, якою передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам. Пересторога у використанні договору як джерела цивільного права і ре­гулятора цивільних відносин полягає у тому, що договір має відповідати загальним засадам цивільного законодавства, які визначені ст. 3ЦК України. Коли ми говоримо про договір як самостійне джерело цивільного права, то маємо на увазі не нормативні договори, до яких у теорії нормативного договору належать:а) внутрішньодержавні нормативні договори (типові договори, примірні статути, «формуляри», засновницькі договори про створення господарських товариств, статути господарських товариств);б) міждержавні (міжнародні) нормативні договори (угоди, конвенції, пакти і т. п.), — а договір, який сторони укладають виключно внаслідок власного волевиявлення і зміст якого залежить тільки від такого волевиявлення. Тобто регулятором цивільних відносин при цьому виступає тільки договір і ніщо інше. Звичай як самостійне джерело цивільного права визначений ст. 7 ЦК України, відповідно до якої цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Значення звичаю, на який посила­ються сторони, таке ж як і договору, що укладається відповідно до ст. 6 ЦК України, — він є самостійним регулятором цивільних відносин і всі спірні питання, що виникають із цих відносин, можуть бути вирішені виключно з посиланням на правила, встановлені цим звичаєм. У нашій країні за часів радянської влади звичаї були повністю витіснені із цивільного обороту. Однак поступово вони повертаються і починають відігравати все більшу роль у регулюванні цивільних відносин. Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦКУ звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Це положення дає нам підстави стверджувати, що, незважаючи на те, що де-факто у регулюванні цивільних відносин цивільне законодавство залишається ще домінуючим, де-юре ЦК України закріпив пріоритет такого джерела цивільного права як договір. І це логічно, зважаючи на приватний характер цивільних відносин і диспозитивність їх учасників (юридичну рівність, вільне волевиявлення і майнову самостійність).

10. Проблема визначення права власності Українського народу, державної власності, здійснення та управління такою власністю. Законодавство нині не містить поняття права власності(ПВ) українського народу і державної власності(ДВ). Більш менш прийняти перелік об’єктів ДВ містився в ЗУ»Про власність», але який було скасовано ЗУ від 27.05.07р.» Про внесення змін та доповнень у зв’язку з прийняттям ЦКУ і ЗУ». ЦКУ містить 2 ст., які надають уявлення про поняття власності українського народу і ДВ. Головним суб’єктом ДВ відповідно до КУ і ГКУ є КМУ, ВРУ за рахунок прийняття відповідних законів встановлює режим ДВ. На сьогодні нажаль ВРУ приймає в основу закони які регулюють перелік об’єктів ДВ класифікацію їх на групи з визначенням можливості включити до об’єктів приватизації. А така приватизація здійснюється згідно з програмою приватизації. Від імені КМУ право ДВ здійснює Фонд державного майна України, який забезпечує: 1. облік об’єктів ДВ; 2. передачу об’єктів ДВ в тимчасове користування; 3. підготовку і приватизацію державного майна. Напрями здійснення права ДВ: 1. Використати об’єкт ДВ для потреби самої держави; 2. Передача об’єкта у тимчасове користування громадських організацій, різних об’єднань та ін.; 3. Наділення об’єктів ДВ у тому числі фінансових державних підприємств а також передача об’єктів ДВ в інші конституційно правові форми суб’єктів господарювання з метою здійснення господарської діяльності; 4. Передача об’єктів ДВ в комунальну власність і передача об’єктів комунальнай власності в ДВ. Правова система України вимагає докорінної зміни законодавства яке регулює власність українського народу ДВ у тому числі перерозподілу даної власності.

11.Роль прецедентного права у регулюванні цивільних відносинСудовий прецедент є винесеним по конкретній справі рішенням суду, обов’язковим до застосування при вирішенні аналогічних питань з однорідних категорій справ. В сучасній юридичній науці ведеться дискусія щодо доцільності визнання рішень судів судовими прецедентами.Опоненти визнання судового прецеденту джерелом українського права звертають увагу на те, що при здійсненні правосуддя суду достатньо застосовувати норми права, а не створювати їх. Тому компетенція суду має обмежуватися тлумаченням норм права і не передбачати нормотворчих повноважень.Прихильники концепції судового прецеденту звертають увагу на те, що застосування прецеденту в правовій діяльності нашої країни є нагальною потребою, для реалізації якої створені як правові, так і політичні передумови.Окремі автори вважають, що Україна рухається до прецедентної системи права. її використовує весь світ, і кращої поки не вигадано: лише судова влада заповнює прогалини в законодавстві і дає роз’яснення, які ніхто інший надати не може. Основна теза представників такого підходу полягає в тому, що судові прецеденти виконують значну роль у правовому регулюванні, оскільки завдяки їм конкретизуються закони, заповнюються прогалини в праві. Такими прецедентами в Україні пропонується визнати рішення Конституційного Суду України та Верховного Суду України.Окремі автори заперечують існування в Україні прецедентної системи права, хоч і не виключають такої можливості. При цьому звертають увагу на те, що Україна ще не готова до визнання прецедентної системи права, оскільки для цього потрібен певний рівень довіри до суду, якого бракує українцям.В сучасній юридичній літературі нерідко обґрунтовується позиція про те, що судова практика вже є джерелом права. Прихильники такого підходу вважають, що до числа судових актів, які містять нормативні приписи, можуть бути віднесені: рішення Конституційного Суду України; нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду України та Вищих спеціалізованих судів; рішення судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів; рішення судів по аналогії закону та права, а також на основі норм права, що містять оціночні поняття; рішення Європейського суду з прав людини.Для визнання зазначених правових актів джерелом права необхідно, щоб такі правові акти мали нормативно обов'язковий характер для всіх учасників цивільних відносин, а не лише для учасників спору.Зокрема, недоцільно визнавати джерелом права рішення суду за аналогією закону та права. Зазначені рішення суду не можуть мати нормативно обов’язкового характеру щодо всіх учасників правовідносин, оскільки такі рішення приймаються з урахуванням конкретних обставин справи і є обов’язковими лише для учасників спору.Навіть якщо припустити необхідність позитивного вирішення питання щодо визнання рішень суду судовими прецедентами, останнє можливе за умови попереднього наукового обгрунтування співвідношення судового прецеденту з іншими джерелами права (тобто його місця в системі джерел права) та чіткого механізму прийняття та дії судового прецеденту. Це передбачає визначення суб’єктів прийняття такого прецеденту (зокрема, такими мають бути лише вищі судові інстанції), яка частина рішення має вважатися власне прецедентом, тобто вважатиметься нормативно зобов’язуючою.

12.Актуальні питання визнання договору неукладеним, недійсним. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені § 2 гл. 16 ЦК України. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності угоди є недодержання в момент її вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, у якій містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності угоди:- зміст угод не може суперечити ЦК України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства;- особа, яка вчиняє угоду, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;- волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;- угода має бути спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені нею;- угода, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.Частиною 4 ст. 203 ЦК України встановлені вимоги, що угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте, наприклад, згідно зі ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встановлена законом, не має наслідком її недійсність, крім випадків, встановлених законом. На відміну від цього, ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.Згідно зі ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила угоду, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, така угода може бути визнана судом недійсною. При цьому істотне значення має помилка щодо природи угоди, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів угоди не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивною є угода, яка вчинена без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою, і визнається судом недійсною. Вона є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі.Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваною є угода, яка вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що угода була вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо угоди, яку сторони насправді вчинили. Нікчемна угода або угода, визнана судом недійсною, є недійсною з моменту її вчинення. Якщо за недійсною угодою права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.Згідно з загальним правилом ст. 216 ЦК України недійсна угода не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю. У разі недійсності кожна із сторін такої угоди зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на її виконання, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.Наприклад, згідно зі ст. 208 ГК України якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов’язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

13. Цивільне законодавство як джерело цивільного права: проблеми поняття, структури та співвідношення з іншими галузями законодавства. Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правовові норми. Цивільне законодавство є формою вираження цивільного права. Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи цивільних нормативних актів. Структура цивільного законодавства побудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили.Структурно цивільне законодавство складається з п’яти видів нормативно-правових актів:1) Конституція України, яка становить його основу і має найвищу юридичну силу;2) ЦК України як основний акт цивільного законодавства;3) інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України;4) постанови КМ України, які регулюють цивільні відносини;5) підзаконні нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади АРК у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Цивільне законодавство за своїм змістом є галуззю законодавства. Воно містить норми цивільного права. Одним з показників галузі законодавства, адекватної галузі права, слід вважати наявність зведеного нормативного акта, який охоплює переважну більшість інститутів даної галузі. Такий нормативний акт має бути активним центром системи законодавства, управляти нею шляхом розмежування компетенції між нормотворчими органами в регулюванні конкретних відносин і встановленні загальних положень, які підлягають відтворенню в інших нормативних актах, що видаються на базі і на розвиток цього зведеного акта. Для цивільного законодавства таким зведеним нормативним актом є Цивільний кодекс. Проте у практиці немає «чистих» галузей законодавства, тобто таких, які б містили норми виключно однієї галузі. Нормативні акти відображають функціональні зв’язки між нормами різних галузей права, а тому галузь цивільного законодавства, яка відповідає галузі цивільного права, складається не лише з цивільно-правових актів, а й охоплює нормативні матеріали з цивільного права, що містяться у нормативних актах інших галузей права. У ЦК України є норми адміністративного права: ст. 105 передбачає право виконкому місцевої ради народних депутатів винести рішення про знесення самовільно зведених жилого будинку, господарських і побутових будівель та споруд.Отже, в системі сучасного законодавства є нормативні акти, які містять норми різних галузей права. Вони належать до комплексних нормативних актів. Сукупність комплексних нормативних актів становить комплексне законодавство. Наявність галузевих і комплексних нормативних актів необхідно враховувати у практичній діяльності з застосування норм права. Не менш важливо враховувати цю обставину в роботі з удосконалення чинного законодавства, бо в цьому разі досить чітко вимальовуються шляхи можливої консолідації норм, згрупування їх у самостійні рубрики, скорочення множинності й усунення суперечностей.

14. Переважні права в акціонерному товаристві: поняття і проблеми реалізації. Статтею 7 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що акціонери публічного акціонерного товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Акціонери приватного акціонерного товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі, пропорційно кількості акцій що належать кожному з них. Переважне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, діє протягом двох місяців з дня отримання товариством повідомлення акціонера про намір продати акції, якщо коротший строк не передбачено статутом товариства. Статутом приватного акціонерного товариства може бути передбачено переважне право придбання товариством акцій, що продаються його акціонерами, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій. Переважне право товариства на придбання акцій, що продаються акціонерами цього товариства, може бути реалізовано протягом 10 днів після закінчення строку дії переважного права на придбання цих акцій акціонерами товариства, якщо коротший строк не передбачено статутом товариства. Строк переважного права, передбачений статутом товариства, не може бути меншим ніж 20 днів з дня отримання товариством відповідного повідомлення. Строк переважного права припиняється у разі, якщо до його спливу від усіх акціонерів товариства та самого товариства отримані письмові заяви про використання або про відмову від використання переважного права на купівлю акцій. Якщо акціонери приватного акціонерного товариства та/або товариства не скористаються переважним Правом на придбання всіх акцій, що пропонуються для продажу, протягом встановленого цим законом або статутом строку, акції можуть бути продані третій особі за ціною та на умовах, що повідомлені товариству та його акціонерам. У разі порушення переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та/або саме товариство, якщо статутом товариства передбачено переважне право на придбання акцій товариством, має право протягом трьох місяців з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати у судовому порядку переведення на них прав та обов'язків покупця акцій. Уступка зазначеного переважного права іншим особам не допускається. Статтею 7 Закону «Про акціонерні товариства» не передбачається обмеження прав акціонерів на дарування належних їм на праві власності цінних паперів. Переважне право інших акціонерів на придбання акцій можливе лише у випадку, якщо власник акцій вирішив ними розпорядитися шляхом укладення договору купівлі-продажу оскільки для продавця не має значення особа покупця, за свою власність він отримує гроші, які мають родові ознаки.

15. Проблеми розвитку та удосконалення цивільного законодавства на сучасному етапі. Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять у собі цивільно-правові норми. Цивільне законодавство – це система нормативних актів, зовнішня форма права. Цивільне законодавство України знаходиться на стадії розвитку та реформування. Питання вдосконалення цивільного законодавства наступні:- важливим завданням науки цивільного права на сучасному етапі розвитку суспільства є дослідження теоретично-правових основ подальшого розвитку цивільного права України на підґрунті європейських уявлень про приватне право, що базуються на рецепції римського права, які є першоджерелом більшості європейських кодифікацій, з коригуванням відповідно до вітчизняних уявлень про окремі правові інститути; - однією з проблем, що виникають як у науковій, так і в практичній сфері, є співвідношення норм чинного Цивільного та Господарського кодексів між собою. З моменту набрання чинності цими кодексами точиться гостра дискусія між вченими щодо доцільності існування в правовій системі нашої держави двох кодексів, предмети правового регулювання яких значною мірою збігаються. Також важливим предметом дослідження є виявлення суперечності норм Цивільного та Господарського кодексів в частині дефініції ряду правових явищ; - серед галузевих проблем актуальною є проблема більш детального регулювання особистих немайнових прав, які є предметом цивільно-правової охорони. Зокрема, це стосується права на життя (в т.ч. проблема еутаназії), права на здоров’я (право на інформацію щодо свого здоров’я, заборона незаконного проведення дослідів над людиною), права на інформацію тощо. - у сфері права інтелектуальної власності, на думку учасників конференції, активному науковому дослідженню підлягають наступні аспекти: проблеми законодавчого встановлення правового режиму комерційних таємниць та «ноу-хау», перспективи законодавчого регулювання та охорони якісно нових результатів творчої діяльності (Веб-сторінок, творів мультимедіа, звукових торговельних марок тощо); розв’язання термінологічних суперечностей між Цивільним кодексом України та спеціальними законами.

16. Проблеми правового регулювання функціонування господарських товариств за законодавством України. Господарські товариства займають важливе місце серед суб’єктів господарювання, які діють на території України. Їх діяльність регулюється ГКУ, ЦКУ, ЗУ «Про господарські товариства» та ЗУ «Про акціонерні товариства», іншими нормативними актами, що регулюють діяльність господарських товариств. Засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути фізичні та юридичні особи, включаючи іноземних суб’єктів права, крім випадків, встановлених законодавством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах окремих категорій суб’єктів встановлені спеціальними законами. Господарські товариства є юридичними особами. Суб’єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, також зберігають статус юридичної особи. До господарських товариств належать:- акціонерні товариства (АТ); -товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ); -товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ); -повні товариства; -командитні товариства. Цей перелік є вичерпним. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений термін. Господарське товариство може відкривати рахунки в банках, а також укладати договори та інші угоди лише після його державної реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються укладеними з товариством тільки за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку, визначеному законом та установчими документами. Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди. Оскільки господарське товариство є юридичною особою, однією з необхідних його ознак є наявність у нього відособленого майна, що формує матеріальну базу його діяльності. Господарське товариство є власником:- майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески;- продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства;- доходів, отриманих від господарської діяльності товариства;- іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.Формування статутного фонду господарського товариства здійснюється за рахунок внесків його учасників та засновників.  Внесками учасників можуть бути:- рухоме та нерухоме майно, не заборонене до обігу на території України;- цінні папери, передача яких не заборонена законодавством України;- грошові кошти в національній валюті або в іноземній валюті;- майнові права, у тому числі права користування майном, природними ресурсами, право на здійснення господарської діяльності, права інтелектуальної власності. Прибуток господарського товариства становить всі надходження від його господарської діяльності за вирахуванням матеріальних витрат і витрат на оплату праці. Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до ст. 59 ГК. Ліквідація господарського товариства провадиться ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду – ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до рішення суду. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія в 3-місячний термін з моменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і здійснює інші дії відповідно до вимог ГК та інших законів. Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.