гос

34.Особливості вираження волі у спадкових відносинах. У спадкових відносинах воля виражається через заповіт. Заповіт – це односторонній правочин, оскільки у ньому, за загальним правилом, реалізується воля однієї особи – заповідача. Ведучи мову про заповіт як односторонній правочин та акцентуючи увагу на тому, що він є особистим волевиявленням фізичної особи, підкреслимо, що у ст. 1243 ЦК передбачається виняток із загального правила, коли заповіт може бути укладено двома особами – подружжям. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 1234 ЦК), яка вправі на випадок своєї смерті розпорядитися всім належним їй майном або його частиною на свій розсуд, шляхом посвідчення заповіту на ім'я однієї або кількох осіб, як тих, що входять, так і тих, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також на ім'я держави або юридичної особи.Виходячи із аналізу положення ч. 1 ст. 1234 ЦК можна дійти однозначного висновку, що заповідачем може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

35. Проблеми створення та припинення діяльності юридичних осіб. Юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут, або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать і законодавству.Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: 1.розпорядчий, 2.нормативно-явочний, 3.дозвільний,4.договірний.Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає розпорядження про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, державні підприємства. Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у нормативному акті у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об’єднання. Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов’язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів – розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний. Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації. Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи. Припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

36.Спадкові відносини: поняття та структура. Спадкові відносини будучи врегульованими правовими нормами, набувають ознак правовідносин. Оскільки спадкові правовідносини є різновидом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. До характеристик спадкового правовідношення як різновиду цивільного можна віднести такі: 1. Предмет регулювання –права та обов’язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу прав та обов’язків у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців). 2. Метод регулювання – юридична рівність учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов’язки та не перебуває у підпорядкуванні іншого; диспозитивність, тобто можливість вибору з кількох варіантів поведінки, що у спадковому праві, наприклад, дістає вияв у можливості (за певних умов) вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від її прийняття, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців. Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елемента, але, на відміну від цивільного, у спадковому правовідношенні вони набувають дещо іншого змісту, і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права, ознаки. Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі: 1. Спадкове правовідношення – правовідношення вольове, оскільки воно ґрунтується на вільному волевиявленні його суб’єктів. Тільки за взаємною згодою суб’єктів спадкового правовідношення відбуваються його виникнення, зміна та припинення. Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їх складі особи, яка, хоч безпосередньо і не бере участі у правовідношенні, оскільки останнє виникає лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідношення – спадкодавця. 2. Спадкове правовідношення – це відношення, в якому наявний особистісний елемент. Під особистісним елементом у спадковому правовідношенні передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію та інші особисті характеристики особи, яка призначається спадкоємцем у заповіті. Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідношення, спадкоємець набуває право не тільки на майно померлого, а й стає охоронцем його інтересів – кредитором у правах та боржником в обов’язках. 3. Спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов’язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

37. Роль забезпечення прав людини. Історія розвитку особистих прав і свобод людини. Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України грунтується на визнанні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність. Конституційним принципом є принцип верховенства права, громадяни здійснюють свої права за принципом «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а державні органи та їх посадові особи – за принципом «дозволено лише те, що прямо визначено законом». Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції.  У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій. Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт).  У 1689р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Деклараціянезалежності США 1776р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що «всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя». В цьому документі та в Конституції США 1787р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини. Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом». Після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання. Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. У 1948р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу.

38. Актуальні питання визначення видів та типів юридичних осіб за чинним законодавством України. Поділ юридичних осіб на види може проводитися за різними підставами. Так, юридичні особи можна класифікувати залежно від:- порядку утворення – публічного права та приватного права. Юридичні особи публічного права створюються на підставі розпорядчих актів відповідних органів державної влади або органу місцевого самоврядування для здійснення спеціальних функцій (міністерства, відомства, органи забезпечення правопорядку, державні навчальні заклади тощо). Юридичні особи приватного права створюються саме для участі у цивільному обігу для досягнення мети, яка має приватний характер;- підстав фінансування – госпрозрахункові та бюджетні. Перші здійснюють свою діяльність на засадах самоокупності, другі – фінансуються державою;- організаційно-правової форми – господарські товариства, установи, об’єднання громадян, об’єднання юридичних осіб тощо;- мети створення і діяльності – комерційні й некомерційні юридичні особи. До комерційних юридичних осіб належать ті, що виникають заради досягнення прибутку – це головна мета їх діяльності. Такими особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, державні підприємства. Некомерційні юридичні особи створюються насамперед для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції (громадські й релігійні організації, їх об’єднання, благодійні та інші фонди); - від виду права власності - державні та комунальні, приватні та ті, що засновані на спільній власності юридичних і фізичних осіб та юридичних осіб і громадян іншої держави;- за складом засновників - юридичні особи, засновниками яких можуть виступати виключно юридичні особи, тільки держава та будь-які суб’єкти права;- залежно від обсягу прав юридичної особи на майно, яке вона використовує – юридичні особи, які володіють майном на праві власності або на праві оперативного управління (державні підприємства), або на праві господарського відання.

39.Проблема визначення місця особистих немайнових прав у цивілістиці. В науці цивільного права відсутне загально визнане визначення особистих немайнових прав(ОНП). При цьому достатньо традиційно є поділ ОНП на 2 групи:1. ОНП які пов’язані з майновими; 2. ОНП, що не пов’язані з майновими. Російський вчений Покровський зазначав, що під майновими благами розуміються ті матеріальні предмети і інші цінності: енергія, роботи, послуги, що можуть задовольнити матеріальні та інші потреби суб’єктів ЦП. Підлягають як правило грошовій оцінці і виключені до сфери відносин які регулюють ЦП. Щодо ОНП які пов’язані з майновими відносинами права, що виникли із прав на об’єкти інтелектуальної власності. Із змісту ст..1 ЦКУ може висунути уявлення про те, що українське законодавство поділяє ОНП на вказані групи. Проте у ЦКУ законодавець ці групи ОНП закріпив у різних книгах. ЦКУ також не містить визначення ОНП у ст.. 269ЦК поняття ОНП перераховані певні ознаки які створили враження проте, що є ОНП: 1.ОНП належать кожній фіз..особі від народження або за законом; 2. ОНП фізичні особи мають економічного змісту;3.ОНП тісно пов’язані з фіз..особами, фізична особа не може відмовитися від ОНП а також не може бути позбавлена цих прав; 4.ОНП фіз..особа володіє довічно. Ст.271 ЦК зміст ОНП становить можливість фіз..особи вільно, на власний розсуд визначити свою поведінку у сфері свого приватного життя. Деякі автори давно звертають увагу на те, що жодна галузь права не може наділити фіз..ос. честю, гідністю, ім’ям, життям, здоров’ям, недоторканістю, щоб якось пов’язати ОНП з ЦП вони говорять проте, що ЦП лишe констатує наявність названих благ і визнає собою індивіда, визначати свою поведінку в приватній життєдіяльності. Зміст ОНП за загальним правилм не виключає позитивних цивільно-правових дій. Інна Фатеєва звертає увагу на те, що ст..26 ЦК фіз. ос. наділені усіма ОНП та ЦК закріпив що фіз..ос. здатна мати усі немайнові права які встановлені ЦК і іншим законам. Чи може новонароджена фіз. ос. перше мати усі ОНП і друге бути здібною ці особисті права використовувати? НІ. 1. Більшість фіз..ос. не можуть в універсальному порядку набувати і тим більше здійснювати ОНП в наслідок своїх фіз..можливостей, об’єкму дієздатності і віку; 2.Більшість ОНП не виникає з моменту народженні дитини; 3.ОНП існують протягом усього фіз..життя особи не відповідає юр.стану. Таке особисто немайнове благо як честь і гідність: по-перше може змінюватися протягом життя людини; по-друге це категорія може взагалі втрачатися у зв’язку із подібною поведінкою людини. 4.Більшість немайнових прав абсолютно позбавлені якогось конкретного об’єму. Постійним або константою залишається лише право на життя. Усе сказане дає можливість зробити висновок, що закріплене поняття і зміст ОНП носить не досконалий характер і не виражає суті ОНП.

40. Порука та гарантія: поняття, спільні риси та різниця. Відносини поруки у чинному законодавстві регулюються перш за все нормами ЦКУ. Згідно зі статтею 553 ЦКУ за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Однак слід зазначити, що, відповідно до положень цієї ж статті, поручитель відповідає перед кредитором тільки за порушення зобов’язання боржником. Значну роль відіграє стаття 554 ЦКУ, якою закріплені правові наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого порукою. Так, у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від боржника й поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо). Порука має спільні риси з іншим способом забезпечення виконання зобов’язання – гарантією. Основні відмінності гарантії від поруки полягають у наступному:1.суб’єктний склад гарантії інший, ніж суб’єктний склад поруки (за гарантією гарантом може бути тільки банк, страхова організація або інша фінансова установа, а поручителем – будь-яка особа); 2.незалежність гарантії від основного зобов’язання, яке забезпечується гарантією (стосовно поруки недійсність або припинення основного зобов’язання тягне за собою припинення (недійсність) самої поруки); 3.гарантія встановлювалася лише у відносинах між соціалістичними організаціями, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб’єктний склад учасників; 4.відрізняється від поруки і характер відповідальності у відповідальності гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов’язання у зв’язку з відсутністю у нього майна; 5.гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зобов’язання зобов’язанням. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше. Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше; 6.стосовно обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов’язання обмежується сплатою суми на яку видано гарантію. Для виникнення відносин поруки необхідно укласти відповідний договір. Згідно із статтею 547 ЦКУ договір поруки укладається тільки в письмовій формі. У разі недотримання сторонами письмової форми договору поруки він є нікчемним (недійсним), а тому не може викликати правових наслідків. Таким чином, гарантія, порівняно з порукою, є надійнішим способом забезпечення виконання зобов’язання, але й дорожчим. Стаття 553 ЦКУ не обмежує участь фізичних або юридичних осіб у відносинах поруки. Отже, відповідно до чинного законодавства поручителями можуть виступати фізичні та юридичні особи, незалежно від того, чи передбачено це право їхніми установчими документами.

41.(39) Правова природа особистих немайнових відносин та проблема визначення їхнього місця у правові системі України.

42. Істотні умови договору та їх значення для визначення договору неукладеним чи недійсним. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Також істотними є і ті умови договору, які прямо не вказані нормативними актами, але потрібні для договору певного виду. Щодо правової природи недійсності договорів слід розрізняти випадки, коли договір визнається недійсним, і коли договір слід визнавати неукладеним. Спільними ознаками неукладеного та нечинного договору, до яких слід віднести: 1) не породжують визначені договором наслідки; 2) не потребують визнання договору нікчемним або неукладеним в судовому порядку; 3) при вирішенні спору враховуються судом як елемент фактичних обставин не залежно від наявності відповідної вимоги сторін; 4) для повернення виконаного за такими договорами можуть застосовуватися норми, що регулюють зобов’язання із набуття і збереження майна без достатньої правової підстави. Для правильної правової оцінки неукладених договорів слід чітко розрізняти істотні умови договору від звичайних та додаткових. В розрізі ст. 638 ЦК України можна виділити чотири групи істотних умов договору: 1) умови про предмет договору; 2) умови, що визнані істотними за законом; 3) умови, що необхідні для договорів даного виду; 4) умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Для визнання угоди укладеною необхідна лише мінімальна визначеність по істотним умовам договору, коли одна із сторін ухиляється від виконання зобов’язання з підстав неузгодженості певної не суттєвої, однак нормативно встановленої умови. Якщо виходити із найбільш поширеного в юридичній науці поділу умов на істотні, звичайні та випадкові, то згадані вище умови належать саме до звичайних умов, тобто таких, які передбачені законодавством та стають обов’язковими для сторін за фактом укладення договору незалежно від їх врегулювання сторонами безпосередньо в договорі. В даному випадку, виходячи з презумпції узгодженої волі, воля сторін вважається також узгодженою по звичайним умовам з моменту досягнення ними згоди по всім істотним умовам договору. Таким чином, незазначення в тексті договору звичайних умов, не може бути підставою для визнання договору неукладеним.

43.Поняття шкоди. Відповідальність за шкоду та без шкоди. Теорія справедливості. У доктрині цивільного права під шкодою розуміється будь-яке зменшення того чи іншого особистого або майнового блага. Залежно від того, яке саме благо було зменшено – майнове чи особисте (немайнове), розмежовують шкоду майнову та шкоду моральну.Грошова оцінка (вартість) майнової шкоди має назву збитки. Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України до складу збитків входять:1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).Українське цивільне законодавство допускає відшкодування збитків лише в тій частині, в якій вони були дійсно заподіяні, тобто в розмірі реально завданої шкоди. Поняття «моральна шкода» в українському законодавстві чітко не визначено. Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає:1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.Стаття 1166 ЦК базується на принципі повного відшкодування та визначає, що заподіяна шкода відшкодовується в повному обсязі особою, яка її заподіяла.Якщо йдеться про умови деліктної відповідальності або вимоги, яким має відповідати юридичний факт заподіяння шкоди, щоб зумовити обов’язок особи відшкодувати завдану шкоду, то їх коло залежить від того, з якими випадками заподіяння шкоди ми маємо справу: генеральним деліктом або спеціальними деліктами.Принцип генерального делікту закріплений у ч. 1 ст. 1166 ЦК щодо майнової шкоди та у ч. 1 ст. 1167 - щодо моральної шкоди. Так, майнова шкода, заподіяна неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її заподіяла. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК.До спеціальних деліктів відносять випадки заподіяння шкоди: малолітніми, неповнолітніми або недієздатними особами; джерелом підвищеної небезпеки; завдання шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг тощо.Співвідношення між генеральним деліктом та спеціальними деліктами визначається за загальним правилом співвідношення загальних та спеціальних норм: якщо ЦК передбачений спеціальний делікт, до відповідних відносин необхідно застосовувати норми про цей спеціальний делікт. Правила генерального делікту мають застосовуватися за відсутності спеціальних норм.Норми, що встановлюють спеціальні делікти, можуть містити і спеціальні умови відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших випадків заподіяння шкоди. Теорія справедливості. Згідно з теорією справедливості люди суб'єктивно визначають відношення одержаної винагороди до витрачених зусиль і потім порівнюють її з винагородою інших людей, що виконують подібну роботу. Якщо порівняння виявляє дисбаланс і несправедливість, тобто людина вважає, що її колега одержав за таку ж працю більшу винагороду, то у неї виникає психологічна напруга. Тому необхідно мотивувати цього працівника, зняти напругу і для відновлення справедливості виправити дисбаланс.

44.Актуальні питання виникнення та припинення права власності. У системі правового регулювання відносин власності важливе значення має визначення підстав виникнення та припинення права власності. Загальні засади та підстави набуття права власності визначає глава 24 ЦК України. Відповідно до неї підставами (способами) набуття права власності можуть бути будь-які обставини, не заборонені законом, оскільки розмаїття їх дуже велике: події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо, виникає проблема визначення їхнього співвідношення та взаємозв’язку, ієрархії, колізії тощо. Передусім слід зазначити, що у цивілістиці зберігає значення поділ підстав набуття права власності на первинні та похідні, відомий ще з часів римського права. До первинних підстав набуття права власності відносять, зокрема, такі способи, передбачені ЦК України: виготовлення нової речі; переробка речі; привласнення загальнодоступних дарів природи; безхазяйна річ; знахідка; бездоглядна домашня тварина; скарб; набувальна давність; приватизація тощо. Похідними підставами набуття права власності є: договір; спадкування. Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;4) знищення майна; 5) викупу пам’яток історії та культури;6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;9) реквізиції; 10)конфіскації; 11)припинення юридичної особи чи смерті власника. Цей перелік не є вичерпним, адже згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом. У зазначеній нормі Цивільного кодексу йдеться, як правило, не про припинення права власності взагалі, а про припинення його у конкретного учасника цивільних відносин. З врахуванням цієї обставини підстави припинення права власності можуть бути умовно поділені на: 1) такі, що знищують право (у цьому випадку право власності знищується взагалі і перестає існувати стосовно певних речей); 2) такі, що передають право (у цьому разі право власності припиняється в одного і виникає в іншого учасника цивільних відносин). До першого виду підстав припинення права власності належить:1) знищення майна; 2) вилучення речей з цивільного обігу, внаслідок чого воно переходить у розряд «публічних речей» і перестає бути об’єктом цивільних прав. До «підстав припинення» права власності, котрі одночасно слугують підставами припинення такого права в однієї особи і виникнення його в іншої, належать усі інші юридичні факти, зазначені у главі 25 ЦК України. Тому їх точніше було б іменувати «підстави переходу права власності», оскільки інакше може виникнути хибне враження, що припинення права власності у конкретного суб’єкта тягне припинення такого права взагалі.