гос

45.Проблеми правового регулювання особистих немайнових права, що забезпечують природне існування фізичної особи. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фіз..особи, законодавець відносить: право на життя; право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу та на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан здоров’я; права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні; право на свободу та особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю, опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Право на життя складається із двох повноважень: право на збереження життя і право на розпорядження життям. Право на власне життя в аспекті розпорядження життям розглядається як можливість піддавати його ризику і самостійно вирішувати питання про припинення життя. Так, прикладом розпорядження своїм життям свідомо і добровільно є здійснення щодо себе небезпечних наукових експериментів, категорична відмова від операції, яка має врятувати життя. Право на охорону здоров’я. Право на охорону здоров’я тісно пов’язане з правом на життя. Відповідно до Статуту (Конституції) Світової організації охорони здоров’я 1946 р. – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб та фіз..дефектів.Складовими права на охорону здоров’я є право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан свого здоров’я; право на медичне страхування. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Кожна фіз..особа має право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення. Право на свободу та особисту недоторканність – це особисте немайнове право, яке складається з двох взаємопов’язаних складових: права на свободу та права на особисту недоторканність. Право на свободу включає заборону будь-якої форми психічного тиску на фіз.. особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують це право.Право на особисту недоторканність передбачена законом заборона фіз.., психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку іншої особи (фіз..особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню). Зміст права на особисту недоторканність включає і право фіз..особи (на випадок смерті) розпорядитися своїми органами та анатомічними матеріалами, тілом, кістяком, наприклад, передати їх науковим, медичним або навчальним закладам. Право на сім’ю, опіку або піклування. Фіз.особа, яка досягла шлюбного віку, незалежно від стану здоров’я має право на сім’ю. Право на сім’ю охоплює: право на створення сім’ї; право на підтримання зв’язків із членами своєї родини; заборона розлучення з сім’єю проти волі фіз..особи; заборона на втручання в сімейне життя фіз..особи.

46.Завдаток: поняття, правова природа, підстави припинення. Регламентація завдатку як одного зі способів забезпечення зобов’язань, найпоширенішим видом яких є договірні зобов’язання. «Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання». Предметом завдатку можуть бути як грошові кошти, так і рухоме майно. В юридичній науці утверджується позиція про те, що завдатком забезпечується виконання тільки грошових зобов’язань, оскільки відповідно до ст. 570 він виплачується боржником кредитору в рахунок належних з боржника платежів за договором. Адже норма ст. 570 ЦК передбачає, що завдаток сплачується «боржником у рахунок належних з нього за договором платежів», а відтак можна зробити висновок, що маються на увазі не лише грошові платежі, а й інші види майнових платежів. Отже, ст. 570 допускає забезпечення завдатком не лише грошових, а й інших майнових зобов’язань. Відсутність у Цивільному кодексі України правила про те, що завдатком, як і іншими способами, може забезпечуватися лише дійсне (існуюче між сторонами) зобов’язання, породжує у цивілістичній науці дискусії з цього приводу, а відтак впливає на практику застосування завдатку. Одним з таких дискусійних питань є питання про те, чи повинно існувати основне зобов’язання на момент укладення правочину про завдаток. В статтях 570-571 ЦК України відсутнє застереження про те, що завдатком може забезпечуватись лише існуюче зобов’язання. Проте виходячи з норми ст. 571 ЦК можна зробити висновок, що саме визначення завдатку як грошової суми (рухомого майна), «що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання» свідчить про необхідність існування договірного зобов’язання між сторонами на момент укладення договору про завдаток. Отже, на підставі аналізу чинного законодавства України можна дійти висновку, що завдаток може забезпечувати лише існуюче дійсне зобов’язання. Відповідно до ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою його недійсність. У статтях 570-571, які регламентують завдаток, відсутні застереження щодо можливості укладення угоди про завдаток в іншій формі, ніж це передбачається ст. 547. Постає питання, в якій формі має укладатися правочин щодо завдатку, який забезпечує виконання договору, що підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідь на це питання можна знайти у п. 4 ст. 209, відповідно до якого, на вимогу фізичної або юридичної особи, будь-який правочин за її участю може бути нотаріально посвідчений. Такої проблеми не виникає у тих випадках, коли умова про завдаток міститься у самому змісті договору, що підлягає нотаріальному посвідченню. Коли ж правочин про завдаток укладається шляхом оформлення додаткової угоди до основного договору, він, як і основний договір, підлягає нотаріальному посвідченню відповідно до ст. 654 ЦК, згідно з якою зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Відтак можна дійти висновку, що правочин про завдаток укладається у письмовій формі, крім випадків, коли законом передбачається нотаріальна форма для договору, який забезпечується завдатком, або коли сторони за взаємною згодою бажають нотаріально посвідчити правочин про завдаток. Особливу увагу також слід звернути на ч. 2 ст. 570, яка передбачає, що якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Відтак, крім дотримання письмової форми правочину про завдаток, необхідно також, щоб в такому правочин і містилося визначення суми, що передається боржником кредиторові саме як завдаток. У противному разі, така сума буде вважатися авансом і не буде виконувати забезпечувальну функцію.

47. Проблеми правового регулювання особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Особистими немайновими правами, що забезпечують соціальне буття фізичної особи є такі: 1.Право на ім’я – це особисте немайнове право, яке забезпечує особі правову індивідуалізацію та надає юридично забезпечену можливість мати ім’я і вимагати від оточуючих, щоб її називали власним іменем. 2.Право на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Честь – це об'єктивна оцінка особи, оцінка моральних та інших її якостей з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян. Гідність – це внутрішня самооцінка власних якостей особи. Ділова репутація – це громадська оцінка професійних якостей особи. Громадянин має право вимагати в судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять його честь, гідність чи ділову репутацію. 3.Право на індивідуальність полягає у тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 4. Право на особисте життя та його таємницю – юридично забезпечена можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості про обставини особистого життя фізичної особи, за умови, що вони не містять ознак правопорушення, що підтверджено рішенням суду. Відповідно особа має право на медичну, лікарську, нотаріальну, банківську, адвокатську таємницю, таємницю переговорів, усиновлення тощо. 5. Право на інформацію. 6. Право на особисті папери та таємницю кореспонденції. 7. Право на недоторканність житла – особисте немайнове право, згідно з яким уповноважена особа може діяти у своєму житлі на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які у ньому проживають, крім випадків, прямо передбачених у законі. 8. Право на місце проживання – це особисте немайнове право фізичної особи, яке включає в себе такі повноваження, як: вільно обирати місце проживання та вільно змінювати місце проживання. 9.Право на свободу пересування – гарантована законом можливість фізичної особи, яка досягла 14 років, вільно пересуватися по території України, а по досягненні 16 років вільно виїхати за її межі і безперешкодно повернутися до України. Фізичні особи, які не досягли зазначеного вище віку, мають право пересуватися по території України чи виїжджати за її межі лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі чи в супроводі осіб, які уповноважені ними. 10. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості надає особі можливість на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Гарантією здійснення цього права є заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Водночас творча діяльність не повинна суперечити публічним інтересам.

48.Поняття спадкового права та його місце у системі цивільного права Спадкове право в об’єктивному розумінні – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини посмертного переходу прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб в порядку універсального правонаступництва. Спадкове право вважається частиною цивільного права, однак питання щодо його місця в системі цивільного права в юридичній літературі було і залишається дискусійним. Всі дослідники спадкового права доходять висновку про те, що воно є окремим елементом в системі цивільного права, однак природа цього елементу визначається ними по-різному. Так, одні автори вважають спадкове право підгалуззю цивільного права, на думку інших – спадкове право є інститутом цивільного права, окремі автори зазначають, що спадкове право є одночасно й інститутом, і підгалуззю цивільного права. Спадкове право становить сукупність однорідних і предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів, що регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов’язків померлої особи до інших осіб. До інститутів спадкового права можна віднести – інститут спадкування за законом, інститут спадкування за заповітом, інститут виконання заповіту тощо. Предметом регулювання спадкового права виступають суспільні відносини, які виникають внаслідок специфічного юридичного факту – смерті фізичної особи (оголошення фізичної особи померлою) і опосередковують перехід прав та обов’язків цієї особи до інших осіб – спадкоємців. Водночас, спадкове право регулює і такі суспільні відносини, які за своєю сутністю не можна віднести до спадкових – наприклад, складення заповіту, його скасування. Місце спадкового права у системі цивільного права характеризують також і його функції. В юридичній літературі виділяють такі функції спадкового правонаступництва: регулятивну, охоронну, виховну, стимулюючу, сімейно-забезпечувальну та матеріально-забезпечувальну. Наявність функцій визначає спадкове право як відносно самостійний елемент системи цивільного права. Спадкове право має і власні внутрігалузеві принципи.  До принципів спадкового права відносять: принцип універсального спадкового наступництва; принцип свободи заповіту; принцип забезпечення прав та інтересів обов’язкових спадкоємців; принцип урахування не тільки дійсної, але й припустимої волі спадкодавця; принцип свободи вибору спадкоємців, які закликаються до спадкування; принцип охорони основ правопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування; принцип охорони самої спадщини від будь-яких протиправних або аморальних посягань. Відносна самостійність спадкового права виражається в існуванні комплексу загальних норм, які застосовуються незалежно від виду спадкування, а також від складу спадщини. Серед таких загальних норм слід назвати правила, що закріплюють поняття спадкування, відкриття спадщини та місце її відкриття, усунення від права на спадкування тощо.

49.Актуальні питання захисту права власності за цивільним законодавством України. На сьогодні, законодавство України передбачає досить велику кількість засобів захисту права власності, багато з яких чітко не регламентуються. Стаття 13 КУ зазначає, що: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом». Право на мирне володіння своїм майном є одним з основних прав, від захисту якого великою мірою залежить розвиток громадянського суспільства та держави. Це право є важливим атрибутом правової держави та демократичного суспільства. На жаль, рівень захисту права власності в Україні залишається досить низьким. Найбільші проблеми щодо права власності виникають у наступних ситуаціях:- примусового відчуження нерухомого майна (наприклад, із метою знесення будинку та побудови нового, у тому числі, процедури реконструкції старих житлових кварталів; примусового викупу земельних ділянок для суспільних потреб, процедури примусового виселення при визнанні будинку аварійним тощо);- обмеження щодо продажу землі сільськогосподарського призначення;- «рейдерства», тобто незаконного чи силового захоплення підприємств з подальшим узаконенням захопленої власності;- невиконання судових рішень щодо сплати певних коштів чи повернення у власність певного майна.Актуальним питанням залишається невиконання судових рішень, щодо захисту прав власності фізичних осіб. Досі невирішена проблема неефективності діяльності виконавчої служби, яка в багатьох випадках не здатна виконати рішення суду. Як результат неефективності роботи цієї служби, до Європейського суду з прав людини надходять тисячі скарг від громадян України, пов’язаних з невиконанням або несвоєчасним виконанням рішень українських судів. Гарантування права власності передбачає право власників здійснювати будь-які операції зі своїм майном (закладати, продавати його). Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК, кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А у ст. 1 ЦПК зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З приводу цього, можна зазначити, що позивач, або людина в якої це право було порушено, має можливість звернутися до суду і надати відповідні документи, які підтверджуюсь, що саме ця особа є володарем цього права. До таких документів можна віднести:1) свідоцтво про право на спадщину;2) державний акт про право власності на землю;3) договір дарування та інші. Презумпція правомірності володіння (ч. 2 ст. 328 ЦК) у цьому випадку полягає у законності видання доказів, щодо наявності цього права, якщо інше не передбачено законом або незаконність набуття права власності не встановлено судом. Та обставина, що презумпції, встановлені у законі, не зазначені у ст.61 ЦПК серед підстав для звільнення від доказування, не може знівелювати їхню юридичну силу. А це означає, що прогалина, яка є у названій вище статті, має заповнюватися судом за допомогою наукової розумності. ЦК розділяє незаконних набувачів на недобросовісних і добросовісних. Той, хто скуповує завідомо крадені речі, є водночас і незаконним, і недобросовісним набувачем. Тому закон не церемониться з ним: річ беззастережно має бути відібрана від нього. Інша справа, якщо йдеться про того, хто не знав і не міг знати, що продавець речі не є її власником або що довіреність на продаж одержана ним злочинним шляхом. Закон ставить такого незаконного, але добросовісного набувача у більш вигідне правове становище.

50. Товариство: поняття, види та типи. Згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: - акціонерні товариства, - товариства з об­меженою відповідальністю, - товариства з додатковою відповідальністю, - повні товари­ства, - командитні товариства.  ГК закріплює п’ять форм господарських товариств, чотири з яких є найбільш поширеними у світі (акціонерні товариства – АТ, товариства з обмеженою відпові­дальністю – ТОВ, повні товариства – ПТ, командитні товариства – КТ), а також товариства з додатковою відповідальністю – ТДВ, що в багатьох країнах світу розглядаються як модифіка­ція товариства з обмеженою відповідальністю. Доктринально господарські (або торгові - як їх традиційно називають у країнах з розвиненими ринковими відносинами) товариства поділяються на персональні товариства (особиста участь у них є обов’язковою) та об’єднання капіталів (для участі в яких досить сплатити вклад у грошовій або майновій формі). Персональним товариствам (до них відносять повні товариства та командитні товариства) належить історична першість серед господарських (торго­вих) товариств. Поява об’єднань капіталів (їх найяскравіший представник – АТ, а також ТОВ і ТДВ) пов’язана з бурхливим розвитком ринкових відносин, що і забезпечило їм провідну роль серед сучасних суб’єктів господарювання та широке використання в трансформаційних процесах – переході від планово-розподільчої до соціально-ринкової економіки.

51. Особливості захисту права власності у контексті рішень Європейського суду з прав людини. До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, учасниками яких є практично всі європейські держави, зокрема й Україна. Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є міжнародним договіром, який закріплює певний перелік найбільш важливих для людини суб’єктивних прав. Складовою цієї Конвенції є окремі протоколи, які доповнюють та розвивають її положення. Статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено: «Кожна фізична або юридична особа  має  право  мирно  володіти своїм майном.  Ніхто не може бути позбавлений свого майна,  інакше як в інтересах суспільства і  на умовах,  передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Попередні положення,  однак,  ніяким не обмежують право держави запроваджувати такі  закони,  які,  на її думку, необхідні для здійснення  контролю  за  використанням  майна  відповідно  до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів». За сучасних умов розвитку світового співтовариства відбувається значне розширення кола об’єктів права власності: поряд з речовими об’єктами з’являється значна кількість неречових (безтілесних) об’єктів, які розуміються як права, що мають вартість та грошову оцінку, але являють собою «ідеальний» майновий об’єкт неречового характеру. До таких об’єктів відносять об’єкти промислової, фінансової і комерційної власності, зокрема інформацію. Серед нових об’єктів права власності в юридичній доктрині виділяються органи і тканини людини, які можуть бути предметом трансплантації. Неречові (безтілесні) об’єкти права власності також підлягають правовому захисту. З цього приводу слід наголосити, що в рішеннях Європейського суду з прав людини інститут захисту права власності отримав особливий розвиток, який можна визначити як відхід від речово-правової концепції права власності, яка характерна для українського права власності. Для кваліфікації того чи іншого об’єкта правовідносин як «майно» першою і основною є ознака «економічної цінності». Другою ознакою є ознака реальності, оскільки майно повинно реально існувати, бути наявним. Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 держава зобов’язана належним чином організовувати суспільні відносини власності, щоб суб’єктивне право власності було ефективним. Стосовно методів та засобів того, як це зробити, держава володіє певним розсудом і значними повноваженнями. Водночас правове регулювання повинно підкорятися базовим міжнародним стандартам, які сформульовані Європейським судом з прав людини. Ці стандарти складаються із трьох основоположних принципів права: верховенства права; балансу публічних і приватних інтересів; судового контролю. Згідно з принципом верховенства права регулювання відносин власності ґрунтується на будь-яких джерелах права, які містять загальні або конкретні правові приписи (принципи права, положення закону або правило, сформульоване судовим прецедентом), а з точки зору змісту та якості повинно відповідати вимогам доступності і передбачуваності, правової визначеності встановлюваних правил, враховуючи загальне правило неприпустимості використання зворотної сили закону, а також відповідати вимоги ефективності гарантованих суб’єктивних прав. Специфіка правового механізму захисту права власності виявляється в його дворівневому характері: на міжнародно-правовому рівні діють міжнародні норми і передбачені ними механізми захисту, зокрема захист у міжнародних судових інстанціях, на національно-правовому рівні – внутрішньодержавні норми і засоби захисту. На сьогодні загальна тенденція в системі захисту права іноземної власності полягає в поступовій заміні національних механізмів (гарантій) міжнародними механізмами захисту. 

52.Законодавство про господарські товариства: поняття, структура та проблеми розвитку Проблема заключається в тому, що одного єдиного поняття на яке могли б спиратися правовики про господарські товариства не існує. Про аналізувавши законодавство то ми побачимо, що поняття за ЦКУ, ЗУ»про ГТ» і за ГКУ суперечать один одному. Відповідно до ст.113 ЦКУ та ч.1ст.1 ЗУ »Про ГТ» господарським товариством є юр.особа, статутний(складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. А за ст.79 ГКУ Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГКУ, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Закон «Про господарські товариства» розрізняє акціонерні та не акціонерні (інші) товариства (класичний поділ : товариства капіталів - акціонерні товариства, особові - інші). Відповідно до другого критерію (межі відповідальності) розрізняють товариства :а) з обмеженою відповідальністю; б) з додатковою відповідальністю ;в) повні; г) командитні. Три перших види товаристві акціонерне, з обмеженою відповідальністю та з додатковою відповідальністю) створюються і діють на підставі установчого договору і статуту. Це статутні господарюючі суб'єкти - підприємства колективної (спільної часткової) власності. Повне і командитне товариство діють на підставі установчих договорів. Товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація товариства проводиться за правилами, встановленими законами «Про господарськы товариства» і "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" Товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Товариство має право створювати на території України та за її межами філії та представництва, а також дочірні підприємства відповідно до законодавства України.

53. Емфітевзис та суперфіцій: поняття, підстави виникнення та проблемні питання правового регулювання Емфітевзис – це довгострокове, відчужуване і таке, що переходить у спадщину право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Ознаки емфітевзису: це право – лише користування чужою земельною ділянкою. це право – відчужуване, тобто право користування чужою ділянкою може бути продане, подароване, обміняне та іншим чином передане іншій особі. це право користування переходить у спадщину. Строк користування земельною ділянкою визначається угодою сторін на визначений обо невизначений строк. Право користування чужою ділянкою регулюється не договором, а речовим правом. Договором встановлюються лише право користування чужою земельною ділянкою. Особливістю припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може стати викуп земельної ділянки для суспільних потреб. Емфітевзису може встановлюватися тільки на основі договору між сторонами. Відповідно до цього договору власник земельної ділянки продає чи іншим чином (платно або безоплатно) передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Такий договір є консенсуальним та двостороннім. Суперфіцій – це тривале, відчужуване і таке що переходить у спадщину, право користування чужою земельною ділянкою для забудови. Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору сторони можуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права України. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту, основні права та обов’язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.