5. Руський літопис
«Лѣтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукописі, що колись належав був Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря летописец о княжениі»). Нині рукопис зберігається в Ленінграді, у бібліотеці Академії наук СРСР під шифром 16.4.4.
«Літопис руський» — це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок.
Це українське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список скопійовано в Росії з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису.
«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («Повѣсть временныхъ лѣтъ»), Київський літопис, Галицьк о-Волинський літопис. Переклад українською мовою здійснено Леонідом Махновцем (1919-1993).
Леонід Єфремович Махновець народився на Київщині, в селі Озера Бородянського району, 31 травня 1919 р. Зовсім дитиною, на початку 30-х років він опиняється на засланні у Вологодській області Росії, куди був вивезений із батьками як «ворог народу». На щастя, хлопець вижив на негостинній Півночі. Йому вдалося повернутися до Києва, закінчити середню школу, вступити до університету. Та тут почалася Друга світова війна, і Червона армія, розгромлена недавніми німецькими союзниками, відступила з України. Леонід Махновець мимоволі опинився на окупованій нацистами території. Згодом, коли повернулися росіяни, він ще встиг піти до війська й боротися з німцями.
Після війни Леонідові Махновцю вдалося відновитися в Київському університеті, закінчити його 1947 р. й поступити до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка. Науковим керівником 28-річного аспіранта став Сергій Маслов (1880-1957), один із украй нечисленних справжніх учених, які пережили чистки й репресії сталінських часів.
Леонід Махновець підготував і захистив 1950 р. кандидатську дисертацію «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI-XVIII ст.». Та праці за фахом для нього довго не знаходилося. Лише за п’ять років він став науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Шевченка. У цей час головною темою наукових студій Махновця були сатиричні й гумористичні твори української літератури XVI-XVIII ст. Було упорядковано й видано збірки текстів[26], а 1964 р. захищено докторську дисертацію «Сатира і гумор української прози XVI-XVIII ст.». Водночас друкуються журнальні й газетні статті про «Слово о полку Ігоревім», видається його прозовий переклад і коментар до тексту «Слова»[27]. Махновців ритмічний переклад «Слова» був високо оцінений фахівцями й витримав понад десять видань.
Саме в цей час і з’являється упорядкований Леонідом Махновцем том біобібліографічного словника. Безпосереднім продовженням біобібліографічної праці Леоніда Махновця стали перші томи фундаментального курсу «Історія української літератури: У 8 т.», виданого Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. Сам Махновець підготував більшість оглядових статей та окремі розділи до редагованого ним же першого тому, що охоплював літературний процес ХІ – першої половини XVIIІ ст.[28], а до другого тому, відповідальним редактором якого був Євген Шабліовський, написав усі розділи про літературу другої половини XVIIІ ст.[29]
Тим часом на зміну ліберальному періодові «хрущовської відлиги» приходить реанімована Михайлом Сусловим політика штучного творення «єдиного радянського народу» й форсованого подолання відмінностей національних культур. Серед перших відчули плоди цієї політики українські медієвісти. 1 січня 1963 р. відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка було закрито, більшість його співробітників звільнено, і лише четверо колишніх працівників було включено до складу відділу української дожовтневої літератури на правах творчої групи: комусь же треба було писати розділи з літератури Х-XVIII ст. до планованого восьмитомника. Однак Леонід Махновець опиняється під постійним тиском дирекції.
До 250-річного ювілею Григорія Сковороди виходить новаторська біографія українського мислителя, підготована Леонідом Махновцем[30]. Авторові вдалося в невимушеній формі, переконливо мотивуючи свої міркування, провести читача життєвими шляхами Григорія Сковороди, спростувати застарілі уявлення про біографію письменника й запропонувати власну модель його життєпису, згодом прийняту більшістю дослідників. Однак сміливі роздуми науковця, неординарність його пошукової манери викликали лють у чиновників від науки. 54-річного вченого було звільнено з Інституту літератури ім. Т.Шевченка. Приписувані йому «антиісторизм», «український буржуазний націоналізм» і «антигромадська поведінка» за умов СРСР означали заборону будь-якої інтелектуальної діяльності. Два роки Леонід Махновець був безробітним, і лише після втручання міжнародних наукових сил він дістав дозвіл влаштуватися до Інституту археології АН УРСР.
Визнання приходить до науковця тільки під час розвалу СРСР. Нарешті вдається видати довго виношувану працю над «Словом о полку Ігоревім»[31], де розробляється оригінальна концепція авторства твору. Спроби опублікувати цю концепцію за радянських часів завершилися звинуваченням автора в ідеологічній диверсії, багатозначним нагадуванням про колабораціонізм з німецькими феодалами ймовірного автора «Слова», князя Володимира Ярославича, й партійним стягненням, накладеним на автора позитивної рецензії – відданого Махновцевого товариша Олексу Мишанича. Величезним внеском у науку та формування національної самосвідомості стало видання українського перекладу «Руського літопису» - трьох частин Іпатіївського літописного зведення, присвячених середньовічній історії українських земель: «Повісті временних літ», Київського та Галицько-Волинського літописів[32]. Це видання було відзначене Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка.