1. Перші гіпотетичні тексти
Літопис - від «літо» (рік) і «писати». Найдавніший жанр української історичної прози.
Хронологічний порядок викладу подій. Структура твору визначається характером подій, покладених в основу його сюжету, та послідовністю цих подій. Головна композиційна одиниця - річна стаття. Обсяг її дуже різний залежно від того, які події відбулися певного року, чи мав на меті автор їхню реєстрацію, чи ж визначення провідних тенденцій в історичному процесі.
Компілятивний характер. Постає на основі зведення різнорідного й різножанрового матеріялу: місцевих літописів, монастирських хронік, описів діяльности визначних історичних осіб. Для висвітлення стародавньої історії світу та предків слов’ян використовуються Біблія (особливо Книга Буття - розповіді про сотворення світу й людини, всесвітній потоп, вавилонське стовпотворіння й розселення народів), візантійські хроніки, а також фольклорні джерела: леґенди й перекази про обрів, заснування Києва, євшан-зілля.
Стиль оповіді в літописі неоднорідний. Повідомлення про події, часто документальні й детальні, перемежовуються з описом подій. Літописець прагне зобразити деякі події якомога наочніше. До опису додаються конкретні деталі й подробиці. Оповідь сюжета: літописець добирає й розподіляє окремі факти, використовує елементи опису для обґрунтування авторського ставлення до предмету оповіді. Сюжетної функції набуває відтворена пряма мова.
Дослідники розрізняють річні записи й літописні оповідання. Літописні оповідання більші за обсягом, їхні сюжети часто використовують особисті враження літописця як учасника, очевидця або сучасника подій. Діалоги й монологи обширніші, хоча монолог нерідко перетворюється на етикетний, на патетичну декларацію персонажа. Літописні оповідання включають характерні деталі оповіді, образні описи, характеристики персонажів.
Найдавніший літопис - «Повість временних літ» - датують 1113 роком. Документальних свідчень про попередній розвиток літописання на Русі не збереглося. Перше зведення літописних матеріялів різного характеру і походження могло постати в Києві 996-997 рр. Його складено в оточенні Володимира Святославича. Сюди ввійшли короткі річні записи, народні перекази, придворні нотатки.
Більшість дослідників приймають гіпотезу Олексія Шахматова[1], за якою виділяються такі перші етапи розвитку літописання:
1. Найдавніше Київське літописне зведення виникає 1039 р. з запровадженням митрополії в Києві (точніше - кінець тридцятих - початок сорокових років XI ст.). Викликане прагненням ідеологічно обґрунтувати прагнення Руси до церковно-політичної незалежности. Пов’язане з іншими заходами Ярослава Мудрого - поставленням митрополитом Іларіона (1051), канонізацією свв. Бориса і Гліба.
Доведене до 1037 р. (запис про покровительство Ярослава Мудрого книгописанню й перекладам). Визначається дві сюжетні лінії, що пов’язане з двома джерелами - розповідь про поширення на Русі християнства (хрещення й смерть св. Ольги, варяги-християни свв. мчч. Федір та Йоан, убиті 983 р., хрещення Руси-України 988 р., свв. Борис і Гліб, похвала Ярославу Мудрому) та політична історія Київської Руси, складена на основі леґендарного фольклорного матеріялу.
Дмитро Лихачов ототожнює Найдавніше літописне зведення й «Переказ про поширення християнства на Руси»[2].
2. Перше Києво-Печерське зведення укладене 1073 р. Найдавніше Київське зведення 1039 р. доповнено пізнішими вставками, продовжене статтями про події після смерти Ярослава Мудрого (1054 р.). До епічної історії стародавньої Русі додано леґенди про хозарську данину, про покликання варягів, про три помсти св. кн.Ольги древлянам. У сюжеті про хрещення України упорядник додав Корсунську леґенду (приурочує хрещення св. кн.Володимира до облоги Корсуня). Запроваджено річну сітка подій.
Упорядник - ігумен Печерського монастиря Никон. Києво-Печерський монастир було засновано 1051 р. Він виступає як опозиційна сила митрополичій катедрі, залежній від Візантії, а в певних випадках і княжій владі.
Никон, названий Великим, зазнав на собі княжої немилости, двічі мусив тікати до Тмуторокані, зібрав там місцеві відомості й перекази, включені згодом до літопису. Засуджував князівські чвари, які сприяли посиленню степових кочовиків і зубожінню простого люду.
Учень Олексія Шахматова Михайло Присьолков висунув гіпотезу, що ім’я Никон міг прибрати колишній митрополит Іларіон з прийняттям великої схими[3].
3. Друге Києво-Печерське зведення (Початковий літопис) доводить виклад подій до 1093 р., коли стався спустошливий набіг половців на Русь. На княжий престіл зійшов Святополк Ізяславич. Літописець докоряє йому за нехтування інтересами народу, неспроможність його захистити.
Початковий літопис виник за наказом ігумена Іоана. Назва “Початковий літопис” пов’язується з тим, що твір раніше вважали за ядро дальшого літописання. Невідомий упорядник відібрав багато відомостей з нових рукописів, що надійшли були до монастиря. Він записав також справжні оповідання впливових військових старшин, що надійшли до монастиря. Важливим джерелом відомостей стали родові перекази, повідомлені упорядникові новгородцем Яном Вишатичем. Звідси беруться відомості про його предка Свенельда, воєводу князя Ігоря, про Свенельдового онука Добриню – новгородського посадника, брата дружини князя Святослава Малуші, дядька рівноапост. князя Володимира Святославича. Розповідається про боротьбу Вишати та Яна Вишатича з волхвами, про збір полюддя в Білозерському краї 1071 р.