2. “Повість временних літ”

Назва - від перших слів тексту. «Це Повісти временних літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві почав спершу княжити, і як Руська земля постала» (Лаврентіївський літопис). «Повість временних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала» (Іпатський літопис).

Переклади: временних - минулих (Леонід Махновець, Віктор Близнець), врем’яних (Василь Яременко). 

Преподобний Нестор - монах Києво-Печерського монастиря, агіограф і літописець. Народився в середині XI ст. Пострижений за ігумена Стефана (1074-1078) і зведений ним у дияконський сан. За каноном мученицького житія написав «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба». Потім пише «Житіє Феодосія Печерського».

Найавторитетніші свідчення про те, що Нестор написав «Повість временних літ» - у Полікарпа в Києво-Печерському патерику. У житіях затворника Микити й лікаря Агапіта є згадки про Нестора як автора літопису. Упорядники давніх редакцій Києво-Печерського патерика подали ім’я Нестора при статтях літописного походження. Касіян вставив ім’я Нестора в сам текст статей,   де автор говорить про себе в першій особі.

Канонізований свт.Петром Могилою 1643 р. Житіє вперше вміщене в «Патерику Печерському» 1661 р. Звідти введене до «Книг житій святих» свт.Димитрія Туптала під 27 жовтня. Служба складена не раніше 1763 р.

День пам’яти - 27 жовтня (9 листопада). Цей день визнано в Україні святом - Днем украї́нської писе́мності та мо́ви. Це відбулося 6 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови».

Прп.Нестор використав Початкове київське літописне зведення, та доповнив і переробив його на підставі численних усних і писемних джерел. Виклад розбив за роками й довів до 1012 р. Схема літопису - щорічний виклад. Але упорядник намагається простежити логіку подій. Часто висловлює думки про окремі події, дає оцінку історичних осіб, відтворює почуття з приводу певної події. Тон оповіді спокійний і рівний, місцями драматичний. Прагне до щирості й об’єктивності.

Літописець зосередився на державних, громадських і адміністративних подіях, походах князів на чужі землі, княжих міжусобицях, нападах на Україну чужинців, зокрема печенігів і половців, побудові церков і монастирів, поставлення митрополитів і єпископів, поширення освіти. Менше відомостей про внутрішнє життя, звичаї і традиції, народні забобони. Явища природи цікавлять літописця як засіб пророчої вказівки вищих сил. Історичний процес вводиться до загальних параметрів здійснення волі Божого Провидіння. Провіденційний підхід.

Початкові матеріяли літопису доповнив, використавши хроніку Георгія Амартола та твори його продовжувачів. Пов’язав слов’янську історію з неслов’янською, доповнвши літопис витягом з житія св.Василія Нового про напад українців на візантійські землі, а також про винайдення слов’янського письма. Включено також чотири договори українських князів з Візантією: вел.кн.Олега 907 та 912 рр., вел.кн.Ігоря 945 р. та вел.кн.Святослава 971 р. Етнографічний вступ доповнено переказами про Олега, Ольгу, Володимира.

Нікому доти не вдавалося досягти настільки органічного художнього синтезу. Нестор переробив усю літописну оповідь, доповнив її, в багатьох місцях вніс виправлення, виходячи при цьому з розуміння подій, що склалося в монастирі. Він також написав загальний вступ, котрий надав старим записам форми, подібної до найбільших історичних трактатів християнського Середньовіччя. Цьому зведенню було надано ім’я “Повість временних літ”. Тому він з певною підставою може вважатися за чільного автора цілого твору.

Продовжив і доповнив матеріяли оповіддю про події кінця XI -  початку XII ст. З піднесенням оповідається про боротьбу руських князів зі Степом і з драматизмом - про напад половців на Печерський монастир, розграбований і спалений ними. Описав з’їзди князів у Витичеві та Долобську.

Фраґментарність. Літописець зазвичай просто реєстрував події та факти, інколи супроводжуючи їхню реєстрацію своєю морально-молітичною оцінкою. Реальний причинно-наслідковий контекст нехтується. Минуле й сучасне просто розбивається на низку фактів, пов’язаних між собою тільки плином часу.

Річний принцип оповіді спричинив до подрібнення минулого. Минуле постало як ланцюг фраґментів.

Персонажі. Творення персонажів відбувається під впливом народного епосу та агіографії. Позитивні персонажі набувають рис епічного героя (Олег, Святослав). Життєписи Бориса і Гліба, Володимира Мономаха, Святополка Окаянного будуються в агіографічному плані.

Коли в різних епізодах персонаж діставав відмінну оцінку упорядника, відбувається розщеплення характеру персонажа. У різних ситуаціях поведінка персонажа дістає різні оцінки літописця. Приклад - Ярослав Мудрий, характер зображення якого змінюється тричі.

Форми оповіді. За Ігорем Єрьоміним оповідний матеріял «Повісті» ділиться на п’ять груп:

1. Річний запис. Невелика за обсягом, гранично коротка. Вводиться до оповіді традиційною формулою: «В літо 6505», «В літо 6606». Реєструє одиничні факти, цікаві з точки зору літописця, які заслуговують на згадку, але не вимагають докладної розповіді.

2. Літописне сказання. Усний історичний переказ у літературній обробці літописця. До цієї форми літописець вдавався, коли не мав більш достовірного матеріялу. Перекази про заснування Києва, про покликання варягів, про смерть Ігоря й помсту Ольги древлянам тощо.

3. Літописне оповідання. Документальний, відображає дійсну історію. Несе відбиток оповідних інтонацій. Властива протокольна конкретність опису, сухий діловий тон. Відтворює пряму мову персонажів.

4. Літописна повість. Своєрідний некролог, присвячений розповіді про смерть князя. Агіографічно забарвлений.

5. Документи з княжих архівів: договори, усні грамоти.

Повчальність. Історія виступає як повчання, що дається у формі художніх оповідей, фраґментарних статей. Літописець певен у кінцевій перемозі добра й справедливості, ототожнює добро й красу.

Мова. Відображає усну говірну мову свого часу. Мова гнучка, строката й розмаїта у вжитих стилістичних засобах.

Істотне місце в стилі займає пряма мова історичних осіб. Промови князя до дружини, дипломатичні переговори послів, промови на вічах, учтах. Виступи небагатослівні, лаконічні, виразні.

Широко подана спеціяльна термінологія: військова, мисливська, юридична, церковна. Образні фразеологічні звороти: «взять град копієм» - захопити місто приступом, «сісти на конь» - виступити в похід, «ясти хліб дідень» - князювати на престолі предків тощо. Часто використовуються народні прислів’я та приказки.

Зміст. Починається літопис розповіддю про поділ землі поміж Ноєвими синами та вавилонське стовпотворіння, викладеною за хронікою Георгія Амартола. Русь відноситься до числа Яфетових потомків. «Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племени таки Яфетового, постав народ слов’янський - так звані норики, які є слов’янами»[4].

Потім іде опис розселення слов’янських племен, річок, на яких живуть слов’яни. «А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це звуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у город Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог”. І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору»[5].

 Далі наводиться леґенда про заснування Києва, причому від Кия, Щека і Хорива виводиться князювання в полян. Згадується про приходи хозарів, угрів, обрів. Ці відомості також запозичені в Георгія Амартола. Наводиться й місцева леґенда, як мучили обри дулібських жінок, запрягаючи по 3, 4 або 5 жінок у воза. «Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх Бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, - бо нема їхнього ні племени, ні потомства»[6].

Після цього зображується побут і звичаї різних слов’янських племен, а також довколишніх народів. Їм усім протиставляються поляни: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошитвість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали»[7].

Завершується вступна частина розповіддю про хозарську данину: «І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари:”Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали їм од диму по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?” І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдугостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням»[8].

Річна сітка подій починається 6360 (852) р., коли почав царювати імператор Михаїл. За його царювання, за Георгієм Амартолом, Русь приходила на Царгород. Цього року, за літописцем, наша земля стала називатися Руською. Далі йдуть порядкові числа років 853-857 без жодних нотаток. 858 р. повідомляється про хрещення болгарів, наступного, 859 - про приходи за даниною варягів і хозарів. Потім ще два роки йдуть без опису подій (860, 861). 862 р. наводиться варязька легенда, 866 - повідомлення про похід Аскольда і Дира на Константинополь і явлене їм чудо, 879 повідомляється про смерть Рюрика, 882 р. - про вбивство Аскольда і Дира та встановлення в Києві князювання Олега. «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”»[9].

Олег Віщий (882-912). Вперше згадується 879 р. в зв’язку зі смертю Рюрика. «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[10]. 882 р. розповідається, як Олег убив Аскольда й Дира, обманом заманивши їх до себе, коли представився грецьким купцем. 883-885 рр. стисло інформується про завоювання племен древлян, Сіверян, радимичів, про володіння іншими племенами.

Розповідь про князювання Олега переривається статтею 898 р. про винайдення слов’янського письма. Сюжет взято з «Житія рівноапостольного Мефодія, учителя слов’янського».

907 р. подається розповідь про похід Олега на Константинополь, коли «Повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до города»[11]. Олег розгадує спробу отруїти його, не беручи отруєної їжі. І греки злякалися його, вирішивши, що це не Олег, а св. Димитрій, посланий на них Богом.

Під 907 р. подається перший текст договору Русі з греками. 912 р. наводиться другий текст угоди. Того ж року повідомляється про смерть Олега від свого коня. Літописець додає розлогі виписки з Георгія Амартола, пояснюючи, як волхви могли чаклуванням провістити майбутнє.

Ігор Рюрикович (913-945). Більшість років лише називаються, не містячи жодних матеріялів. 941 - розповідь про похід на греків і розгром руських човнів «грецьким вогнем». 944 - спільний з печенігами похід на Візантію.

945 р. наводиться двічі, можливо, через хронологічну плутанину. Вперше подається текст великого договору з Візантією. Вдруге - про похід на древлян і вбивство Ігоря.

Княгиня Ольга. 945 рік: три помсти княгині Ольги. Древляни прийшли сватати Ольгу за свого князя Мала. Перша помста: радить древлянським сватам, щоб їх несли в човнах. Човни вкидають до ями й засипають землею. Друга помста: Ольга запрошує знатних древлян приїхати за сватів, запрошуючи їх спершу помитися в лазні. Як стали митися, древлян заперши й спалили. Третя помста: прийшла до Коростеня на могилу чоловіка й сказала древлянам приготувати там тризну. Коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «І посікли їх п’ять тисяч»[12].

 946 р. - похід на древлянську землю. Данина з Коростеня - по три голуби й три горобці. До кожного прив’язано трут і запалено. Птахи полетіли до своїх гніз і спалили місто.

Подвиги варязьких князів зберігають у руському викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї. Таку саму хитрість вона виявить згодом, вирушивши до Константинополя, де прийняла хрещення, аби заручитися підтримкою Візантії.

947 - похід на Новгородську землю, наведення там порядку, заснування погостів.

955 (історична дата - 957) - хрещення в Царгороді. Спогади про її хрещення лишив також і імператор Константин VII Багрянородний. Хрестив Ольгу патріярх Полієвкт. До розповіді про хрещення додається благословення патріярха: «Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх»[13]. Імператор зачарований княгинею. Аби уникнути його домагань, Ольга попросила візантійського правителя стати її хрещеним батьком. Коли ж вона стала християнкою, то відкинула домагання, нагадавши цареві, що він став хрещеним батьком і зобов’язаний поводитися з княгинею “як батько”.

969 - похвала княгині Ользі в зв’язку з повідомленням про його смерть.

Святослав Ігоревич (945-972). Вже в зв’язку з походом на Коростень згадується про його участь у поході: коли зійшлися обидва війська, «кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд і кормилець Асмуд: “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”»[14].

955 розповідається про переконування Ольгоїю князя Святослава хреститися. Святослав відмовляється: «адже дружина моя з сього сміятись почне!»[15].

Харктеристика Святослава - під 964 р.: «Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус (гепард), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікшв, це він їв. Навіть шатра не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: “Хочу на вас іти”»[16].

965, 966, 967 - короткі повідомлення про походи на хозар, в’ятичів, болгар. 968 - перший прихід печенігів на Русь. Святослав був у той час у Переяславці на Дунаї. Пізніше внесено до первісного тексту оповідь про хлопця-киянина, який пройшов через облогу з вуздечкою, нібито шукаючи коня. Хлопець говорив по-печенізькому. Він пробрався до воєводи Претича на другий берег Дніпра. Воєвода з галасом прийшов до києва, повідомивши печенігам, що Святослав іде за ним. І печеніги відступили від міста. Святослав приїбув пізніше і прогнав печенігів.

971 - похід Святослава на Візантію. Відтворення його стилю: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, - то сором нам. Тож не втечемо, а станьмо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, - тоді самі подумайте про себе»[17]. Текст договору з Константинополем.

972 - вбивство Святослава печенігами на дніпровських порогах. Князь куря окув череп золотом і пив з нього.

Володимир Святославич (980-1015). 970 р. згадується вперше як син Малуші, сестри новгородця Добрині, якого Святослав дав за князя новгородцям. 977 - утік за море, почувши, що його брат Ярополк убив іншого брата, Олега. 980 - Володимир вирушає на Ярополка. Вбиває полоцького князя Рогволода й бере за дружину його доньку Рогнідь. Оточує Ярополка на Родні, заволодіває Києвом, бере за дружину Ярополкопу вдову, колишню черницю, грекиню. Від неї народився Святополк. «А від гріховного кореня - лихий плід буває»[18]. Спорудження кумирів, жертвопринесення. Похіть до жінок. Шість дружин і діти Володимира.

983 - людські жертворпринесення. Загибель мучеників Федора та Іоана варягів. 984-985 - походи на радимичів, болгар.

986 - вибір віри. Прихід болгарів-магометан, католиків («німців») з Риму, юдеїв з Хозарії. Промова грека-філософа., великий апологетичний твір.

987 - посольства Володимира до хозарів, болгарів, католиків і греків. Звіт про посольство: «Ходили ми спершу в Болгари і двивлвся, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде коже і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печель і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніжж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»[19].

988 - похід на Корсунь. Хрещення Володимира в церкві св. Софії. Навчання віри. Хрещення Руси. Скинення кумирів і спорудження церкви св. Василія. Віддання дітей до навчання книжного.

991 - спорудження церкви Пресвятої Богородиці. 992 - закладення Білгорода. 993 - битва з печенігами. Перемога кожум’яки над печенігом. Закладення Переяслава на місці перемоги. 996 - освячення Десятинної церкви. Доброчесність Володимира. Напучення єпископів про покарання розбійників. 997 - облога печенігами Білгорода («білгородський кисіль»). 1015 - смерть Володимира й похвала йому.

1015 - мучеництво Бориса і Гліба.

Ярослав Мудрий (1016-1054). Ярослав Мудрий (1016-1054). Боротьба зі Святополком та його союзником польським королем Болеславом.

1022 - Мстислав Тмутороканський і касозький князь Редедя. 1024 - Ярослав і Мстислав, поділ Русі. 1034 - смерть Мстислава. «Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. Він був хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і майна не жалів для неї, ні питва, ні їжі не боронив». Ярослав стає самодержцем Русі.

1037 - ювілейна стаття, до 60-річчя Ярослава Мудрого. Спорудження Софії Київської, церкви на Золотих воротах, монастирів свв.Юрія та Ірини. Плекання християнської віри. Похвала княжному навчанню: «Велика бо користь буває людині від учення книжного. Книги учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості»[20].

1051 - заснування Києво-Печерського монастиря.

1054 - смерть Ярослава. Передсмертна промова, поділ землі.

Ізяслав Ярославич (1055-1078). 1061 - перший прихід половців на Русь. Перемога над Всеволодом Ярославичем, князем Переяславським.

1065 - лихі знамена, зокрема комета Геллея. Приклади знамен з перекладної літератури, значення знамен.

1067 - війна Ярославичів з Всеславом Полоцьким.

1068 - перемога половців над об’єднаним військом князів на Альті. Бунт киян, визволення Всеслава й його поставлення князем київським. «Всеслав же сів у Києві, - а се Бог явив хресну силу, тому що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його»[21]. Святослав Чернігівський перемагає половців.

1071 - бунти волхвів на Білоозері. Пояснення ідолопоклонства як поклоніння бісам.

1072 - перенесення мощів свв.Бориса і Гліба. 1073 - початок розбрату поміж Ярославичами. Зайняття Києва Святославом Ярославичем. Засудження розбрату, аналогії зі священної історії: захоплення чужих земель Ісавом - Ісаака, потомками Хама - Сифового уділу.

1074 - переставлення прп.Феодосія Печерського. Монахи з Печерського монастиря прп.Феодосія - прпп.Даміян пресвітер, Матвій прозірливий, Ісаакій затворник.

1077 - повернення Ізяслава до Києва. 1078 - загибель Ізяслава під Черніговом. Похвала загиблому.

Всеволод Ярославич (1078-1093). 1091 - перенесення мощів прп.Феодосія. 1093 - смерть Всеволода Ярославича, похвала померлому.

Святополк Ізяславич (1093-1113). 1093 - братовбивчі війни, загибель Ростислава в ріці Стугні, набіги половців. 1097 - осліплення Василька Теребовлянського братами Святополком і Давидом. 1113 - бунт киян і утвердження Володимира Всеволодовича.

Редакції. 1113 р. - перша редакція «Повісти временних літ». Її використовували автори Києво-Печерського патерика, деяких літописних зведень XIV ст. Але згодом втрачена.

1116 р. - друга редакція. Її упорядник залишив по собі слід, збережений у деяких списках літопису: «Ігумен Сильвестр св.Михайла написав ці книги літопису, сподіваючися прийняти від Бога любов, за князя Володимира, що княжив у Києві, а в тім часі я був ігуменом у св.Михайла в 6624 індикта 9 літо» (тобто 1116 р.). Це перше свідчення переходу центру літописання до Видубецького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Сильвестр за наказом князя Володимира Мономаха переробив літопис головно в тій частині, де йшлося про князювання Святополка Ізяславича (1093-113). Особа Святополка відсунута в тінь, натомість виділена енерґійна постать Володимира Мономаха, зорема його боротьба з половцями, змагання за поєднання князів і відвернення чвар.

Пізніше цей варіянт тексту був включений до літописного зведення, що його переписав чернець Лаврентій у Суздалі 1377 р. Тому літопис називається Лаврентіївським. Після Повісти временних літ у ньому йде Суздальський літопис.

Третя редакція, також укладена в Видубецькому монастирі 1118 р., ввійшла до складу «Руського літописця», літописного зведення волинського походження, закінченого наприкінці XIII або на початку XIV ст. Виклад доведено до 1117 р. Після «Повісти временних літ» тут іде Київський літопис. Зведення зберігалося в Іпатському монастирі в Костромі, де й було скопійоване бл.1425 р.