3. Київський літопис

Друга частина Руського літопису. Складається з річних коротких записів і ширших оповідань. До 1146 р. головне джерело - щорічні київські записки, головно такі, що стосувалися Мономаховичів і різних київських монастирів.

Далі йде широке оповідання про князювання Ізяслава Мстиславича (1146-1154), писане його прихильником і товаришем походів.  Неодноразово виступає на сторінках літопису київський боярин Петро Бориславич, можливий автор низки літописних записів про «Мстиславове плем’я». Ймовірно, що між 1139-1171 рр. літопис вів архимандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.

Наступна частина - період 1155-1174 рр., багатий дрібними вістками з уривчастим характером. Потім - докладніший опис подій 1175-1185 рр., повний драматичних оповідань, характеристик осіб і народу, моральних і релігійних сентенцій. Описуючи боротьбу з половцями, зупиняється на їхньому побуті та звичаях.

Згідно з О.Шахматовим і М.Приселковим, складений ігуменом Видубецького монастиря Мойсеєм і закінчувався повідомленням про зведення довкола Видубецького монастиря 1199 р. кам’яного муру; під 1200 р. вміщена промова ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видобицького монастиря з подякою князеві Рюрикові Ростиславичу і з похвалою йому. Оскільки повідомлення про цього князя містяться з 1173 р., М.Приселков літопис 1200 р. пропонує вважати за великокняже зведення Рюрика Ростиславича.

Видубицький ігумен Мойсей використав третю редакцію «Повісті минулих літ», а також різноманітні матеріали наступних десятиліть, які залишила ціла група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Серед них виділяються літописні відомості про «Мстиславове плем’я» (з 1146 по 1168 рік, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипломатичних доручень. У 1139 (1140) — 1171 роках (також з перервами) літопис вів, імовірно, архімандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.

У Київське зведення ввійшли матеріяли чернігівського та володимиро-суздальського літописання.

4. Галицько-Волинський літопис

Первісний текст, можливо, не знав хронологічної сітки. Вона була впроваджена в Іпатіївському літописі. Джерела - княжі літописці, різні документи, розповіді очевидців, воїнські повісті, книжні джерела: грецькі хроніки, «Історія юдейської війни» Йосифа Флавія, «Слово про закон і благодать» Іларіона. Помилки в датуванні досягають 5 років.

Дослідники виділяють дві або чотири частини:

1. Галицький літопис або Літописець Данила Галицького (1201-1261).

2. Волинський літопис (1263-1291). У його межах говорять про три частини: 1. Літописець князя Василька (1263-1271). 2. Літописець Володимира Васильковича (1263-1271). 3. Літописець Мстислава Даниловича (1289-1291).

Гіпотеза Володимира Терентійовича Пашуто: первісний текст склав галицький книжник Тимофій 1211 р. Потім було укладене зведення митрополита Київського Кирила (1246), продовжене до 1261 р. єпископом Іоаном у Холмі. Після смерти Данила Галицького (1264) літописання перейшло до Володимира Волинського, де було доведене до 1269 р. і продовжене літописцем Шварна. Потім було укладене зведення Мстислава Даниловича 1292 р., що включало відомості про задніпровських князів, уривки з місцевих літописів Пінська, Степані тощо.

Перша частина, йомвірно, завершена в середині XIII ст. у Холмі при дворі Данила Романовича. Починається похвалою князеві Романові Мсстиславичу. 1199 р. князь Роман Мстиславич об’єднав у своїх руках Галицьку й Волинську землі в одну державу. Коли його тесть Рюрик спробував був відібрати Галичину, Роман зайняв Київ і Київщину та посадив там васального князя (1201-1204). Літопис називає його «самовладцем, царем нашим і всієї Руси». Візантія визнавала Романа князем (), а його противника Рюрика - правителем () Києва. У Галичині він спирався на міщанство. Багатьох бояр та вождя їхньої партії Кормильчича він виселив з Галичини.

«Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїлтянн, тобто половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись»[22].

1205 р. Роман пішов походом на захід з не з’ясованою досі метою. Він загинув над Віслою, залишивши двох малолітніх синів, трирічного Данила й однорічного Василька. Почалася сорокарічна боротьба за престіл. У ній визначну роль відіграла вдова по Романові Ганна, яка протягом 14 років дбала за збереження прав своїх синів, укладала союзи з польським королем Лешком і угорським королем Андрієм II, рятувала синів, тікаючи з ними від небезпеки.

Головний персонаж - князь Данило Галицький (1205-1264). Після смерти Романа на прохання Ганни угорський король Андрій II став протектором спадкоємців. Він увів залогу до Галичини й став титулуватися «королем Галича та Володимерії». Повертаються бояри й закликають на князювання синів Ігоря Святославича та Євпраксії Ярославни. Княгиня Ганна з дітьми тікає до Кракова, Данила бере до себе Андрій II.

1209 р. на запрошення послів з Берестя Ганна повертається на Волинь. Вона повертає місто за містом, а 1214 р. встановлює владу над Володимиром. Волинське боярство стає надійною підтримкою синам Романа.

В Галичині кількарічне князювання Ігоревичів змінилося угорською окупацією. Потім знов повернулися Ігоревичі. Але вони настільки жорстоко розправлялися з боярською опозицією (стратили понад 500 бояр), що бояри закликали Данила з його угорським опікуном, викупили в угорців захоплених ними Ігоревичів з полону й повісили обох князів.

Та й цього разу Данило князював недовго. Після низки змін престіл захопив боярин Володислав Кормильчич. Це єдиний в історії України випадок князювання боярина. Королі Лешко й Андрій II, замість боронити інтереси Романовичів, поділили Галичину та Волинь поміж собою, залишивши Романовим синам тільки Володимир з волостю. Між Лешком і Андрієм II настав розрив, після чого на запрошення Лешка новгородський князь Мстислав Удатний з лінії Мономаховичів захопив Галич 1218 р. Данило незабаром одружився з донькою Мстислава.

Але Мстислав був безвладним знаряддям у руках галицьких бояр. Віддавши доньку за угорського королевича Андрія, він зрікся 1227 р. престолу на користь цього зятя й незабаром помер. 1227 р. помер і Лешко. В Польщі почалася боротьба за краківський престіл, активним учасником якої став Данило. Після смерти угорського короля Андрія II та королевича Андрія новий король Бела IV  підтримав претензії на галицький престіл чернігівського князя св. Михайла Всеволодовича. У боротьбі за Галич брали участь Литва, Угорщина, Польща, Австрія, Пруський (Тевтонський) орден хрестоносців.

1238 р. князь Данило вступає до Галича. 1239 р. він заволодів Києвом і призначив до нього боярина Дмитра. Влітку 1245 р. Данило здобуває перемогу під Ярославом і остаточно встановлює свою владу в Галичині.

Ще на Волині Данило провів реформу війська, організувавши полки з міщан і селян, переважно піші. Він будує низку нових міст - Данилів, Львів, Холм, усього 70. Розгортаються промисли, ремесла, будуються пишні храми та інші будівлі. Своєю новою столицею Данило зробив Холм. Двір князя відзначався пишнотою. Тут відбувалися турніри, виступали співаки. Панувала латинська мова. Водночас Данило Галицький проводить енерґійні каральні заходи проти непокірного боярства: страчує, конфіскує землі, роздає їх новому служилому боярству.

На початку 1241 р. татари здобули Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир та інші міста й посунули на захід. Довідавшись про смерть великого хана Угедея, 1242 р. вони повернули на схід. 1246 р. Данило виїхав до Золотої Орди. Він дістав підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана.

«[І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуте слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, - то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і скзав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!».

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!»[23]

1252 р. хан Бату направляє проти Данила військо воєводи Куремси. Данило зумів зберегти князівство, втративши лише Пониззя. 1258 р. прийшов воєвода Бурундай з більшими силами. він змусив знищити власними руками уріплення в Кременці, Луцьку, Львові, Володимирі. Залишився тільки Холм. Після того татари пішли в Польщу й зруйнували Краків, Люблин, Сандомир та інші міста.

1264 р. Данило помер. «І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив. Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні»[24].

Виклад емоційно наснажений, насичений метафорами, вишуканими порівняннями, афоризмами. Ускладенені риторичні звороти, цитати з візантійських авторів. Фольклорний матеріял, перекази легенд і пісень.

Легенда про євшан-зілля: «Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаяннях агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате. піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, - дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Од нього ж родився Кончак»[25].

Друга частина літопису простіша. Автор дбає про послідовність і ясність викладу, звертає увагу на побутові подробиці. Менше церковнослов’янізмів, зуустрічаються діалектизми.

Після смерти Данила Василько Романович (1205-1270) став головою Галицько-Волинської держави. Він залишався у Володимирі. Його престіл успадкував син Володимир (1270-1289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». Похвала Володимирові Васильковичу має запозичення зі «Слова про закон і благодать». Його літописець називає «книжником великим і філософом, якого не було перед ним у всій землі, і після нього не буде».

Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (1264-1301?). До нього після смерти братів перейшли їхні уділи. Після смерти Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (1301-1308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю переніс до Володимира. На печатці його іменується: «Rex Russiae, princeps Ladimeriae» (король Руси, князь Володимирії).