1.34Україна-фундатор оон. Діяльність урср на міжнародній арені (40-80-ті роки XX століття)

Новизна становища України в світі у повоєнний період полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.

У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.

У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.

Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.

Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.

У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу прихильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша українська республіканська конференція прихильників миру.

2.42 Урср у добу перебудови 1985-1991. Декларація про державний суверенітет та її історичне значення. М.С. Горбачов: штрихи до політичного портрету.

Після смерті Л. І. Брежнєва (1982 р.) у СРСР до влади прийшли спочатку Ю. В. Андропов (1982-1984)., а потім К. У. Черненко (1984-1985). Андропов намагався навести порядок у розладнаному механізмі соціалізму перш за все за допомогою налагодження дисципліни, проте хвороба і смерть завадили йому зробити щось суттєве. Тяжко хворий Черненко фактично продовжував уже скомпрометований брежнєвський курс. Країна опинилася на грані економічної, соціальної і політичної кризи. У 1985 р. до влади приходить М. С. Горбачов, який проголошує політику «перебудови». Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації.

Періодизація доби перебудови: • 1985-1986 pp. — пошуки шляхів модернізації соціалістичного суспільства; курс на «прискорення»; • 1987-1988 pp. — початок реальних перебудовних процесів, спроби реформ у промисловості, гласність. «Перебудова згори»; • 1989-1991 pp. — «перебудова знизу». Падіння авторитету комуністичної партії, кінець її політичної монополії, утворення нових партій. Значна активізація політичної діяльності мас, посилення дезінтеграційних процесів у СРСР.

Здійснення політики перебудови в Україні мало свої особливості:

1. Процеси реформування йшли повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки гальмувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В. В. Щербицьким. На здійснення «перебудови» дуже вплинула Чорнобильська катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р.). У результаті катастрофи було виведено з користування 144 тис. га землі, 492 тис. га лісу, забруднено площу в 10 млн. га. Масштаби катастрофи тривалий час замовчувались тодішнім партійним керівництвом республіки, що негативно вплинуло на соціально-економічну ситуацію людей. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн. людей. У найкоротші терміни потрібно було відселити 160 тис. осіб, побуду вати їм житло. Ліквідація наслідків аварії вимагала і вимагає величезних економічних і фінансових затрат.

2. Процеси «перебудови» в Україні відбувалися без кровопролиття, як це було в Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Узбеки стані, Таджикистані та інших республіках тодішнього СРСР. Соціально-економічна ситуація у 1989-1990 pp. погіршується. Цим, а також викриттям сталінських злочинів компартія дискредитована. На противагу компартії у 1989 р. створюється Народний Рух України («Рух»), програма якого включала в себе ідею суверенітету України, відродження української мови та культури, гостро ставила екологічні проблеми, виступала за подальшу демократизацію політичної та економічної систем. З 1990 р. з'являються нові політичні партії (Українська республіканська, Демократична партія України, Українська Селянсько-Демократична — усього 16).

У березні 1990 р. в Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів — у середньому по 6—7 чол. на одне місце. Основне суперництво розгорнулося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінської спілки, екологічних груп і численних «неформальних» організацій та кандидатами від комуністичної партії. Комуністи мали певні переваги, сконцентрувавши у своїх руках засоби масової інформації, фінансові ресурси. До того ж на політичну свідомість багатьох громадян України ще впливали стереотипи минулого: вихована десятиліттями тоталітаризму політична дисципліна і побоювання «націоналізму». Комуністи дістали більшість і сформували в парламенті свою депутатську групу («група 239»), а демократичний блок (90 депутатів) — свою Народну Раду. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту, Між двома групами розгорілася гостра боротьба, що часто негативно впливала на прийняття конструктивних рішень. У цілому результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил. Після виборів головні питання життя республіки вперше стали вирішуватися не в ЦК Компартії України, а у Верховній Раді України. Головою Верховної Ради України, на посаду якого також уперше балотувалося 10 претендентів, був обраний В. Івашко, якого незабаром (липень 1990 р.) змінив Л. Кравчук.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що проголошувала «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Взаємини УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Прийняття Декларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для цього правові передумови, але не означало виходу України зі складу СРСР. У 1990 р. вперше за багато років відбулися масові страйки робітників Донбасу і Дніпропетровська (250 тис. учасників); голодування студентів у жовтні 1990 р. призвело до відставки голови уряду В. А. Масола. Була відновлена діяльність греко-католицької церкви в Україні.