2.2. Будівництво соціалізму. Празька весна.

Доступившись до влади, комуністи взялися за побудову кому­ністичного суспільства за радянським зразком. На IX з'їзді КПЧ, у травні 1949 р., було розроблено перший п'ятирічний план (1949— 1953 рр.) і взято курс на побудову соціалізму.

У побудові соціалізму в ЧСР були свої особливості. Чехословаччина була промислово розвиненою країною і не потребувала індустріалізації, тому основний акцент був зроблений на націоналізацію і структурні зміни в промисловості (переважний розвиток групи «А»), Що стосується інших галузей, то в них розвиток соціалізму йшов по тій самій схемі, що і в інших країнах: кооперація сільського господарства (завершена в 1960 р.), масові репресії і показові судові процеси (проти словацьких націоналістів, проти «групи економістів» та ін.).

Перші виступи проти сталінської моделі соціалізму відбулися у 1953 р., особливо в Моравсько-Остравському промисловому районі, мис вони не набули такого розмаху, як у НДР. Десталінізація, яка почалась після XX з'їзду КПРС, у Чехословаччині мала виключно і косметичний характер. Реабілітація жертв почалася лише в 1962 р. і проводилася непослідовно.

У цей період економічне становище в країні погіршувалось. У 1963 р. відбувся навіть економічний спад. Хоча в той же час КПЧ проголосила курс на побудову комунізму.

Член ЦК КПЧ З.Млинарж згадував: «Роки сталінізму в Чехословаччині лише зміцнили в національній свідомості ті ідеали, які влада будь-якими заходами намагалася викорінити. Диктатура наочно показала, до чого призводить їх ігнорування, і це підштовхнуло на шлях реформ навіть «ідейно переконаних» сталіністів. У свідомості народу цінності демократії і гуманізму були реабілітовані задовго до 1968 р.»

З боку населення росла недовіра до керівництва партії на чолі з А. Новотним, який одночасно займав і посаду президента. Поряд із цим внутрішньополітичне становище ускладнювалось невирішеністю словацького питання. Вихід було знайдено в розпочатій в 1965 р. економічній реформі. У прийнятих керівництвом «Принципах вдоско­налення системи планового управління» передбачався перехід до рин­кових відносин: поєднання діяльності центральних органів управління з використанням товарно-грошових відносин, розширення повноважень і відповідальності підприємств, стимулювання ініціативи робітників та ін. Головна ставка в підвищенні ефективності економіки робилася на механізми господарювання: конкуренцію, вільний вибір підприєм­ствами партнера, комерційні кредити, договірне ціноутворення.

Але реформи здійснювались непослідовно. їх проведення привело до активізації реформаторського крила КПЧ, яке піддавало гострій критиці політику А. Новотного. У січні 1968 р. на пленумі ЦК КПЧ його було усунуто від влади і першим секретарем обрано О. Дубчека. Нові лідери партії розробили широку програму політичних та еконо­мічних реформ, покликаних створити, як тоді говорили, «соціалізм із людським обличчям».

Значну роль у пропаганді цих ідей відіграла преса, яка була звіль­нена від цензури, і неформальні громадсько-політичні організації.

Навесні 1968 р. КПЧ прийняла Програму дій, у якій по-новому ви­рішувалась низка принципових питань. Програма отримала широку підтримку всіх верст суспільства і стала початком Празької весни.

Основні положення Програми дій.

— Ліквідація монополії КПЧ на владу, утвердження реальної багатопартійності й демократичних свобод. Правляча партія повин­на здійснювати свою керівну роль не шляхом панування над су­спільством, а служити йому, взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності та партнерства.

— Скорочення адміністративного апарату.

— Запровадження федеративного устрою держави, забезпечення реального рівноправ'я чехів і словаків.

— Запровадження основ ринкової економіки.

— Багатостороннє співробітництво з усіма країнами світу.

Проте консервативна частина партії розглядала процеси, що від­бувалися в країні, як втрату «завоювань соціалізму» і звинувачувала прихильників реформ у ревізіонізмі.

Керівництво СРСР та інші союзники поставилися до змін у Чехословаччині різко негативно. На зустрічі керівників п'яти країн — учасниць ОВД (18 серпня 1968 р.) були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно було покласти край діяльності реформаторів. Керівництво КПРС, аби обґрунтувати необхідність військового втручання у внутрішні справи країни, спиралося у своїх діях на лист, з яким звернулись до нього деякі діячі КПЧ з прохан­ням «захистити соціалізм». Атмосферу загострювали повідомлення засобів масової інформації про підготовку контрреволюційного перевороту в Чехословацькій Соціалістичній Республіці.

У ніч з 20 на 21 серпня війська п'яти держав ОВД (Болгарія, НДР, Польща, СРСР та Угорщина) перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи свої дії тим, що їх нібито запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози контрреволюції. В окупаційних діях брало участь 124 тис. військових та 500 танків. Швидко були захоплені найважливіші стратегічні об'єкти: аеродроми, вокзали, радіо, телебачення, приміщення ЦК КПЧ, резиденція уряду, Ака­демія наук, МЗС та інші об'єкти; було також конфісковано зброю у міліції. Чехословацькі керівники О. Дубчек, Й. Слуськовський, О. Черник, Ф. Крігель, Й. Шпачек відразу були заарештовані й від­правлені до Москви.

Президія ЦК КПЧ більшістю голосів оцінила дії «союзників», як такі, що суперечать принципам взаємовідносин між соціалістичними державами і нормам міжнародного права.

21 серпня у Зверненні до народу Чехословаччини уряд закликав населення дотримуватись спокою і не чинити опору військам втор­гнення.

Незважаючи на це, за перші три дні на вулицях міст загинуло .40 і було поранено 300 осіб. Загалом у результаті вторгнення заги­нуло 94 і було поранено 345 громадян Чехословаччини. Були втрати і серед радянських солдатів (11 осіб).

В одному з цехів празького заводу у Височанах 22 серпня 1968 р. відбувся надзвичайний XIV з'їзд КПЧ. Були прийняті резолюції і звернення до комуністичних і робітничих партій світу, у яких засуджувалися дії військ ОВД. Уже 23 серпня згідно з рішенням з'їзду у країні було проведено загальнонаціональний одногодинний страйк.

Окупація Чехословаччини була різко засуджена урядами багатьох країн світу, у тому числі Югославії, Румунії, Албанії, Китаю.

21 серпня відбулось засідання Ради Безпеки 00Н, на якому об­говорювалося «чехословацьке питання»; була прийнята резолюція, яка засудила інтервенцію і зажадала негайного виведення окупа­ційних військ. Але через «вето» Радянського Союзу резолюція не вступила в дію.

22 серпня міністр закордонних справ Чехословаччини І. Гаєк зая­вив протест проти вторгнення військ ОВД.

Реакція світової громадськості примусила керівництво СРСР піти на переговори. Президент ЧССР Л. Свобода та інші державні особи прибули в Москву, де під тиском брежнєвського керівництва були змушені підписати Програму виходу з кризової ситуації.

Чехословацька сторона брала на себе зобов'язання визнати не­дійсним рішення Височанського з'їзду КПЧ і залишити на території ЧССР радянські війська.

Спираючись на радянську підтримку, консервативні сили в КПЧ перейшли в наступ. Із партії усувались прихильники реформ. Із розробленої ними програми вдалося здійснити лише перетворення Чехословаччини на федерацію двох рівноправних республік — Чехії і Словаччини.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак, який розпочав процес «нормалізації» становища в партії та суспільстві, змістом якого стало повернення до старих методів управління, що призвело до подальшої стагнації економіки. Здійснювалась широка чистка в рядах КПЧ, з якої було виключено майже 500 тис. осіб. Також існувала негласна заборона на професійну діяльність пред­ставників інтелігенції — прихильників реформ.