3.3 Персонально – історичні рекреаційно-туристські ресурси

Наш район здавна славиться талановитими літературними й славетними митцями. Кого не зачаровував прекрасний голос оперного співака Дмитра Гнатюка, хто не захоплювався грою кіноактора Івана Миколайчука й музикою композитора Володимира Івасюка! Всі вони, як і чимало інших – уродженці Кіцманщини. Її мешканці пишаються тим, що тут народилися, жили, працювали, сюди приїжджали багато письменників, живописців, артистів, композиторів.

Кіцмань – батьківщина сина М. Івасюка, видатного композитора Володимира Івасюка. Митець народився 4 березня 1949 р. у будинку на провулку М. Горького, 5. Батько - Михайло Григорович Івасюк - вчитель французької мови в Кіцманській середній школі і сільськогосподарському технікумі (закінчив ліцей у Чернівцях, під час війни курси медиків, а після війни Чернівецький Філологічний Університет. Мати - Софія Іванівна (родом з м. Бердянська Запорізької області) - інспектор шкіл Кіцманського р-ну, Закінчила Бердянський учительський інститут, Чернівецький Філологічний Університет.

Хата, в якій вони мешкали, на місці левади Михайла Воробкевича. Батько дуже хотів, щоб народився син Володимир: "... ім’я Володимир, Володько... Його мають два поети, якими я давно захоплююся - Володимир Самійленко та Володимир Сосюра".

5 березня рано-вранці лікар повідомила Михайла Григоровича, що їх "спіткала велика біда": "... після народження вашому синові закапали очі ляпісом, тобто аргентіум нітрікум, але не двопроцентним, а двадцяти процентним.

Але розчин ляпісу не пошкодив очні яблука, обпік лише повіки. Тут велику роль зіграв захисний рефлекс: хлопець при народженні заплакав чорними сльозами.

У чотири роки Володимир почав читати та грати на мандоліні, просить купити скрипку або акордеон. Грає в будинку піонерів на піаніно, ходить на уроки до батьків. Михайло Григорович домагається, щоб у Кіцмані відкрили музичну школу.

Коли Володі виповнилось 5 років, він поклав слова колискової пісні на ноти. Вступає до підготовчого класу музичної школи. Уроки проводяться в барачних приміщеннях у холодних неопалених кімнатах. Діти часто хворіють.

Володя чудово грає на скрипці. Його визнають найкращим учнем. Він також багато читає. За 1 рік хлопець виконав дворічну програму. Навчаючись у середній і музичній школах, кожен клас закінчує з похвальними грамотами.

„Буде з хлопчика хороший скрипаль”, - зазначає один з журналістів, який відвідав великий шкільний концерт. Іванка Біблюк – учениця Михайла Григоровича і Софії Іванівни дарує Володі скрипку майстра Страдиварі: коли Володя виступав на концерті, то чоловік Іванни сказав, що інструмент поганий і вирішили подарувати інструмент, який залишився від попових дітей.

"Навчання дається Володі легко, але він дуже перевантажений; багато вчителів чекає на його вільну годину. Він позбавлений можливості перебувати в гурті дітей, на лоні природи."

1960 р. - народжується сестричка Оксанка, родина переходить в інший будинок. Виходить твір Михайла Григоровича „Червоні троянди" і купують рояль.

Про успіхи Володі Івасюка пише „Радянська Буковина” за 16 червня 1959 р., 17 червня 1961 р. Володя починає писати музику, гарно малює, намалював портрет Т.Г.Шевченка, який був виставлений в середній школі.

В 1963 р. закінчує музичну школу і вчитель по скрипці наполягає, щоб Володя вступив до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка. Він успішно складає вступні іспити, живе в гуртожитку. Схуд до дистрофічного стану і батьки наполягають, щоб він вернувся додому.

Весна 1964 р. – Михайло Григорович отримує запрошення від проф. Леутського до Чернівецького державного університету на кафедру української літератури.

1964 р. Володимир пише дві пісні „А мені шістнадцять літ” і „У двадцять літ”. За пісні „У двадцять літ” і „Колискову” на слова М. Івасюка на обл. конкурсі одержує третю премію.

Восени 1964 р. створює вокально-інструментальний ансамбль „Буковинка”, їх знімають на кінострічку і показують по центральному телебаченню. Про пісню „Моя пісня” (сл. і муз. В. Івасюка) заговорили всюди.

Збирає українські народні пісні, їздить по селах, записує буковинське весілля. Пише пісні „Моя Батьківщина”, „Колискова для Оксаночки”, „Лісові дзвіночки”. Поступає до музичного училища.

Працює штампувальником на заводі „Легмаш” за путівкою комсомолу. Починає глухнути і переводять його „слюсарем-гравером” керувати заводським хором.

1967 р. – Володимир отримує I-шу премію за пісню „Відлітали журавлі”. Цього ж року Володимир – студент Чернівецького медичного інституту і створює камерний оркестр, сестра Галя грає на віолончелі.

1968 р. – оркестр виступає на радіо і телебаченні. Володимир виконує обов’язки інститутського художника, навчається в музичному училищі, складає на відмінно сесію в інституті, отримує підвищену стипендію.

Поїздка до Карпат надає сил, знайомиться з гуцулами і потай шукає червону руту. Володимир переходить грати до чернівецького інструментального ансамблю „Карпати”.

У квітні 1969 р. відбувається нарада буковинської творчої молоді. Володя Івасюк був запрошений на концерт після наради, де виступала молода вчителька музики Софія Ротару. Знайомиться з Лідією Відаш – виконавицею народних романсів і пісень. Вона виконує пісні Володимира 1970 р.: „Я піду в далекі гори”, „Водограй”. Задум „Водограю” навіяв Володі косівський водоспад „Гук”. Володя добре зіспівується з Лялею Кузнецовою. Виходить гарний дует.

13 жовтня 1970 р. – справжнє свято Володиної музики і поезії, Чернівецька телестудія транслює на всю Україну поряд з іншими відомими творами і твори Івасюка: „Червона рута”, „Водограй” у виконанні Лялі і Володі.

Восени 1970 р. вокально інструментальний ансамбль „Смерічка”, керований молодим композитором Левком Дудківським, бере до свого репертуару „Червону руту” і „Водограй”. Тоді народилася щира дружба і побратимство з Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем.

При Чернівецькій філармонії створено вокально-інструментальний ансамбль „Червона Рута” під керівництвом А.К. Євдокименка, куди запросили Софію Ротару.

У Яремчі знімають фільм „Червона рута”, режисер Олексів. Пісні виконували В. Зінкевич, Н. Яремчук С. Ротару та М. Ісак. Після цього фільму почалася творча співпраця з С. Ротару.

1973 р. закінчує Медичний інститут і вступає в аспірантуру на паталогічну фізіологію. Восени 1970 р. Володимир познайомився з Галею Тарасюк – студенткою філологічного факультету. „Пісня буде поміж нас” – присвячена Галині Тарасюк.

Товаришував з поетом Василем Марсюком (автор слів „Дві скрипки”).

У літку 1972 р., коли Володя був на перепідготовці в Радянській армії, із Львівського медичного інституту приїздить доцент, який просить, щоб Володимир перевівся до Львівського медінституту, де він буде оточений увагою і підготується на композиторське відділення Консерваторії ім. Лисенка.

1972 р. пісню „Водограй” визнано піснею року.

Софія Ротару сказала: „Я вихована на народних піснях, у них мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася. Три роки чогось чекала. І ось він з’явився, „мій композитор ” Володимир Івасюк із своєю „Червоною рутою”. У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит...”

Володя працює на кафедрі паталогії фізіології, веде практичні заняття зі студентами, відвідує лекції в консерваторії.

У 1974 р. бере участь у фестивалі пісні у Сопоті. Пише музику до вистави за романом „Прапороносці”.

В останні роки життя налагоджує дружні стосунки з Іваном Миколайчуком, Степаном Пушиком, Ігорем Кушплером (солістом Львівського оперного театру).

24 квітня 1979 р. Володимир Івасюк пішов з дому і більше не повернувся. Його знайшли майже через місяць 18 травня в лісі неподалік Львова підвішеним: стояв на колінах, язик вирвали з рота, між ребер встромлені гілки з дерева [23].

Мамаївці завжди асоціюються з ім’ям оперного співака світової слави, режисером, народним артистом України, лауреатом Національної премії України ім.. Т. Г. Шевченка, академіком Академії мистецтв Дмитром Гнатюком (1925).

У 1946 році він вступає до Київської консерваторії ім.. П. Чайковського, з 1987 року стає її професором. Закінчив також Київський інститут театрального мистецтва. З 1951 року працює у Київському театрі опери і балету, а з 1988 року – головним режисером театру.

За сорок років сценічної діяльності артист виконав півсотні партій: Остап, Еней (“Тарас Бульба ”, “Енеїда”) М. Лисинка; Мартин, Максим (“Милана”, “Арсенал”) Г. Майбороди; Мурман (“Абесалом і Етерії”) Паліашвілі; Ріголето (“Ріголето ”) Верді та інші.

Д. Гнатюк як режисер поставив вистави “Князь Ігор” Бородіна (виконавець головної партії), “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Тоска” Д. Пучіні та інші.

Крім того, артист значну увагу приділяє концертній діяльності. Він віддав свій талант народові, і народ належно оцінив це. Ось що писали про Гнатюка зарубіжні газети: “ Співак з України володіє дивовижним голосом”, “ Один з найкращих баритонів нашого часу”.

Народний артист живе у Києві, але підтримує тісні зв’язки з Буковиною, рідним селом і продовжує чарувати своїм рідкісним голосом наших краян. [8,c.19]

Іван Васильович Миколайчук, який народився і виріс в с. Чортория. Він був українським кіноактором, сценаристом і режисером. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно. Жоден український фільм 60 – 70х років ХХ століття не обходився без його участі. Ось, що казав про Миколайчука Сергій Параджанов: «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко».

Село Чортория, що розкинулося поблизу містечка Вашківці, дала нашому кіномистецтву Івана Миколайчука – заслуженого артиста України, видатного кіноактора, талановитого сценариста і режисера. Народився Миколайчук 15 червня 1941 року у Чорториї, помер 3 серпня 1987 року у Києві. За своє коротке життя зіграв ролі у багатьох фільмах, найвідоміші серед яких роль Тараса Шевченка («Сон», 1964 рік), Івана («Тіні забутих предків», 1964 рік), Давида Мотузки (”Бур’ян”, 1966 рік), Василя («Пропала грамота», 1982 рік), Петра («Білий птах з чорною ознакою», 1971 рік).

Першою кінокартиною, в якій знімався юний Іван Миколайчук, були “Тіні забутих предків” за повістю М. Коцюбинського. Він виконав головну роль, правдиво відтворивши образ Івана Палійчука. Цей поетичний фільм створено в 1965 році.

Завдяки талановитості повісті М. Коцюбинського, вмілій режисурі С. Параджанова, прекрасній грі акторів, передусім І. Миколайчука, кінофільм “Тіні забутих предків ” визнано однією з двадцяти кращих кінокартин усіх країн і часів.

Великий успіх Миколайчукові фільм “Сон”, присвячений юності Тараса Шевченка, де артист зіграв образ великого поета.

У 1979 році Миколайчук поставив фільм «Вавилон-ХХ» за романом Лебедина, в якому він був також автора музичного оформлення та зіграв роль Фабіана, а у 1982-му – кінострічку «Така пізня, така тепла осінь» у співавторстві з В.Коротичем.

І. Миколайчук посмертно був удостоєний Національної премії України ім.. Т. Г. Шевченка в 1988 році.

У рідному селі митця відкрито меморіальний музей, встановлено пам’ятник. Те, що можна бачило зараз – наукова реконструкція хати, де жила родина Миколайчуків, виконана у 1991 році.

За музеєм доглядає старша сестра Івана Миколайчука Фрозина Грицюк. Вона мешкає неподалеку від садиби-музею і її з задоволенням покликають місцеві мешканці. Після відвідання музею обов’язково відвідати Лебедині озера. У рік смерті Івана Миколайчука сюди взимку вперше прилетіли лебеді. Місцеві жителі казали, що то душа Івана повернулась додому. З кожним роком граційних птахів прилітає все більше і більше. Нещодавно тут створено природний заказник, а озеро стали йменувати Івановим. Вода в ньому не замерзає, а з дна б’ють гарячі джерела [7,c.36].

Стала дуже популярною співачка Ані Лорак ( сценічний псевдонім Кароліни Куєк (1978). З раннього дитинства вона виявила нахил і великий потяг до співу. У 1991 році, в неповних тридцять літ, стала лауреатом першого обласного пісенного фестивалю “Первоцвіт”.

За короткий час талановита співачка стала лауреатом багатьох всеукраїнських та міжнародних фестивалів, зокрема таких, як “Веселад”, “Ранкова зірка”, “Таврійські ігри”, “Слов’янський базар”, “Пісенний вернісаж” та інших. Однією з найбільша перемога прийшла до Ані Лорак 1996 року, коли вона завоювала гран-прі на міжнародному фестивалі “Зелене яблуко” в Нью – Йорку. Але найбільшим досягненням стало 2 місце на “Євробаченні” в 2008 році.

Реваківці дали нашому мистецтву скульптора Миколу Лисаківського (1943). У 1959 – 1962 роках він навчався у Чернівецькому художньо-ремісничому училищі №5. Згодом закінчив Пензерське училище, відділення скульптури. У 1975 році завершив професійну освіту на факультеті скульптури Київського державного художнього інституту [21].

Митець працює в галузі монументальної та станкової скульптури. Автор медалей, меморіальних таблиць Володимиру Івасюкові (Чернівці) та Вікторі Зубару (Витилівка).

Член Спілки художників України. У 1992 – 1995 роках очолював правління Чернівецької обласної організації СХ України.

У Лужанах народився відомий у світі вчений – правник, професор, ректор Українського вільного університету в шістдесятих роках у Мюнхені Василь Орелецький. У 1916 році закінчив Чернівецький університет. Був поручиком УГА, січовим стрільцем. 1912 року емігрував до Праги, де очолював гурток буковинських студентів “Черемош” та видавав інформаційний листок “Буковина”.

Він є автором кільканадцяти книжок з міжнародного права і ряду підручників з цієї галузі науки. Помер в Мюнхені.

Ім’я видатного нашого краянина шанують його земляки. За радянської влади про нього навіть ніде не згадувалося. Тільки в наш час, коли Україна стала самостійною, наукові праці В. Орелецького належно оцінено. Нещодавно ім’ям ученого названо Лужанську школу.

Працювала в Лужанах учителькою у 1903 – 1906 роках письменниця Костянтина Малицька (1872 - 1947), яка підписувала свої твори під псевдонімом Віра Лебедова.

Походить вона з Галичини. Закінчила вчительську семінарію. Понад тридцять років присвятила себе педагогічній праці.

Літературна спадщина письменниці велика й різноманітна. Вперше надрукувала свої поезії 1897 року. Найчастіше писала твори для дітей і про дітей. До поетичної творчості Віри Лебедєвої зверталися композитори Стеценко, Ярославенко, Гриневський.

Найвизначніший твір письменниці – високопатріотична поезія “Чом, чом, земле моя…”, яка була написана в Лужанах і стала популярною піснею. Цей твір чудово виконує Дмитро Гнатюк.

У Лужанській школі створено літературний музей, в якому почесне місце займає творчість Віри Лебедєвої [8,c.23].

Висновок до розділу 3

Архітектурно-історичні РТР - культурні об'єкти, пам'ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території, що є важливим засобом задоволення потреб пізнавально-культурної рекреації, займають важливе місце у розвитку туризму.

Кіцманський район багатий не лише на природу, чудові мальовничі ліси, гірські річки. Це край легенд, стародавніх переказів та історичних подій, у яких оспівано багато народних героїв. Це край відомих митців науки культури (І. Миколайчука, Д. Гнатюка, В. Івасюка та інших), які прославляли і прославляють його в світі. Вдячністю цим людям є побудовані пам’ятники і відкриті меморіальні музеї і музейні кімнати, а також меморіальні дошки (с. Чортория, м. Кіцмань, с. Реваківці). Це край стародавніх храмів (Святовознесенська церква в смт. Лужани, Миколаївська церква в с. Берегомет та інші) і будинків, оповитих казковою таємничістю.