2.3. Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства

Сприйняття прав людини як власних цінностей породжує готовність членів громадянського суспільства сприяти їх реалізації та, при необхідності, виступити на захист прав. При цьому вирішальними є саме індивідуальні дії, а підключення до захисту інших осіб, громадських організацій та органів державної влади розглядається як допоміжні, альтернативні способи захисту.

Права і свободи індивіда - це умови його нормальної життєдіяльності, певний каталог благ і можливостей, якими він може вільно користуватися [168, с.94]. Отже, необхідність у захисті останніх виникає у тому випадку, коли людина не може вільно користуватися належними правами, тобто при перешкодах у їх реалізації. Відповідні перешкоди можуть виходити як від інших власників прав, так і від суспільних інституцій, держави тощо. Слід зазначити, що захист прав може бути наслідком як активних, так і пасивних дій осіб, яким належить право або обов’язок з утримання від порушення права. Так, у першому випадку йдеться про те, що суб’єкт почав процес реалізації певного права, але відбулося зіткнення з діями чи бездіяльністю зобов’язаних осіб. Приміром, індивід вирішив реалізувати своє право на освіту (перетворити потенційну можливість, надану цим правом, на реальну) і з цією метою подав документи до вищого навчального закладу, проте йому було відмовлено у їх прийнятті без пояснення причин, внаслідок чого індивід звернувся до суду за захистом названого права. Другий випадок не передбачає дій з боку власника права, а лише з боку суб’єкта кореспондуючого йому обов’язку. Наприклад, власник права на свободу пересування не збирався реалізувати потенційну можливість вийти за межі власної домівки у неділю, однак був позбавлений реального здійснення такої можливості діями іншої особи, що замкнула його у будинку. Отже, необхідність у захисті права виникла з дій особи, зобов’язаної утримуватися від його порушення, при цьому можливість реалізації права мала потенційний зміст.

Разом з тим, в умовах формування громадянського суспільства надійність судових рішень стосується, перш за все, можливості їх реального виконання, що характерно і для українського суспільства. Як зазначає М.М. Лєсогоров, виконання судового рішення є найважливішим складником системи забезпечення прав людини [113, с.113]. При цьому досягнення належного стану виконання судових рішень на практиці є нагальною проблемою суспільств, прямуючих до громадянського, у тому числі, українського. Так, визначається, що у питаннях реалізації та захисту прав людини можна констатувати глибокий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення [195, с.42]. Відповідно, власник прав, що вирішив обрати саме такий спосіб їх захисту, стикається не тільки з тривалістю і невизначеністю результату судового розгляду справи, а й з неможливістю реального забезпечення такого захисту внаслідок невиконання рішення, винесеного на його користь.

Певним чином контроль за дотриманням прав людини, здійснюваний у формі судового захисту, доповнюється системою внутрішнього відомчого та зовнішнього (надвідомчого, міжвідомчого) контролю, що здійснюється структурними підрозділами виконавчої гілки влади та відповідними органами місцевого самоврядування [20, с.115]. Однак не можна не погодитися з тим, що саме суд найефективніше контролює дотримання прав людини, і рішення останнього, спрямовані на захист права, є підставою для припинення порушень, відновлення права, а також відшкодування шкоди у сфері прав людини.

Потрібно відзначити, що до основних способів захисту прав належить і звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування за відповідним захистом. Деякі автори підкреслюють, що оскільки єдиною ідеологією соціальної рівноваги можуть бути тільки моральні цінності як уособлення ідей про рівність людей у гідності, природній свободі, справедливості як виразу взаємної допомоги та відповідальності за долю ближніх, то між людиною і законом має бути лише моральний бар’єр, як сутність самого закону і сенсу людського життя. Відповідно до цього, визначаються особливості діяльності правоохоронних органів у механізмі забезпечення громадянських прав і свобод людини як єдності ціннісно-моральної їх сутності, правового змісту та відповідних засобів реалізації [220, c.76]. Однак, видається, таке розуміння засноване на необґрунтованих сподіваннях стосовно високих моральних якостей та почуття відповідальності уповноважених осіб перед індивідами-власниками прав. Так, приміром, ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96-ВР серед обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розгляду звернень громадян встановлені такі: об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою, роз’яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення тощо [169]. Вочевидь, сумлінне виконання навіть перелічених обов’язків суттєво наблизило б досягнення такого стану суспільства, як громадянське, у цілому та належного захисту прав людини зокрема.

Слід зазначити, що здійснення права на захист прав індивіда за допомогою суспільних інституцій полягає у таких способах захисту: звернення до суспільних інституцій, спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав (тобто, правозахисних організацій чи інших об’єднань громадян), привертання уваги до порушення права на різних рівнях (тобто, через місцеві чи загальнодержавні засоби масової інформації, публічні виступи, організацію акцій протесту), надання приватному інтересу публічного статусу (ініціювання відповідних змін до нормативних актів). Допоміжний характер таких способів захисту прав людини не означає їх меншої впливовості та сили. Йдеться, по-перше, про те, що останні не є у суворому сенсі правовими способами, оскільки звертаються, зокрема, до моральних, соціальних, політичних сторін суспільного життя; по-друге, названі способи можуть застосовуватися одночасно із основними, адже щодо них немає правових вимог, на кшталт відсутності попереднього судового розгляду чи одночасного розгляду у декількох інстанціях.

Видається, найбільш точним є визначення подвійної природи держави як впливового захисника прав людини і одночасно потенційного їх порушника. Перша властивість гарантує таку підтримку у реалізації та захисті прав, що не може бути надана будь-яким іншим суб’єктом правовідносин, оскільки останні не мають у своєму розпорядженні відповідних засобів і ресурсів (приміром, не можуть приймати загальнообов’язкові правові норми). Друга властивість, за умов контролю з боку інституцій громадянського суспільства і окремих індивідів, стримується у відповідних межах, що засноване, у тому числі, на рівності держави з іншими суб’єктами правовідносин у процесі захисту прав (наприклад, виступати відповідачем у суді).

Слід зазначити, що при розгляді способів захисту прав людини, не можна не зупинитися на питанні ефективності такого захисту. Так, визначається, що ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити конкретне право людини [156, c.195]. При цьому наголошується, що потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та ефективність засобу захисту у конкретній справі [156, c.196; 176, c.28]. Звідси випливає, що застосування такого способу захисту прав людини, що може в цілому мати характер ефективного, не означає обов’язкового досягнення результату у конкретній справі і, навпаки, - спосіб в цілому малоефективний, може забезпечити захист права індивіда, що вирішив його застосувати, у повному обсязі та на належному рівні.

Підсумовуючи сказане, потрібно підкреслити, що і основні, і допоміжні (додаткові) способи захисту прав людини, повинні застосовуватися власниками прав на засадах поєднання, з метою належної реалізації таких прав та у межах окреслюваного ними простору свободи, що співвідноситься з відповідними просторами свободи інших суб’єктів. Тому не можна не погодитися з висловлюванням Т. Пейна про те, що людина прийшла до суспільства не для того, щоб мати менше прав, ніж вона мала раніше, а для того, щоб ці права краще оберегти [159, с.48].