Висновки

У кваліфікаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення, яке полягає у комплексному теоретичному аналізі прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, встановленні особливостей реалізації прав у громадянському суспільстві та визначенні на цій основі напрямків запровадження прав людини в умовах його формування. Вирішення цього завдання є однією з необхідних умов наукового пізнання аксіологічних аспектів прояву прав людини у громадянському суспільстві, особливостей реалізації останніх, правової активності власників прав, а також підвищення ефективності правотворчої та правозастосувальної діяльності зокрема та правової системи у цілому.

Основними практичними результатами роботи є такі висновки:

1. На основі сучасних наукових досліджень значно розширюється розуміння прав людини, що ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і аргументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

2. При цьому розподіл загальних прав людини окремо на права і свободи не завжди виправданий інакше, ніж історичною традицією, тому доцільно розрізнити поняття прав у «широкому» розумінні, що до них включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», які відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави. Такий розподіл дозволить, по-перше, зберегти те розрізнення, що склалося історично щодо закріплення прав людини у міжнародно-правових актах та законодавстві окремих держав, по-друге, підкреслити відмінності загальних і конкретних можливостей людини та їх реалізації, по-третє, використовувати термін «права» як загальний для всіх видів можливостей їх власника.

3. Цінність прав людини обумовлюється таким: 1) права у рівній мірі належать кожному члену суспільства та окреслюють йому певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, й межі, за якими розпочинається відповідний простір інших; 2) наявність у кожного відповідних прав передбачає ставлення до іншої людини як до такого ж власника прав, тобто як до рівного; 3) права людини мають виховний зміст як втілення гідності, поваги і до інших, і до себе; 4) за допомогою прав можуть бути максимально реалізовані потреби та інтереси їх носіїв; 5) права виражають ступінь захищеності від неправомірних посягань, є гарантією захисту індивідів від свавілля, як з боку інших власників прав людини, так і держави.

4. Структуру ціннісних проявів прав людини як окремих правових явищ, з урахуванням деяких особливостей останніх, складають три рівні: 1) соціальна (загальнолюдська) цінність містить три аспекти: по-перше, права здатні бути об’єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів, як на рівні відносин між окремими індивідами, так і їх групами та державою; по-друге, права людини можуть виступати як підстави порозуміння представників будь-яких держави, суспільства, культури; по-третє, права втілюють загальнолюдські цінності, такі як свобода, рівність, справедливість; 2) інструментальна цініть прав полягає у тому, що права людини виступають як підстави для реалізації певних можливостей та інтересів їх власників;

3) власна (особистісна) цінність прав проявляється через дві характеристики: по-перше, цінність прав проявляється у тому, що права акцентують на гідності і самоповазі людини; по-друге, проголошують цінність кожної окремої людини нарівні з будь-якими іншим індивідом, незалежно від розрізнювальних характеристик.

5. Права людини є універсальними цінностями для будь-якого суспільства громадянського типу, незалежно від національно-культурного контексту. Універсальність прав людини не містить посягання на культурну різноманітність, а навпаки, є підставою для міжкультурного діалогу, способом визначення ознак, загальних для його учасників. Співвідношення універсальності та культурної особливості прав людини не є усталеним, воно постійно змінюється, що пов’язано безпосередньо з динамікою суспільних відносин, зокрема у сфері визнання та реалізації прав.

6. Права людини є результатом взаємодії природного та позитивного права, оскільки одночасно характеризуються підвищеною значущістю, цінністю для індивідів та включенням до правової системи як основи законодавчого регулювання, особливим захистом з боку держави. Позитивування прав не є посяганням на їх природність та невідчужуваність, і при відповідному контролі з боку суспільства може сприяти реалізації прав людини, тоді як неврахування юридичних проявів прав людини може призвести до стирання грані між суто правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від мети та мотивації зобов’язаних суб’єктів, та іншими суспільними, передусім, політичними, для яких характерна можливість поступитися чимось незначним з точки зору спільноти (певним індивідуальним інтересом чи благом) в ім’я загальної мети або блага.

7. Права людини є спільною цінністю громадянського суспільства та правової держави, що особливо проявляється в процесі їх реалізації та захисту. Взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства ґрунтується на такому: 1) права людини є підставою утворення і дії деяких інституцій громадянського суспільства; 2) названі права захищають основні інтереси людини, забезпечують їх реалізацію, при цьому співпадаючі інтереси осіб у громадянському суспільстві реалізовуються здебільшого через його інституції; 3) права виступають як фундаментальні принципи, що відображають межі втручання держави у сферу діяльності інституцій громадянського суспільства; 4) права людини визначають міру втручання індивідів у справи інших, і у цьому сенсі громадянське суспільство в цілому і його інституції зокрема є простором взаємодії носіїв прав, побудованої на залагодженні конфліктів, що виникають у процесі реалізації прав людини, виключно правовими засобами; 5) права мають власну цінність як надбання людства, що виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів, одночасно вони є засобом встановлення чи визнання цінностей через інституції громадянського суспільства.

8. Аксіологічний вимір права і прав людини передбачає встановлення співвідношення останніх з мораллю, а також з моральністю. Хоча право і мораль є нормативними регуляторами суспільних відносин, реалізація правової норми не залежить від мотивації суб’єкта, примусовий характер дотримання права іншого індивіда випливає з юридичного обов’язку, а не з самозобов’язання, тоді як реалізація моральної норми спирається на усвідомлення індивідом її необхідності на підставі його власних принципів та переконань, а наслідки її нездійснення отримують вираження лише у вигляді певного суспільного осуду, тобто не мають характеру примушення, обмежуючись спрямуванням, спонуканням названого індивіда до певних дій чи бездіяльності. Від права моральність відрізняється однобічною структурою, відсутністю права, корелятивного моральному обов’язку, а від моралі байдужістю до мотивів виконання тих чи інших дій, що в цілому відповідає розумінню її як суспільної моралі, тобто системи поглядів і переконань, прийнятих у певному соціумі, недотримання яких викликає відповідний суспільний осуд.

9. Право особи на захист належних їй прав може виражатися як у самозахисті, так і у використанні основних або допоміжних способів захисту. Право на захист, здійснюване за допомогою державних структур і процедур, містить два основні способи захисту: використання судових установ (як національних, так і міжнародних) та звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування. Здійснення права на захист за допомогою суспільних інституцій полягає у таких допоміжних способах захисту: звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав, привертання уваги громадськості до порушення права, надання приватному інтересу публічного статусу.

10. Об’єднання громадян як елемент громадянського суспільства є основою реалізації прав людини, оскільки можуть протистояти силі і впливовості держави; виступають суб’єктом контролю за діяльністю держави; використовують специфічні засоби реагування на надмірне втручання останньої у простір громадянського суспільства; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб - членів громадянського суспільства. Однак більш точним для позначення сутності цієї інституції громадянського суспільства, передусім у політичній сфері, є термін «неурядові організації», який доцільно законодавчо закріпити. Звідси громадянське суспільство може бути визначене не просто як суспільство-сукупність автономних індивідів, а й таких, що володіють ознакою активності та можливістю виражати свої інтереси як особисто, так і через інституції названого суспільства.

11. Визначення правової активності містить два аспекти: діяльнісний та правовий. Діяльнісний аспект ґрунтується на двох підходах: ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з об’єктивованою назовні поведінкою; визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує деяких зусиль для їх досягнення. Підставами віднесення суспільної активності до правової у найбільш загальному вигляді можуть бути запропоновані такі: по-перше, наявність правового суб’єкта (фізичні особи, юридичні особи, об’єднання індивідів, що не мають статусу юридичних осіб, держава тощо); по-друге, наявність специфічного об’єкта (того, з приводу чого названі суб’єкти провадять активну діяльність - реалізації прав та захисту законних інтересів); по-третє, наявність правових наслідків діяльності (реалізація права, захист законного інтересу).

12. Правова активність може бути визначена у «широкому» розумінні як цілеспрямована діяльність усіх суб’єктів правовідносин, що здійснюється для реалізації прав та законних інтересів останніх. Відповідно до такого поняття правової активності, нею можуть володіти і такі суб’єкти правовідносин, як суспільні інституції і держава. Особливістю правової активності такого суб’єкта як держава є те, що вона спрямована на реалізацію та захист публічних інтересів. Правова активність у «вузькому» розумінні є ініціативною діяльністю індивідів, що проявляється у взаємодії з іншими суб’єктами правовідносин, спрямована на досягнення позитивного результату.