Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кваліфак 2013.doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
322.05 Кб
Скачать

1.3. Аксіологічна природа прав людини

Аксіологічна природа прав людини зазнає необхідності попереднього розгляду загального поняття цінностей і цінностей у праві зокрема. При цьому визначення останніх стикається з абстрактною, духовною природою ціннісних явищ, і не випадково між опосередкованих правом цінностей часто фігурують такі категорії, як свобода, справедливість, рівність тощо.

Основу цінності складає ідея досконалості, що володіє якістю реальної досяжності [126, с.275]. Така ідея сама по собі є досить невизначеною, оскільки поняття досконалості не має однозначного тлумачення і, більше того, належить до світу суб’єктивності, тобто залежить від усвідомлення його значення та основних критеріїв віднесення до досконалого окремим індивідом. Загальні ж уявлення про досконалість, видається, є результатом погодження авторитетної більшості суспільства щодо її основних ознак, на кшталт конвенціональної істині.

Цінність визначається як категорія, що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи або соціокультурної сфери; значення, якого суб’єкт надає об’єктові, співвідносячи його з образом належного [97, с. 191]. Через поняття значущості складаються основні визначення цінності, приміром, розуміння її як духовного формотворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали й таке інше та виступає критерієм оцінки дійсності людиною і джерелом сенсостворюючої основи людських дій, причому в основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість [94, с.615-616]. Відповідна значущість розрізняється не тільки за ступенем (від найвищої до найнижчої), а й за рівнями прояву, такими як індивідуальний, груповий, суспільний. На індивідуальному рівні духовні та матеріальні явища набувають цінності, залежно від системи уявлень, переконань та принципів окремої людини. Груповий рівень відображає значущість відповідних явищ для декількох індивідів-однодумців, що об’єднуються у прагненні їх декларування та захисту. Суспільної значущості досягають ті цінності, які визнані загальними для домінуючої частини соціуму, незалежно від того, чи ця частина кількісно перевищує інші його спільноти, чи ні.

Слід зазначити, що упродовж останніх років намітилися тенденції до зближення моралі та права: підвищення регулюючої ролі преамбул, ввідних частин, принципів; закріплення у нормах права не лише розпорядження, а й ознак, якостей особи, необхідних для його активного здійснення; орієнтація на позитивні методи реалізації норм права; розширення апеляції до суспільної думки (у правотворчій діяльності йдеться про вияв або пряме вираження волі народу з окремих найбільш важливих питань шляхом всенародного їх обговорення або голосування) [73, c.135]. Разом з тим, названі принципи, закріплені у нормативних актах, часто носять декларативний характер, реально не застосовуються у право реалізації, а результати всенародних обговорень не впливають на прийняття кінцевого рішення в сфері управління державою тощо.

Видається, для розмежування права і моралі слід також звернутися до поняття «моральність», оскільки при розумінні моралі як системи власних поглядів та переконань, що виражають особисту позицію індивіда, погляд його на добро і зло, обов’язок і сумління, відкритим залишається питання так званої суспільної моралі, що може бути визначена як система поглядів і переконань, прийнятих у певному соціумі, недотримання яких викликає відповідний суспільний осуд. Таке друге значення моралі знаходиться, уявляється, у площині моральності. Так, В.С. Нерсесянц зазначає, що принцип моралі - це принцип автономної саморегуляції індивідом свого ставлення до себе, інших і до світу в цілому. У той же час, в етичному явищі є два моменти: особистий (автономія індивіда і мотивація ним поведінки), що відповідає моралі, та об’єктивний, позаособистий (цінності, світогляд, що склалися у даній культурі, суспільстві), що відповідає моральності [141, c.66]. У цьому сенсі мораль може різко розходитися з правом, тоді як моральність, в цілому, співпадати з ним.

Від права моральність відрізняється однобічною (імперативною) структурою, а від моралі - невимогливістю до мотивів виконання тих чи інших дій [165, c.51]. Отже, з точки зору моральності, неважливо, чому дитина перша вітається зі старшими: з почуття поваги або бажання отримати заохочення за хорошу поведінку від батьків.

Моральність у праві має місце як складова (соціальний зміст) його фактичного змісту та як соціально-ціннісний аспект сутності внутрішньої форми позитивного права. Важливо підкреслити, що сутністю внутрішньої форми можуть бути не моральні цінності, а, наприклад, групові [219, c.38]. Саме групові або загальносуспільні цінності є основою моральності, причому за характером обов’язку їх підтримувати моральність ближче до права, ніж до моралі. Разом з тим, ці обов’язки не надають будь-кому безумовного права вимагати їх виконання, тому відповідна вимога може бути звернена лише до моралі суб’єкта виконання.

Слід зупинитися на тому, що ступінь зв’язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв’язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов’язань тощо), ніж у податковому або адміністративному.

Не можна обійти увагою питання співвідношення моральної та правової свідомості, їх перетину на рівні індивідуальної, групової та суспільної свідомості в цілому. Правосвідомість і моральна свідомість як форми опосередкування ставлення людини до людини єдині у таких тісно пов’язаних аспектах: (а) у розумінні людини як безумовно вільної істоти, звідси - смисловим центром як правової, так і моральної свідомості виступає поняття автономії; (б) за типом обов’язку, тобто вимагають виконання категорично і не беруть до уваги ніяких міркувань загальної користі або доцільності, що протирічять цим вимогам; (в) за способом їх визнання індивідом (категорично незаперечні для нього). У той же час вони є різноспрямованими формами належного, які істотно різняться за смислом [126, с.261-262]. Видається, правосвідомість є більш структурованою, ніж моральна, оскільки включає до себе, наприклад, правові знання, тоді як моральна свідомість позбавлена поняття знань взагалі і ґрунтується на переконаннях людини. Окрім того, різна спрямованість цих двох видів свідомості проявляється у тому, що правосвідомість формує активну поведінку індивіда, метою діяльності її носія виступає здебільшого позитивний результат; моральна ж свідомість акцентує увагу на утриманні від скоєння тих дій, які людина вважає неправильними, спрямована на негативний результат у розумінні його як відмови від чогось, та побудована на системі заборон.

По відношенню до права в цілому моральна свідомість виконує функцію визнання відповідності дійсного права нормам моралі. Правосвідомість визначає, яким повинне бути право для того, щоб відповідати моральним стандартам. У багатьох випадках моральна та правова свідомість настільки переплітаються, що розділити їх, практично, неможливо [165, c.50]. Проте, не заперечуючи їх тісного зв’язку, слід зазначити, що необхідно уникати підміни правосвідомості моральною, особливо у сфері правосуддя. Сторони судового процесу часто застосовують моральні аргументи і обґрунтування своєї позиції, оскільки метою звернення до суду є не тільки відновлення та захист права, але й певне відновлення справедливості. Однак те, що може уявлятися справедливим чи несправедливим з точки зору моралі, не завжди знаходить правове підтвердження.

Наведені три властивості права як цінності мають уточнюючий, внутрішній поділ, що дозволяє звернутися до їх окремих аксіологічних проявів. Відповідно, соціальна цінність права полягає у трьох моментах: (1) право володіє можливістю забезпечувати стійкий порядок у суспільних відносинах; (2) воно дозволяє досягнути визначеності, точності у змісті суспільних відносин; (3) право дозволяє досягти гарантованого результату. Інструментальна цінність права розкривається через такі його властивості: (1) право являє собою регулятивний інструмент, що ним можуть користуватися різні суб’єкти, перш за все, держава; (2) воно є опосередковуючим ланцюгом, засобом втілення різних інститутів у життя; (3) встановлює систему типових масштабів поведінки та дій. Як вираження власної цінності, що втілює свободу та справедливість, право здатне: (1) надати простір для свободи особи через суб’єктивні права; (2) добитися активності у поведінці; (3) зіставити вчинки та дії з вимогами моралі; (4) виступити чинником прогреса, оновлення суспільства, рішенням світових проблем [136, c.221-222].

Видається, що подібну структуру ціннісних проявів можна застосувати і до прав людини як окремих правових явищ, з урахуванням деяких особливостей останніх. Так, соціальна (або загальнолюдська) цінність прав може бути розкрита через три аспекти:

По-перше, права здатні бути об’єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів, як на рівні відносин між окремими індивідами, так і їх групами та державою. Права людини покликані вплинути на консолідацію суспільства, подолання політичного протистояння, оскільки за своєю природою вони консенсуальні і засновані на принципі «моя свобода не повинна шкодити свободі інших». З цього випливає їх моральна природа, що базується на категоріях добра і всезагального блага. Це підвищує цінність прав людини, оскільки вони повинні сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню солідарності, без яких неможливі реальні перетворення і реформи [168, с.10].

По-друге, права людини можуть виступати як підстави порозуміння представників будь-яких держави, суспільства, культури, оскільки вони наділяють кожного суб’єкта комунікації заздалегідь відомими характеристиками носія певного переліку загальновизнаних прав, що трохи відкриває «завісу невідомого», чужого, а значить, цілком можливо, небезпечного. Окрім того, визнання за кожним таких же прав, якими володіє індивід, який включається у комунікацію, передбачає, що останній сприймає іншого рівним собі, визнає його такою ж людиною. Це не так вже й мало в умовах подолання міжкультурних відмінностей, настороженності та конфліктів.

По-третє, права втілюють загальнолюдські цінності, перш за все, свободу, рівність, справедливість. Такі основні цінності (в тому числі моральні) позитивуються через права людини [168, с.269]. Вираженням свободи у цьому випадку є окреслюваний правами людини простір вільної реалізації можливостей їх носія; вираженням рівності - надання прав людини кожному індивіду, без розрізнення за групами релігійної, національної, етнічної та іншої приналежності, а тільки на підставі належності до людського роду в цілому; справедливості - гарантування володільцю прав захисту від порушення останніх у вигляді надання, відновлення або усунення перешкод в реалізації права, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями стосовно носія прав.

Інструментальна цінність прав полягає у тому, що права людини виступають як підстави для реалізації певних можливостей та інтересів їх носіїв. Звідси твердження про те, що реалізація права є основним засобом поширення дії права на волю, свідомість та поведінку суб’єктів права, а також суспільні відносини, з метою їх врегулювання [111, c.31]. Відповідна реалізація може відбуватися у різний спосіб, зокрема, шляхом індивідуального або колективного здійснення права, в залежності від виду інтересу та вибору його носія. Також права людини містять потенційну можливість здійснення через суспільні інституції або державні організації та установи. Приміром, реалізація права на захист від протиправних посягань може бути здійснена у вигляді звернення як до суду, так і до правозахисної громадської організації тощо.

Потрібно зазначити, що неприйняття деякими державами універсальності прав як конкретних формулювань міжнародно-правових актів не виключає універсальності ідеї прав людини як міри її свободи та гідності. Ідея прав людини отримує сенс і значення саме тому, що мінімальний обов’язок, який їм відповідає - це повага до прав іншого, тому власник прав завжди може бути впевнений в тому, що інші спробують вислухати та зрозуміти його. Таке ставлення до проблеми прав людини відповідає «тезі про права», запропонованій Р. Дворкіним. Ця теза передбачає визнання двох ідей, перша з них - ідея людської гідності, згідно з якою способи ставлення до людини, несумісні з визнанням її повноправним членом суспільства, є, докорінно несправедливими. Друга - ідея політичної рівності, в якій стверджується, що більш слабкі члени політичної спільноти мають право на рівне піклування та повагу з боку своїх урядів, рівнозначні піклуванню та повазі, котрі забезпечили собі більш сильні члени суспільства [55, с.284].

Правова система функціонує як «відкрита» для міжнародних стандартів прав людини і, у той же час, як «закрита» в силу власних традицій, і звідси потрібний оптимальний баланс [34, c.82]. Ідея історичної мінливості прав людини співвідноситься з світоглядними і ціннісними установленнями; пошук адекватного змісту прав здійснюється, у тому числі, шляхом звернення до соціокультурних параметрів різних суспільств, до діалогу правових та культурних традицій [36, с.18-19]. Однак слід зазначити, що питома вага елементів універсальності та культурної обумовленості прав людини постійно змінюється, що пов’язано безпосередньо з динамікою суспільних відносин, зокрема у сфері визнання та реалізації прав. Із сучасної ситуації з правами людини випливають дві, дещо протилежні, тенденції. Перша проявляється у відмові від концепції прав, заснованої на індивідуалізмі і понятті людської гідності (характерна для релігійно-традиційних правових систем). Представники названих систем відстоюють право на культурне самовизначення у тому сенсі, що права людини можуть бути запроваджені ними, але «виправдання» прав повинне базуватися на релігійних нормах, звичаях, традиціях тощо. Друга тенденція полягає у повсюдному визнанні міжнародних стандартів прав людини, супроводжуваного пропозиціями більш абстрактних, розмитих формулювань останніх. Таке «визнання з умовами» покликане охопити особливості якомога більшої кількості різних правових систем, надати можливості неоднозначного тлумачення і застосування загальних правових принципів. Тому, не обстоюючи універсальності конкретних формулювань прав людини, можна стверджувати, що ідея, закладена у них, може претендувати на універсальність на підставі наведених вище властивостей прав і свобод. При цьому універсальність прав людини не є посяганням на культурну різноманітність, навпаки, це - підстава для міжкультурного діалогу, спосіб визначення тих ознак, які є загальними для його учасників.

Отже, ступінь зв’язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв’язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов’язань тощо), ніж у податковому або адміністративному.

Таким чином, цінність визначається як категорія, що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи або соціокультурної сфери; значення, якого суб’єкт надає об’єктові, співвідносячи його з образом належного. Через поняття значущості складаються основні визначення цінності, приміром, розуміння її як духовного формотворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали й таке інше та виступає критерієм оцінки дійсності людиною і джерелом сенсостворюючої основи людських дій, причому в основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість.