Класифікація об’єктів злочину.

. В науці КП широко поширена так звана класифікація об’єктів по вертикалі (вертикальна класифікація). Була запропонована в 1938 році вченим Мєньшагіним В.Д. відповідно до цієї класифікації існує 3 види: загальний, родовий (груповий, видовий, спеціальний), безпосередній (конкретний, індивідуальний) об’єкт.

Загальним вважається вся сукупність суспільних відносин, що охороняється КЗ (злочини проти життя та здоров’я, власності). ЗО має значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпеки, відмежування від незлочинних діянь.

Родовим вважається об’єкт, яким охоплюється певне коло тотожних або однорідних суспільних відносин, які через це охороняються КЗ, єдиним комплексом взаємопов’язаних КПН. РО відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовуються як критерії об’єднання окремих складів злочинів у групи, і подальшого розміщення таких груп у ОЧ ККУ.

Під безпосереднім об’єктом розуміється конкретне суспільне відношення, благо або інтерес, на яке посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, на яку посягає конкретний злочин. У деяких статтях КК безпосередній об’єкт зазначається в самому законі. Ст..111 – безпосередній об’єкт державної зради – суверенітет (БО)). Встановлення безпосереднього об’єкта злочину має важливе значення для з’ясування характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, сприяють відмежуванню скоєного діяння від суміжних злочинів (масові безпорядки та хуліганство, але об’єкти цих діянь різні). (Об’єктом масових заворушень є громадський порядок – ст.294). БО є обв’язкою ознакою будь-якого складу злочину.

По горизонталі БО є: основні та додаткові. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам, тобто одразу посягає на декілька об’єктів. ( ст..379 – посягання на життя судді, присяжного, у зв’язку з посадовою діяльністю. Ст.. 187 – при розбої страждає і власність, і життя та здоров’я людини). (ч.2 ст.365 – перевищення влади або судових повноважень, якщо воно супроводжується насильством).

ОБО – це ті суспільні відносини, посягання на які являє сутність злочину. Злочинне посягання спрямовується у перш чергу на нього.

ДБО – це ті суспільні відносини, посягання на як не складає сутності даного злочину, але яким заподіюється шкода поряд з основним об’єктом.

ДБО поділяють на: обов’язковий та факультативний. ДНО – це суспільні відносини, яким при вчиненні злочину завжди спричиняється шкода. ДФО – це такий додатковий об’єкт злочину, завдання шкоди якому не є обов’язковою умовою вчинення злочину.

Поняття та значення Обєктивної Сторони Злочину

ОСЗ – це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину. Одним із першим, хто наблизився до сучасного розуміння ОССЗ був Тральнін.

Всі ознаки ОС, можна поділити на дві групи: обов’язкові та факультативні. До ОЗ належить діяння у формі дії або бездіяльності. ФО не завжди вказуються в законі, як ознаки конкретного складу злочину. Це суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діяння і наслідками (спосіб, час, місце, знаряддя). Однак, якщо перелічені ознаки прямо вказані в диспозиції ОЧ КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину, і їх становлення, в такому разі, є обов’язковим. Значення ОСЗ: 1) є елементом складу злочину; 2) надає можливість його правильно кваліфікувати; 3) ознаки ОС впливають на ступінь суспільної небезпеки злочину; 4) сприяє розмежуванню злочинів, а також відокремленню злочинних діянь від незлочинних; 5) врахування ОО дозволяє суду правильно визначити ступінь тяжкості злочину і призначити покарання відповідне скоєному.

Діяння

Діяння, як головна ознака об’єктивно сторони складу злочину, повинно бути суспільно небезпечним, протиправним, конкретним, свідомим і вольовим актом поведінки людини. (Щодо суспільної небезпечності і протиправності діяння див.тема 3 «Злочин»)

Діяння являє собою конкретний акт поведінки, що відбувається в певній обстановці, місці і часі, і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності.

ДІЯННЯ, це свідомий акт поведінки людини, тому не є діянням в КП сенсі рухи тіла, які не контролюються свідомістю. Діяння маж бути вольовим, тобто виявленням волі особи, людина не підлягає відповідальності, якщо вона вчинила суспільно небезпечне діяння проти своєї особистої волі під впливом фізичного чи психічного примусу.

Діяння. має такі форми вираження (ст..11): дія або бездіяльність.

ДІЯ – це активна поведінка особи, яка зовні може виявлятися у формі: 1) слів – погроза, підбурювання, обман; 2) жестів – демонстрація зброї, погроза, 3) фізичного впливу на різні матеріальні предмети, речі – тілесні ушкодження, знищення майна; 4) використання іншої особи (малолітнього), сил природи або тварин.

Дія може виражатися як в окремому русі тіла, так і їх множинності. З фізичної сторони дія може бути простою і складною. ПРОСТІ ДІЇ містять одиничні акти поведінки людини (постріл, удар). СКЛАДНІ ДІЇ характеризуються ускладненою структурою, вони складаються з кількох актів поведінки, кожний з яких є самостійною дією (ч.2 ст. 186). До складних належать дії, що утворюють поняття «продовжуваного» або «триваючого» злочину. (див.тема 2).

Бездіяльність – це пасивна поведінка людини, що полягає у не вчиненні нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в конкретних умовах. Бездіяльність може мати місце в поведінці обмеженого кола осіб, які визначаються шляхом встановлення ряду об’єктивних та суб’єктивних ознак, пов’язаних із ситуацією та особою винного.

Обов’язковими умовами притягнення особи до КВ за бездіяльність є: 1) об’єктивний критерій – наявність в особи обов’язку діяти певним чином; 2) суб’єктивний критерій – наявність реальної можливості вчинити такі дії.

Обов’язок діяти може випливати з кількох підстав: а) із закону (ст..136); б) із професійних або службових функцій (ст.. 139, ст..167); в) з договору (ст..197); г) з родинних відносин (ст..164); д) з попередньої поведінки особи.

Суспільно небезпечні наслідки: поняття та види Наслідки є обов’язковою ознакою у злочинах з матеріальним складом. Суспільно небезпечні наслідки в КП – це передбачена КПН матеріальна або інша шкода заподіяна злочинним діянням об’єкту посягання. Від розміру і характеру такої шкоди значною мірою залежить ступінь суспільної небезпечності злочину. Описуючи наслідки в нормах ОЧ КК законодавець робить це по-різному: 1) наслідки, безпосередньо названі в нормі ОЧ КК (ст..115); 2) наслідки визначені шляхом тлумачення КПН (ст..143); 3) і діяння і наслідок описуються одними і тими самими визначеннями (ст..196).

За змістом наслідки злочинних діянь можуть класифікуватися так:

1. фізична шкода (смерть, тілесні ушкодження (ст..115-119);

2. майнова шкода (ст..185 – 186)

3. моральна шкода (приниження честі і гідності, глум над могилою (257);

4. порушення нормальної роботи транспорту або зв’язку (ст.. 277, 360).

Труднощі у визначенні злочинних наслідків часто пов’язані з тим, що ця ознака описана в законі у вигляді оціночного поняття: істотна шкода, тяжкі наслідки, значний розмір, крупний розмір. У таких випадках законодавець у примітках до норма ОЧ КК дає їх тлумачення , або зміст визначається суб’єктивно судом, шляхом оцінки обставин конкретної справи.

Значення суспільно небезпечних наслідків: 1)вони є однією з важливих підстав криміналізації – декриміналізації діянь; 2) вони є ознакою, за якою відмежовують злочини від інших правопорушень; 3)вони є ознакою, яка враховується судом при призначенні покарання в межах санкції відповідної статті КК, також тяжкі наслідки є обставиною яка обтяжує покарання; 4) є обов’язковою ознакою для злочинів з матеріальним складом, саме їх настання визначає момент закінчення злочину

Причинний зв'язок у КП розумінні означає, що суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особи, лише за умови, що вони перебували у причинному зв’язку з дією або бездіяльністю. В ККУ немає визначення поняття «причинного зв’язку. ПЗ є обов’язковою ознакою злочинів з матеріальним складом. Наука КП не створює своєї теорії причинності, а ґрунтується на теорії причинності яка розроблена філософією.

До найважливіших теорій причинного зв’язку слід віднести: теорія еквівалентної причинності; теорія адекватної причинності; теорія необхідного спричинення

Теорія еквівалентності Ця теорія виникла у кінці 18- на поч..19ст дотепер має значення в англосаксонській системі права, застосовується у судовій практиці держав Латинської Америки, Єгипту, Японії.

Всі умови ця теорія розглядає, як рівноцінні (еквівалентні). Для перевірки необхідного характеру умови застосовується метод гіпотетичного елімінування (уявного виключення): з усієї суми умов виключаються дії людини та перевіряється чи настав би результат у тому ж самому вигляді або тим же шляхом, аніж насправді. При негативній відповіді теза «conditio sine qua non» вважається доведеною.

НЕДОЛІКИ. Для неї будь-яка близька чи віддалена подія, що передує наслідку, є його необхідною умовою і розглядається як причина, тобто наявне надмірне розширене об’єктивних меж відповідальності. (Недбале зберігання зброї, внаслідок чого вбита людина).

ТЕОРІЯ АДЕКВАТНОЇ ПРИЧИННОСТІ. Була висунута 1888 році. Сьогодні широко застосовується у цивільному і деліктному праві США, Англії, судовій практиці Німеччини, Австрії, Швейцарії.

Причинний зв'язок між діянням і наслідком визначається на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними в типових випадках діями. З усіх дій, що утворювали механізм спричинення наслідків, причиною визнаються лише ті дії, які можна оцінити, як адекватні наслідки. Для теорії Адекватної причини ПЗ має місце лише у випадку, якщо діяння є адекватною причиною наслідків, тобто якщо воно взагалі та завжди викликає настання такого наслідку. НЕДОЛІКИ: ця концепція не завжди може обґрунтувати відповідальність у випадках вчинення злочину з атиповим і неадекватним результатом і перебігом самого причинного зв’язку.

ТЕОРІЯ НЕОБХІДНОГО СПРИЧИНЕННЯ. Виникла наприкінці 19ст. в Німеччині, розроблена у вітчизняній доктрині в 30-х рр.. ХХст., радянським вченим Піонтковським і є домінуючою сьогодні.

Особа може бути притягнена до КВ лише за ті наслідки, які з необхідністю випливають з її дій. КВ настає за таких умов:

1. причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку;

2. небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання наслідку;

3. діяння є головною причиною настання наслідку;

4. наслідок закономірно породжується в конкретних умовах місця, часу та обстановки саме цим діянням суб’єкта, а не діянням інших осіб чи інших зовнішніх сил;

5. необхідний причинний зв’язок слід відрізняти від випадкового причинного зв’язку.

Випадкові причинні зв’язки не відбивають закономірностей розвитку подій, вони є наслідком випадкового перетинання причинно-наслідкових ланок і діяння містить лише абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Наслідки, що настали в результаті випадкового причинного зв’язку не мають КП значення і не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину з матеріальним складом.

Під причинним зв’язком у КП слід розуміти об’єктивно існуючий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, при якому це діяння закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує настання небезпечних наслідків.

Залежно від тлумачення причинного зв’язку у судовій практиці можуть бути різні вирішення цього питання, що впливатиме на кваліфікацію злочину.

ФООС. 1. Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину.

КП значення способу вчинення злочину:

1. у випадках, коли спосіб вчинення злочину є обов’язковою ознакою, необхідним є його вивчення і доказування, оскільки це має значення для кваліфікації злочину (ст..120 – доведення до самогубства (спосіб – жорстоке поводження або систематичне приниження людської гідності)).

2. Спосіб важливий для диференціації КВ, має значення для розмежування суміжних складів злочину 9ст.185 – крадіжка (таємний спосіб викрадення майна), ст.. 186 – грабіж (відкритий спосіб);

3. Спосіб впливає на створення кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочину, а також на виділення спеціальних норм КК (вбивство, вчинене з особливою жорстокістю чи способом, небезпечним для життя багатьох осі (п.4,5ч.2 ст.115)

2. Місце вчинення злочину – це певна територія, де було почато, закінчено діяння або настав злочинний результат. У ряді складів злочину місце їх вчинення є обов’язковою ознакою: ст.. ОЧ КК місце вчинення злочину визначається, як територія України (ст..268), повітряний простір (ст..282), атмосферне повітря (ст.. 241), водні об’єкти (ст..242), земля (ст..289) . У деяких складах злочину місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим: Митний кордон України ст..201, місце позбавлення волі ст..393, установи виконання покарань ст..391, 392.

В деяких випадках місце виступає як кваліфікуюча ознака (ч.3 ст.185 – крадіжка, вчинена з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище).

3. Час вчинення злочину – це визначений в законі проміжок часу, протягом якого може бути вчинено злочин. Встановлення часу вчинення злочину по кожній справі має важливе значення для вирішення питання про чинність закону у часі (ст.. 4, 5 КК). Прикладом, де час вчинення злочину є ознакою основного складу злочину є: ч.1 ст.111 державна зрада «у період збройного конфлікту», ч. 1 ст. 159 – під час проведення виборів або референдуму, ст.. 272прорушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, ст.. 117 – вбивство матір’ю новонародженої дитини, вчинене під час пологів або відразу після пологів. Іноді, місце вчинення злочину є кваліфікуючою ознакою: ч. 2 ст.242 опір під час виконання цими особами обов’язків щодо охорони громадського порядку.

4. Обстановка – це (факультативна ознака) сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, які характеризуються прилюдністю або наявністю певних подій. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння (ст..285 неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден), або ж обстановка вказує на умовив яких перебуває потерпілий (ст. 135 залишення в небезпеці, ст. 350 погроза або насильство щодо службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок).

Обстановка може виступати як кваліфікуюча ознака (ст.. 403 невиконання наказу в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці), також обстановка може створювати привілейований склад злочину ( ст.. 118. 124 - вбивство або тяжкі тілесні ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони, де обстановка – посягання з боку того, хто посягає).

1. Конструктивною ознакою ОС у певних випадках є знаряддя і засоби вчинення злочину. Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони поділяються на знаряддя та інші засоби вчинення злочину. Знаряддя – це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти (вогнепальна і холодна зброя, транспортні засоби, технічне устаткування).

Засоби вчинення злочину слід відрізняти від предмета злочину. Предмет злочину – пасивна ознака, характеризує об’єкт посягання і завжди перебуває в статичному стані. Засоби, як ознака об’єктивної сторони є активною ознакою складу злочину, забезпечують здійснення посягання на об’єкт КП охорони, в тому числі і вплив на предмет злочину.

Засоби можуть виступати обов’язковою ознакою складу злочину (БАНДИТИЗМ СТ.. 257); як ознака кваліфікованого складу злочину ( ч. 2 ст..248 незаконне полювання, вчинене з використанням транспортних засобів, або особливо кваліфікованого складу (. ч. 4 ст.296 хуліганство із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень).