3. Семантичний і лінгвістичний бар’єри, тобто значеннєві бар’єри, можуть бути викликані різноманітними причинами:

• розбіжністю тезаурусів, тобто лінгвістичного словника мови, з повною значеннєвою інформацією; обмеженим лексиконом одного з партнерів і багатим — іншого;

• соціальними, культурними, психологічними, національними, релігійними й іншими розходженнями.

Індивідуальні розбіжності людей у їхній системі цінностей і потреб часто не дозволяють знайти спільну мову, а тим більше домовитися, навіть під час обговорення спільних проблем. У кожного — своя думка, свої вихідні позиції.

Оскільки кожна людина має неповторний досвід, освіту, індивідуальну здатність до саморозвитку, свої можливості на­вчання та ін., тому вона має і неповторний тезаурус; однак з цього зовсім не випливає, що взаєморозуміння неможливо.

Коли партнер зрозумів зовсім не те, що йому сказали, чи те, але не того змісту, тоді можна констатувати наявність семантичного бар’єра, що й призводить до неефективної комунікації.

Більшість ділових партнерів найчастіше недооцінюють різницю тезаурусів, виходячи з припущення «оскільки зрозуміло мені, то зрозуміло й іншому». Щоб звести нерозуміння до мінімуму, необхідно або говорити «однією мовою з партнером»; або заздалегідь домовитися про ключові моменти; або постійно підтримувати детальний зворотний зв’язок, щоб знати, чи розуміє партнер, про що йде мова.

Таким чином, щоб перебороти семантичний бар’єр, необхідно зрозуміти особливості партнера й говорити з ним ніби «однією мовою», використовуючи зрозумілу для нього лексику. Важливо пам’ятати про те, що деякі слова (професійні й іноземні) у людей у лексиконі є, а в тезаурусі — немає; тому, використовуючи їх, необхідно пояснювати зміст сказаного. І, нарешті, варто пам’ятати й про те, що мовні норми, специфіка нашого мовлення повинні змінюватися в залежності від того, до кого звернене висловлення.

4. Фонетичний бар’єр, тобто перешкода, створювана особливостями мовлення того, хто говорить. Щоб такого бар’єра не було, треба говорити виразно, досить голосно, уникаючи при цьому скоромовності. Виконання цих умов поліпшує «прохідність» інформації, оптимізує ділову комунікацію. Фонетичні бар’єри виникають щоразу, коли темп і швидкість мовлення, якість дикції й вимови могли б бути кращими.

Фахівцями в галузі психології спілкування доведено, що якщо людині що-небудь пояснювати підвищеним тоном, то розуміння пояснюваного майже відразу ж буде заблоковане, і чим сензитив­ніше (дошкульніше) особистість адресанта, тим частіше і швидше це виявляється. Ця інформація дуже актуальна для викладачів і вчителів, що найчастіше безуспішно намагаються підвищеним тоном щось пояснити своїм слухачам.

З погляду психології причина нерозуміння у наведеному прикладі полягає в наступному. Вся увага людини, на яку спрямований потік обурених слів, концентрується не на змісті пояснення, а на ставленні того, хто говорить, до партнера. У результаті (як захисна реакція) відбувається зсув уваги. Він блокує аналізаторську діяльність мозку, і слова, адресовані партнеру, що слухає, не усвідомлюються ним. Розуміння заблоковане.

Взагалі, тон голосу має велике значення для розуміння контексту. Роблячи той чи інший наголос, розставляючи різні акценти, ми можемо змінити зміст думки. Наприклад, логічний наголос дозволяє партнеру більш точно зрозуміти почуту думку, якщо ж він відсутній чи зроблений неправильно, зміст мовленнєвої конструкції може бути сприйнятий неадекватно.

Фонетичний бар’єр у слухача виникає кожного разу, коли у партнера нерозбірлива дикція, погана артикуляція (наприклад, він гаркавить, шепелявить, причмокує і т. ін.). Відволікають від розуміння змісту мовлення того, хто говорить, практично всі немовні прояви голосу, що нерідко супроводжують процес мовлення. Це хихикання, смішки, пхикання, шепіт, лемент, стогін, подих, позіхання й ін., а також так звані назалізації (негативні білямовні прояви, звуки-роздільники) «хм-м-м-м», «е-е-е-е» та ін.

Студенти, наприклад, іноді перестають слухати зміст лекції й займаються тим, що підраховують, скільки разів лектор використав слово-«паразит».

Дратує слухача й невисока культура мовлення, помилки, що припускаються при наголошенні слів, у їхніх закінченнях і т. ін.

Таким чином, щоб перебороти фонетичний бар’єр у слухача, необхідно працювати якнайбільше над собою, не лише освоюючи способи ефективної вербалізації, але й постійно удосконалюючи власне мовлення.

У «Руководстве по ведению переговоров» Ґісберт Бройніг сформулював дев’ять правил для успішної вербальної ко- мунікації:

1. Розуміння вашого висловлення пов’язано з конструкцією речення. Довгі речення ускладнюють розуміння, тому що вони складні й граматично не завжди ясні. Для їхнього розуміння парт­неру потрібні велика зосередженість і увага. Крім того, вони утруднюють розуміння основного, зміст часто губиться у підрядних реченнях.

2. Короткі речення (8—15 слів) формулюють закінчені думки. Це точні й діючі висловлення. Коми та союзи, такі, як «і», «тому що», «але» та ін. не використовуються. Короткі речення завжди наочні.

3. Голос є найсильнішим аргументом переконання. Виразність голосу сприймається партнером не стільки розумом, як відчуттями. Ваш голос викликає симпатію або антипатію. Монотонність мовлення часто є причиною безуспішності у діловій комунікації.

4. Паузи переривають потік мовлення. Вони також виконують психологічні функції: підсилюють увагу, заспокоюють, підкреслюють сказане і допомагають зробити перепочинок.

5. Якість і кількість словника підсилюють вплив вислову. Пасивний словник (слова, що може використовувати пам’ять) скла­дається, в залежності від рівня освіти, з 30000—50000 слів. Активний словник (слова, якими користуються у спонтанному мовленні) складається з 3000—12000 слів.

6. Рекомендується частіше використовувати в мовленні дієслова, а не іменники. Дієслова додають вислову наочність, а іменники великою мірою — значеннєве значення, яке до того ж, зазвичай, буває абстрактним. Використання дієслів допомагає формувати з неясного уявлення конкретну картину. Намагайтеся обходитися, по можливості, без прикметників — вони додають занадто багато особистісного у вислів.

7. Дієслово стає більш живим, якщо ви у своєму вислові використовуєте його активну форму, а не пасивну. Пасив впливає безособово, створює дистанцію між партнерами і несе мінімальне емоційне навантаження.

8. Дистанційно і безособово діють формулювання типу «Від­повідно до цього можна зрозуміти, що...», а також вислови, що містять великі числа. Умовний спосіб — «Я б сказав...», «Я повинен би...», «Я б думав...» — не виражає рішучого вчинку, а скоріше створює дистанцію між співрозмовниками.

9. Серйозна проблема виникає тоді, коли партнер не до кінця розуміє або інакше витлумачує зміст слова чи висловлення, який ви в них вкладаєте. Значення сказаного слова партнер розширює або звужує. Чим абстрактніше поняття, тим більш разноманітно його можна інтерпретувати.