Розділ 1

СПІЛКУВАННЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Глава 1

ПРОЦЕС СПІЛКУВАННЯ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

 Сутність поняття спілкування  Форми, види і структура спілкування  Комунікативна сторона спілкування  Порушення, труднощі і бар’єри спіл­кування

Ключові слова:

 комунікації;  інтеракція;  спілкування;  кодифікація;  взаємо­дія;  вербаліка;  ідентифікація;  види спілкування;  невер­баліка;  дефініція;  бар’єри взаєморозуміння;  атракція;  емпатія;  комунікативні наміри;  комунікативна задача;  перцепція;  паблик рилейшнз.

Сутність поняття спілкування

Спілкування є центральною категорією і проблемою соціальної психології як науки і розглядається нею всебічно: як потреба й умова життя людини; як взаємодія і взаємовплив, як своєрідний обмін відносинами; як співпереживання; як взаємне пізнання і діяльність.

Спілкування — це багатогранний процес, що реалізується в різноманітних формах і вивчається різними науками (філософією, психологією, соціологією, педагогікою і т. д.). Цей процес містить:

• розвиток суспільства і суспільних відносин;

• формування і розвиток особистості;

• соціалізацію особистості;

• створення і розвиток суспільних способів взаємодії людей;

• соціально-психологічну адаптацію людей;

• обмін емоціями;

• навчання, передачу вмінь і навичок;

• обмін інформацією;

• обмін діяльністю;

• формування ставлення до себе, до інших людей і до суспільства в цілому.

Спілкування можна охарактеризувати як специфічну міжособистісну взаємодію людей як членів суспільства, представників певних соціальних груп, що здійснюється на основі відображення соціальної дійсності.

Спілкування можна визначити як найбільш широку категорію для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії — наприклад, присутність.

Спілкування опосередковується системою суспільних відносин і є їх персоніфікованою особистісною формою прояву. Спілкування — важлива складова соціального буття людини як суспільної істоти, джерело її життєдіяльності, умова формування як суспільства, так і особистості. Людина не може існувати поза спілкуванням з іншими людьми. Потреба в спілкуванні — одна з базових потреб суспільного індивіда.

Об’єктивна необхідність спілкування, як умови існування людини, зумовлена тим, що вона не може задовольняти свої життєво важ­ливі потреби, жити і розвиватися наодинці. Виробництво необхідних засобів існування передбачає спілкування індивідів між собою.

Генетичною основою спілкування є матеріальна діяльність. Виникнувши спочатку на основі матеріальної діяльності, будучи включеним у неї безпосередньо і зумовленим розвитком продуктивних сил й виробничих відносин, спілкування перетворюється у самостійний соціальний фактор, особливу соціальну форму активності індивіда, яка впливає на діяльність і предметом якої є відносини з іншою людиною, людьми.

Таким чином, спілкування — це умова спільної діяльності. Завдяки спілкуванню досягається розподіл функцій між індивідами, включеними в спільну діяльність, узгодження індивідуальних зусиль, їхня координація, обмін досвідом, знаннями, спільне планування і спільна діяльність, контроль за її результатами.

Стосовно діяльності спілкування виступає як сила, що організує колективний трудовий процес, як умова формування колективного суб’єкта.

Виникнувши на початку людського суспільства у найпримітив­ніших формах, спілкування пройшло довгий шлях розвитку, вдос­коналюючися разом із розвитком суспільного виробництва і суспільної свідомості. Спілкування ускладнювалося у своїх конкретних формах, збагачувався його зміст, відчуваючи на собі вплив пануючих форм суспільної свідомості. Матеріальне спілкування, зрештою, детермінує спілкування духовне так само, як матеріальне виробництво — духовне, суспільне буття — суспільну свідомість.

Основною структурною одиницею аналізу міжособистісного спілкування є не окрема людина, а взаємозв’язок, взаємодія людей, що вступають у спілкування. Це означає, що кожний з учасників спілкування істотно впливає на поведінку іншого, між їхніми висловленнями і вчинками виникають причинні залежності. Обмінюючись повідомленнями, співрозмовники пристосовують їх до конкретної ситуації спілкування; зміст отриманої інформації значною мірою переробляється, реструктуризується в залежності від неминуче виникаючої оцінки самих себе, один одного, оточення.

Будь-яка взаємодія людини з предметним світом завжди опосередкована спілкуванням. Організуюча роль спілкування виявляється не тільки у спільній, але й в індивідуальній діяльності. Навіть діючи ізольовано, поза безпосередніми контактами з іншими людьми, людина все-таки знаходиться з ними в опосередкованому спілкуванні, включена у суспільні зв’язки і відносини, використовує у своїй діяльності накопичені у процесі історичного розвитку людства знання, засоби й способи праці.

Будучи важливою стороною життєдіяльності суб’єкта, спілкування відіграє важливу роль у формуванні і розвитку людини. Саме виникнення людської свідомості у його сучасному вигляді мало своєю передумовою, крім розвитку праці і суспільних відносин, існування мови як засобу спілкування.

Через спілкування, безпосереднє й опосередковане, людина отри­мує знання про навколишній світ, «привласнює» суспільні цінності, створені людством, пізнає природу і навколишній світ. Вступаючи у спілкування з людьми, індивід формує критерії їхньої оцінки, що є також важливою умовою розвитку його самооцінки й самосвідомості. Під час спілкування здійснюється комунікатив­ний процес: обмін інформацією, думками, почуттями, способа- ми й результатами діяльності і т. ін., — відбувається взаємодія, взаємовплив індивідів, виникає взаєморозуміння.

Спілкування є важливим чинником соціальної детермінації поведінки індивіда. У процесі спілкування людина завжди прагне певним чином впливати на свого партнера, і сама піддається впливу з боку останнього. У цьому полягає специфіка спілкування як міжособистісної взаємодії.

Спілкування може бути включеним у діяльність (праця, навчання, гра) або визначатися самою потребою у спілкуванні як такому; може бути безпосереднім, тобто здійснюватися «віч-на-віч» або опо­середкованим різними системами комунікації; вербальним або невербальним; соціально орієнтованим або особистісто орієнтованим.

Найважливіший універсальний засіб спілкування — мова. Для передачі інформації використовуються також різні невербальні засоби спілкування: жести, міміка, пантоміма, паралінгвістичні засоби і т. ін.

Функції спілкування можна теоретично розділити на дві категорії: власне соціальні, орієнтовані на задоволення потреб суспільства в цілому чи окремих його груп у процесі їхнього функціонування і взаємодії, та соціально-психологічні, пов’язані з пот­ребами окремих особистостей.

До соціальних функцій належать: функції планування і координації спільної трудової діяльності; функція управління; функція соціального контролю; функція забезпечення міжгрупової взаємодії й ін.

До соціально-психологічних функцій належать: функція контакту і функція ототожнення; функція соціалізації. Добре відомо, що люди поєднуються в групи не тільки для того, щоб спільно здійснювати якусь діяльність, але і для того, щоб задовольнити потребу у спілкуванні, що знімає психічну напруженість, яка викликана самотністю (це і є функція контакту). Функція ототожнення себе з групою реалізується в тому, що людина спілкується, щоб підкреслити, що вона «своя» у даній групі.

Використовуючи мету спілкування як критерій класифікації, можна виділити наступні функції спілкування:

1. контактна функція — встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому й передачі повідомлень і підтримки взаємозв’язку у вигляді постійної взаємоорієнтованості;

2. інформаційна функція — обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями;

3. спонукальна функція — стимуляція активності партнера, щоб направити його на виконання певних дій;

4. координаційна функція — взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності;

5. функція розуміння — адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння — намірів, настанов, переживань, станів;

6. емотивна функція — формування у партнера потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів;

7. функція встановлення відносин — усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків співтовариства, у якому діє індивід;

8. функція здійснення впливу — зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих станів партнера.

Практично будь-який акт спілкування включає соціальний та індивідуальний компоненти.

Для аналізу міжособистісного спілкування важливо враховувати мотиви і цілі його учасників. Якщо метою спілкування виступає психологічний контакт, психологічні взаємини тих, хто спілкується, то мотиви спілкування перебувають у його межах, і має місце модальне спілкування. У цьому випадку люди дістають задоволення від самого процесу спілкування або займаються «з’ясу­ванням відносин». Якщо ж цілі спілкування інші — передача інформації, спонукання партнера до якихось дій, прагнення надати емоційну підтримку — мотиви спілкування перебувають за його межами. Це є характерним для так званого диктального спілкування, тобто спілкування, пов’язаного з тією чи іншою предметною взаємодією (Леонтьєв, 1997).

Деякі види спілкування опосередковані соціальними ролями. Таке спілкування називається рольовим. У цьому випадку люди спілкуються не просто як особистості, а насамперед як носії певних соціальних ролей.

Порівняємо дружню бесіду і, скажімо, розмову керівника з підлеглим. Дружня бесіда нічим не регламентована, співрозмовники можуть розмовляти на будь-яку тему. Крім того, дружня бесіда припускає, що кожен учасник вже має образ співрозмовника, може, спираючись на своє знання його особистості, передбачати його реакцію на те чи інше висловлювання, уявляє собі коло його інтересів, його ставлення до тих чи інших осіб, подій, ідеалів.

Іншою є ситуація під час ділової розмови. Тут із самого почат­ку регламентовано і зміст спілкування (керівник знає, що підле- глий прийшов до нього з ділового питання; підлеглий очікує від керівника професійної допомоги), і застосовані у спілкуванні засоби. При цьому керівник і підлеглий можуть бути у суто формальних відносинах, не мати один про одного ніякої особистої інформації. Саме це і не потрібно їм для спілкування: замість інформації про особистість співрозмовника їм достатньо знан­ня його соціальної ролі. Однак і в подібній ситуації рольове спілкування не є вільним від особистісних моментів. Один керівник може бути «сухим» і навіть «твердим» у спілкуванні з підлеглими, а інший, навпаки, — товариським і привітним. Таким чином, у рольове спілкування вводяться характеристики осо­бистостей людей, що спілкуються, — носіїв певних ролей.

Отже, ми можемо диференціювати формальне і неформальне спілкування.

На відміну від формального неформальне спілкування характеризується тим, що в ньому набагато важливішими є моменти, пов’язані з особистісними змістами, а не з передачею тих чи інших значень, закріплених у мовній формі.

Характер цілі і психологічна дистанція, що виникає між партнерами, дозволяє охарактеризувати різні рівні спілкування:

Рис. 1. Рівні спілкування

• ритуальний, чи соціально-рольовий, рівень. Метою спілкування на цьому рівні є виконання очікуваної від людини ролі, демонстрація знань соціальних норм і правил поведінки. Спілкування при цьому носить анонімний характер, незалежно від того, відбувається воно між незнайомими, знайомими чи близькими людьми. Основним принципом спілкування на даному рівні є принцип соціабільності, тобто демонстрація приналежності до певної соціальної групи;

• діловий, чи маніпулятивний, рівень. Метою такого спілкування є організація спільної діяльності, пошук засобів підвищення ефективності взаємодії. Партнери при цьому оцінюються не як унікальні, неповторні особистості, а з погляду того, як вони виконують необхідні дії, тобто оцінюються їхні функціональні якості. Спілкування ніби є психологічно відстороненим — домінує Я — Ви контакт. Основним принципом спілкування тут виступає, таким чином, принцип раціональності (доцільності ситуації);

• інтимно-особистісний рівень. Його метою є задоволення потреби у розумінні, співчутті, співпереживанні. Для спілкування на цьому рівні характерними є психологічна близькість, емпатія, довіра — домінує Я — Ти контакт (Головаха, Паніна, 1989; Петровська, 1989). Основним принципом спілкування на цьому рівні є принцип емпатії.

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим більше різноманітних і унікальних подій наповнюють історію їхніх стосунків, тим більше таке спілкування можна вважати міжособистісним.

Можна сидіти мовчки у темній кімнаті, і це все ж буде спілкуванням. Щоб передати іншій людині свій стан, настрій, бажання зовсім не обов’язково виражати все це у формі мовних знаків: співрозмовник може «читати» по вашому обличчю, рухам, інтонаціям і т. ін. Такого роду спілкування, на відміну від знакового, можна назвати значеннєвим.

У зв’язку з поняттям значеннєвого спілкування варто розрізняти поняття дефініції, ідентифікації і співпереживання.

Той, хто слухає, може по-різному сприймати зміст спілкування. Він може розуміти, що йому говорять, усвідомлювати об’єк­тивний зміст спілкування, але при цьому в системі його відносин з навколишнім світом нічого не буде змінюватися. У цьому випадку має місце дефініція. Таке сприйняття є характерним для знакового, особливо рольового спілкування.

Той, хто слухає, може ніби «ставити» себе на місце співрозмовника. У цьому випадку особистість того, хто слухає, піддається деяким змінам: приймаючи на себе «роль» іншої людини, особа засвоює, хоча й частково, і систему її стосунків з іншими людьми, ставлення до явищ та подій і нову для себе систему цінностей. У даному випадку має місце ідентифікація. Вона пов’язана з процесом прийняття соціальної ролі і тому є, зрештою, актом входження у соціальну групу, віднесенням себе до неї.

Співпереживання, чи емпатія, — це таке сприйняття, коли той, хто слухає, ніби живе, діє і переживає разом із тим, хто говорить. Такий механізм лежить в основі психологічного впливу мистецтва. Співпереживання може привести до подальшої ідентифікації, але необов’язково. Глядач може співпереживати, скажімо, герою спектаклю, але це не означає, що він обов’язково сприйме і його систему цінностей. Співпереживання має місце у звичайному значеннєвому спілкуванні, коли слухач не обов’язково поділяє почуття свого співрозмовника, проте здатен їх зрозуміти.