Глава 4

СПІЛКУВАННЯ ЯК ВЗАЄМОДІЯ

 Структура міжособистісної взаємодії  Характе­ристика інтерактивної сторони спілкування  Стилі спілкування

Ключові слова:

 інтерактивна сторона спілкування;  дія;  соціальний ритуал;  гуманістичне спілкування;  взаємодія;  кооперація;  конкуренція;  стилі спілкування;  ритуальне спілкування;  стереотипізація;  сценарії взаємодії;  узгодження;  емпатія;  наслідування;  міжособистісний простір;  взаєморозуміння.

Структура міжособистісної взаємодії

Міжособистісна взаємодія — це інструментально-технологічна сторона спілкування; взаємні дії учасників спілкування, спрямовані на співвіднесення цілей кожної зі сторін і організацію їхнього досягнення в процесі спілкування (див.: Куницина В. Н. Межличностное общение).

Терміни «міжособистісне спілкування», «міжособистісна комунікація» і «міжособистісна взаємодія» близькі за змістом, однак вказують на різні аспекти досліджуваної теми. У словосполученні «міжособистісна взаємодія» семантика складових слів при­вертає увагу, по-перше, до дій, що починають індивіди стосовно один одного — на перший план виводяться діючі особи, а інструментально-технологічна сторона спілкування виступає предметом аналізу. По-друге, оскільки мова йде про дії кожної зі сторін у відповідь на пропозицію іншої, то інтерес викликає те, як люди співвідносять свої цілі й організують досягнення їх, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування.

Практично будь-яке спілкування передбачає досягнення певних цілей. Відповідно до цілей визначається і стратегія спілкування, яка може мати такі варіанти:

1. відкрите — закрите спілкування;

2. монологічне — діалогічне;

3. рольове (виходячи із соціальної ролі) — особистісне (щиросердне спілкування).

Відкрите спілкування — бажання й уміння виразити повно свій погляд і готовність врахувати позиції інших. Закрите спілкування — це небажання або невміння виразити зрозуміло свій погляд, своє ставлення, наявну інформацію. Використання закритих комунікацій виправдано у випадках:

1. якщо є значна різниця в ступені предметної компетентності, тому безглуздо витрачати час і сили на підвищення компетентності «низької сторони»;

2. конфліктних ситуацій, коли відкриття своїх почуттів, планів супротивнику недоцільно. Відкриті комунікації ефективні, якщо є порівнянність, але не тотожність предметних позицій (обмін дум­ками, задумами). «Однобічне випитування» — напівзакрита комунікація, у якій людина намагається з’ясувати позиції іншої людини, у той же час не розкриваючи свої позиції. «Істеричне пред’явлення проблеми» — людина відкрито виражає свої почуття, проблеми, обставини, не цікавлячись тим, чи бажає інша людина «ввійти в чужі обставини», слухати «вилив».

Цілі та стратегія спілкування зумовлюють вибір тактики та техніки спілкування.

Тактика спілкування — реалізація конкретної комунікатив­ної стратегії на основі знання технік і правил спілкування. Техніка спілкування — сукупність конкретних комунікативних умінь.

Очевидно, що для того, щоб вибрати потрібну манеру поведін­ки і форму взаємодії з іншою людиною, необхідно зорієнтуватися в ситуації, зрозуміти контекст, у якому відбувається взаємодія. Визначення ситуації є найважливішим структуроутворюючим моментом міжособистісної взаємодії.

Визначивши ситуацію, люди починають вибудовувати позиції, які дозволяють їм досягти своєї мети у заданих обставинах. Співвідношення позицій, прибудова до позицій один одного чи «перевірка їх на міцність» — ще один важливий структурний аспект міжособистісної взаємодії, що може бути проаналізований у просторових термінах. Можна стверджувати, що умовою між­особистісної взаємодії є формування простору такої взаємодії.

Рівні взаємодії припускають відповідні процедури (чи механіз­ми) її реалізації, інакше кажучи, знання «сценаріїв» поведінки у певній ситуації.

Для того, щоб зрозуміти зміст взаємодії між людьми, потрібне знання контексту того, що відбувається. Подивитися на поведінку людини у певному контексті — означає помістити її в такі рам­ки, у яких вона набуває більш-менш однозначного змісту. Відсут­ність таких рамок збиває людину з пантелику, не дозволяє їй зорієнтуватися в ситуації.

Звертання до контексту виконує щонайменше дві задачі в міжособистісній взаємодії. Для спостерігача — це умова пояснення того, що відбувається між людьми, чому саме так, а не інак­ше спілкуються індивіди; для діючої особи — це можливість формування власного ставлення до того, що відбувається, вибору способів поведінки, адекватних певній ситуації, тобто можливість співвіднесення дії і ситуації.

Як вдається зовсім різним людям зрозуміти одна одну, знайти спільну мову, погодити свої цілі і дії? На думку фахівців в галузі людського спілкування, така можливість виникає тільки в тому випадку, якщо люди мають значний обсяг інформації, подіб­ної як за походженням та змістом, так і за структурою. До інформації такого роду варто віднести, зокрема, уміння виділяти стандартні, чи типові, соціальні ситуації — такі, як ділові переговори, святкування дня народження, любовне побачення, весілля, розмови в чергах, відпочинок у колі родини і багато інших. Являючи собою частину інформаційного багажу нормальної людини, таке знання використовується як контекстуальні рамки, застосування яких учасниками взаємодії стає передумовою взаєморозуміння між ними.

У теорії міжособистісного спілкування відомо кілька класифікацій стандартних соціальних ситуацій. Розглянемо дві з них.

У залежності від ступеня особистісного залучення у створення відносин можна умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий (короткочасне соціально-ситуаційне спілкування), діловий і інтимно-особистісний.

Соціальний-рольовий рівень спілкування — це рівень спіл­кування, на якому від людини очікується виконання певної рольової функції, демонстрація знання норм соціального середовища, підтвердження себе, свого статусу; спілкування, як правило, носить анонімний характер. На соціально-рольовому рівні контакти обмежуються ситуативною необхідністю: на вулиці, у транспорті, у магазині, на прийомі в офіційній установі. Основний принцип взаємин на цьому рівні — знання та реалізація норм і вимог соціального середовища учасниками взаємодії.

Діловий рівень спілкування — рівень спілкування, на якому людей поєднують інтереси справи, спільна діяльність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва; спілкування є психологічно відстороненим, домінує «Я—Ви» контакт. На діловому рівні людей поєднує спільна діяльність, спрямована на досягнення загальних цілей. Основний принцип ділових взаємин — раціональність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва.

Інтимно-особистісний рівень спілкування — рівень, на якому основною метою спілкування є задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні; від партнерів очікуються психологічна близькість, емпатія, довіра. Інтимно-особистісний рівень характеризується особливою психологічною близькістю, співпереживанням, проникненням у внутрішній світ інших людей, насамперед близьких. Основний принцип такого спілкування — емпатія.

Ще одна класифікація видів міжособистісної взаємодії належить відомому американському психологу Еріку Берну, який виходить з того, що люди постійно заклопотані тим, як структурувати свій час. Одна з функцій життя у суспільстві полягає в тому, щоб надавати один одному взаємодопомогу в цьому питанні.

Визначені Берном способи структурування часу являють собою, власне кажучи, способи організації міжособистісної взаємодії. Він пропонує розглядати шість форм соціальної поведінки — чотири основні і два прикордонних випадки.

1. На одному полюсі прикордонний випадок — замкнутість, коли явна комунікація між людьми відсутня. Людина фізично присутня, але психологічно — поза контактом, вона нібито обгорнута власними думками. Це буває у всіляких ситуаціях, наприклад, у купе залізничного потягу, у лікарняній палаті, навіть під час вечірки. Така поведінка може бути сприйнята з розумінням і не викликати проблем, якщо тільки вона не перетворюється в звичку.

2. Ритуали — звичні, повторювані дії, що не несуть значеннєвого навантаження. Вони можуть носити неформальний характер (вітання, прощання, подяка) чи бути офіційними (дипломатичний етикет). Ціль цього типу спілкування — можливість провести час разом, не зближаючися.

3. Проведення часу — напівритуальні розмови про проблеми і події, відомі усім. Вони не так стилізовані та не так передбачувані, як ритуали, але мають деяку повторюваність. Прикладами можуть служити: вечірка, де учасники недостатньо добре знайомі один з одним, чи розмови під час очікування яких-небудь офіційних зборів. Проведення часу завжди офіційно запрограмовано: говорити в цей час можна лише у певному стилі і тільки на припустимі теми (наприклад, світська розмова чи жіноча розмова). Основна мета цього типу спілкування — структурування часу не тільки заради підтримки приятельських відносин, але й, частково, соціальний вибір, коли людина шукає нові корисні знайомства і зв’язки.

4. Спільна діяльність — взаємодія між людьми на роботі, метою якої, насамперед, є ефективне виконання поставленої задачі.

5. Ігри — найбільш складний тип спілкування, тому що в іграх кожна сторона неусвідомлено намагається досягти переваги над іншою й одержати винагороду. Основна відмінна риса ігор — прихована мотивація їхніх учасників. На думку Е. Берна, важливі соціальні контакти найчастіше протікають як ігри, а самі ігри складають дуже значну частину людського спілкування. Пояснення цьому Берн бачить у наступному.

Повсякденне життя надає дуже мало можливостей для людської близькості. Більше того, багато форм близькості для більшості людей психологічно неприйнятні, вимагають обачності. Західна культура взагалі не заохочує близькості (виняток — в інтим­ній обстановці), тому що її можуть використовувати з лихих наміром. У свою чергу, проведення часу, яке повторюється, зрештою приїдається.

Щоб позбавитися від нудьги проводження часу, одночасно не піддаючися проблемам, які супроводжують близькість, більшість людей, як до компромісного рішення, звертаються до ігор. У цьому полягає соціальне значення ігор. Найчастіше люди вибирають собі друзів, партнерів, близьких людей серед тих, хто грає в ті самі ігри, що і вони. Тому в даному соціальному оточенні кожен його представник набуває такої манери поведінки, що видається зовсім далекою членам іншого соціального кола. І навпаки, будь-який член якого-небудь соціального оточення, що починає грати в нові ігри, буде швидше за все вигнаний зі звичного товариства. У цьому полягає особистісне значення ігор. Нарешті, багато ігор зовсім необхідні деяким людям для підтримки здоров’я. У таких людей психічна рівновага настільки хитка, а життєві позиції настільки хибні, що у випадку позбавлення їх можливості грати вони впадуть у безвихідний відчай.

6. За грою йде другий прикордонний випадок, що замикає ряд форм міжлюдських взаємодій, — близькість. Двосторонню близькість можна визначити, як вільне від ігор спілкування, що припускає тепле зацікавлене ставлення між людьми, яке виключає отримання вигоди. Людська близькість, що по суті є і повинна бути найдосконалішою формою людських взаємин, приносить таке ні з чим не порівнянне задоволення, що навіть люди з хиткою рівновагою можуть цілком безпечно, і навіть з радістю, відмовитися від ігор, якщо їм пощастило знайти партнера для таких взаємин.

Проводження часу і ігри — це сурогат щирої близькості. Їх можна розглядати скоріше як попередні угоди, ніж як союзи. Саме тому їх можна характеризувати як гострі форми взаємин. Дійсна близькість починається тоді, коли соціальні схеми, приховані мотиви й обмеження відходять на задній план. Тільки вона може цілком задовільнити сенсорний голод і потребу у визнанні. Прототипом такої близькості є акт любовних, інтимних відносин.

В залежності від рівня заглиблення у процес спілкування, а також від цілей, які вирішуються, можна виділити наступні види спілкування:

1. «Контакт масок» — формальне спілкування, в якому відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника; використовуються звичні маски (ввічливості, строгості, байдужності, скромності, співчутливості і т. ін.) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати щирі емоції, ставлення до співрозмовника. У місті кон­такт масок навіть є необхідним у деяких ситуаціях, щоб люди «не зачіпали» один одного без потреби, щоб «відгородитися від співрозмовника».

2. Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину, як потрібний об’єкт чи той об’єкт, що заважає: якщо потрібний — то активно вступають у контакт, якщо заважає — відштовхнуть чи застосують агресивні, грубі репліки. Якщо одержали від співрозмовника бажане, то втрачають інтерес до нього і не приховують цього.

3. Формально-рольове спілкування, коли регламентовані зміст і засоби спілкування, а замість знання особистості співрозмовника використовуються знання його соціальної ролі.

4. Ділове спілкування, коли враховують особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника, однак інтереси справи більш значимі, ніж можливі особистісні розбіжності.

5. Духовне, міжособистісне спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов’язково вдаватися до допомоги слів — друг зрозуміє вас за виразом обличчя, рухами, інтонацією. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співрозмовника, знає його особистість, інтереси, переконання, ставлення, може передбачати його реакції.

6. Маніпуляція спілкування спрямована на отримання вигоди від співрозмовника з використанням різних прийомів (лестощі, залякування, обман, демонструвати доброту, «напускати туману»), у залежності від особливостей особистості співрозмовника.

7. Світське спілкування. Суть світського спілкування — в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а те, що прийнято говорити в подібних ситуаціях; це спілкування закрите, тому що думки людей з того чи іншого питання не мають ніякого значення і не визначають характер комунікацій.

Кожен вид спілкування передбачає певний специфічний набір прийомів та засобів спілкування, свій специфічний «кодекс» спіл­кування. Наприклад,

Кодекс світського спілкування:

1. ввічливість, такт: «пильнуй інтереси іншого»;

2. схвалення, згода: «не критикуй іншого»; «уникай заперечень»;

3. симпатія: «будь доброзичливий, привітний».

Кодекс ділового спілкування інший:

1. принцип кооперації: «твій внесок повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнятий напрям розмови»;

2. принцип достатності інформації — «говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент»;

3. принцип якості інформації — «говори неправду»;

4. принцип доцільності — «не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення»;

5. «передавай думку ясно і переконливо для співрозмовника»;

6. «умій слухати і зрозуміти потрібну думку»;

7. «умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи».

Якщо один співрозмовник орієнтується на принцип ввічливості, а інший — на принцип кооперації, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну ситуацію. Отже, правила спілкування повинні бути погоджені і дотримуватися обома учасниками.

Порівнюючи наведені класифікації, легко помітити принципову подібність в описі цілей і структури різних видів міжособистісної поведінки. Відзначимо, що структура будь-якої соціальної ситуації включає в якості необхідних наступні елементи:

1. ролі учасників взаємодії, тобто набір розпоряджень, які стосуються того, як людина повинна поводитися, якщо вона займає фіксовану позицію серед людей, щодо якої вже склалися певні очікування;

2. набір і порядок дій (чи сценарні послідовності);

3. правила і норми, що регулюють взаємодію і характер відносин учасників соціальної ситуації.

Таким чином, характеристики конкретної ситуації, у якій протікає спілкування даних людей, накладають значні обмеження на їхню поведінку, почуття і навіть бажання. Разом з тим зниження ступеня їхньої волі є умовою встановлення і підтримки міжособистісного контакту, уможливлює в перспективі міжособистісне спілкування.

Розвиток процесу міжособистісної взаємодії після того, як її учасники визначили тип соціальної ситуації, зручно описувати в термінах простору, використовуючи такі слова, як «позиція» (положення, розташування), «верх», «низ», «близький», «далекий», «відстань», «дистанція», «границя» і т. ін. Звертання до просторових метафор — не просте використання устояних у повсякденному мовленні оборотів, але й ефективний спосіб структурного аналізу людських відносин. Інструментом такого аналізу є поняття «соціального простору», яке активно досліджується останнім часом у соціальній теорії. Можна вказати дві методологічно важливі проблеми, поставлені дослідниками соціального простору.

По-перше, загострюється увага на питанні відносин між фізич­ним і соціальним простором. Соціальний простір — це не фізич­ний простір, однак він прагне реалізуватися в останньому більш-менш повно і точно. Той простір, у якому ми живемо і який ми пізнаємо, є соціально позначеним і сконструйованим. Ілюстрацію цього легко знайти в районі, де живуть дуже заможні люди: тут розміри земельної ділянки біля будинку, висота й архітектурні особливості будинку, кількість кімнат і т. ін., і т. п. є не чим іншим, як просторовими характеристиками соціального стану жителів цього району. Те саме можна спостерігати й у людського тіла. Рухи, пози і положення тіла (згадаємо, як тримають себе начальник і підлеглий, хазяїн і гість, переможець і переможений і т. ін.) вказують на соціальний статус і рольові позиції людей. Таким чином, фізичний простір (включаючи людське тіло) виявляється соціальною конструкцією і проекцією соціального простору.

По-друге, аналіз соціального простору — це аналіз структури соціальних взаємодій, їхнього упорядкування і динаміки. Визначити положення людини в соціальному просторі означає визначити її ставлення до інших людей і соціальних явищ, що є такими собі «точками відліку». Під час знайомства, представляючись, кожен з нас, звичайно, подає певні відомості про себе, називаючи своє ім’я, рід занять, професійну групу, родинний стан, іноді політичні погляди і приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії. Сукупність названих груп і положень у кожному з нас складає своєрідну систему координат, що дозволяє визначити соціальний стан будь-якого індивіда (за аналогією із системою координат, яка використовується для визначення положення об’єкта в геометричному просторі).

Міжособистісний простір — організація всіх елементів між­особистісної взаємодії у певному порядку, що припускає: 1) ви­бір позиції у відношенні до іншого, прибудову до позицій один одного; 2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза яким обрана позиція стає недоречною; 3) оформ­лення зайнятої позиції за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації.

Аналіз міжособистісного простору, як одного з проявів простору соціального, власне кажучи, є дослідженням тих самих проблем.

Визначивши ситуацію, учасники взаємодії починають вибудовувати позиції, що дозволяють їм досягти своїх цілей у заданих обставинах. Під цим кутом зору міжособистісна взаємодія є не що інше, як конструювання, формування міжособистісного простору, тобто організація всіх елементів взаємодії у певному порядку. Вона припускає:

• вибір позиції стосовно іншого, прибудову до позицій один одного, «перевірку їх на міцність»;

• чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза якими обрана позиція стає недоречною;

• оформлення зайнятої позиції за допомогою використання вербальних і невербальних засобів комунікації.

Просторове структурування взаємодії супроводжується символічним позначенням цієї структури, що виявляється як у символіці «мови тіла» (міміці, поглядах, жестах і т. ін.), яка має глибинні філогенетичні корені, так і у способах персоналізації простору.

Можна позначити вертикальні і горизонтальні просторові характеристики міжособистісної взаємодії. Вертикальна складова знаходить своє вираження в уявленнях про взаємне розташування партнерів по спілкуванню. Можливі позиції у спілкуванні можуть бути позначені таким чином: прибудова до партнера зверху, прибудова до нього нарівні, прибудова знизу, відсторонена від партнера позиція.

Той, хто прагне домінувати, займає, чи прагне зайняти, позицію зверху. Символічне уявлення про зв’язок вертикалі із силою партнера має соціальне походження. Однак у цій залежності неважко відшукати моделі поведінки, властиві всім соціальним тваринам: перевага завжди у того, хто знаходиться вище, — гарний огляд, вигідна позиція для нападу, більша безпека. І навпаки — тварина, що потерпіла поразку, лягає і оголює, чи робить уразливими, різні частини свого тіла.

Прибудова зверху може виглядати як повчання, осуд, поради, осудження, зауваження, звертання на «ти», «синок», зарозумілі чи поблажливі інтонації, поплескування по плечу, подача руки долонею вниз, погляди зверху вниз і багато чого іншого.

Позиція підлеглої сторони припускає свої стереотипи у поведінці. Виявившись у ній, людина демонструє залежність, вимагає захисту, позбавлена ініціативи, влади. Прибудова знизу виявляється як прохання, вибачення, пошук самовиправдання, винуваті чи запобігливі інтонації, нахили корпусу, опускання голови й інші форми демонстрації залежності і підпорядкування.

Позиція рівності сторін також припускає відповідні вербальні і невербальні форми поведінки: спокійний погляд в очі співрозмовнику, відкритий прояв почуттів і бажань, обґрунтовані вислови і готовність вислухати критичні зауваження на свою адресу з наступним обговоренням їх і т. ін.

Здатність до зміни психологічних позицій у залежності від виниклої ситуації і поставленої задачі, репертуар позицій людини, — це, на думку фахівців в галузі міжособистісної комунікації, один з істотних показників компетентного, зрілого спілкування.

Горизонтальна складова міжособистісної взаємодії знаходить своє відображення у використанні (чи у відмові від використання) міжособистісних перешкод, які постають на шляху зближення людей, та визначає ту чи іншу міжособистісну дистанцію. Такими перешкодами можуть бути зовнішні фізичні бар’єри як еквіваленти психологічних перешкод: стіл, стілець, схрещені на грудях руки, нога на нозі, паузи, зупинки, переведення розмови на інші теми. Перешкодою може виявитися «закритість» тієї чи іншої сторони особистості для іншої людини (наприклад, у прояві емоцій, моральних чи релігійних ціннісних орієнтацій, ерудиції і т. ін.), що також створює певну дистанцію між людьми. На думку соціальних психологів, повна відсутність міжособистісної дистанції (тобто інтимної, особистісної зони) — ненормальна. Питання полягає в тому, чи є оптимальною існуюча дистанція для досягнення цілей конкретної міжособистісної взаємодії.

До просторових характеристик міжособистісної взаємодії можна віднести й способи виділення і позначення індивідом території, яку він вважає «власною». Це може бути фізична територія: кабінет, робочий стіл, п’ятачок під ногами в переповненому автобусі. На емоційному рівні — це право на власний настрій, власне ставлення до будь-чого; на рольовому рівні — право на вибір професії, роду занять, індивідуального способу виконання своєї роботи.

Саме тому, що ситуація міжособистісної взаємодії являє собою спільну діяльність двох партнерів по спілкуванню, свідомо соціально і психологічно несхожих один на одного, але при цьому залежних один від одного у здійсненні своїх намірів, вона є споконвічно неузгодженою і психологічно напруженою. Одним зі шляхів підвищення стійкості міжособистісного зв’язку, який формується, є боротьба за те, щоб нав’язати іншому партнеру свої наміри — така передумова настанов на примушення, психологічне придушення, маніпуляцію. Іншим шляхом підвищення стійкості міжособистісного зв’язку — більш важким з погляду добровільних витрат — є настанова на співробітництво, при якій потрібно відшукати способи продуктивного сполучення намірів обох партнерів.

Таким чином, простір, створюваний у процесі міжособистісної взаємодії завдяки визначенню ситуації його учасниками, узгодженню їхніх намірів, пристосуванню до позицій один одного, організації спільної діяльності, стає фактором, що впливає на успішність або безуспішність конкретної взаємодії, її характер і пер­спективи.