Стилі спілкування

Кожна людина має свій, цілісний стиль спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її поведінку і спілкування в будь-яких ситуаціях. Цей стиль не може бути виведений з яких-небудь індивідуальних особливостей і особистісних рис людей — запальності чи витриманості, домінант­ності чи пасивності, довірливості чи закритості і т. ін. Він відбиває саме особливості спілкування людини, що характеризують її загальний підхід до побудови взаємодії з іншими людьми.

Є люди, «які вміють» і «які не вміють» спілкуватися, «конфлікт­ні» й «завжди згідні», «пішаки» та «маніпулятори». Стиль спілкування, що притаманний кожному з нас, очевидно, залежить від дуже різних моментів — від історії життя самої людини і від ставлення до інших людей, і від того, яке спілкування найбільш схвалюється в суспільстві, у якому вони живуть. Разом з тим стиль спілкування визначає те, як людина схильна будувати і розуміти різні ситуації; сам стиль впливає на її життя, формуючи її ставлення до людей, способи вирішення проблем та її особистість.

Стиль спілкування істотно визначає поведінку людини при взаємодії з іншими людьми. Однак звідки він береться? Адже кожна людина потрапляє в різні ситуації й у більшості з них поводиться цілком адекватно — звідки ж з’являється така перевага одному з видів ситуацій?

Будемо виходити з того, що існує три основні види ситуацій взаємодії (міжгрупова, цільова і міжособистісна), що їх розуміють як деякі ідеалізовані образи. У той же час треба пам’ятати, що бувають явні і неявні (за типом) ситуації. Зрозуміло, що щира розмова з другом — явна міжособистісна ситуація, і мало є людей, які її з чимось сплутають. Торгові переговори — цільова ситуація, але вже не настільки явна — деякі можуть прийняти її за міжгрупову. І, нарешті, існують дуже складні ситуації, такі, вид яких дуже важко визначити точно і які формуються переважно у процесі спілкування. Як було показано в спеціальних дослідженнях, саме в таких складних для розпізнання ситуаціях, коли важко відразу визначити їх вид, величезну роль починає відігравати індивідуальний стиль спілкування партнерів, що по суті визначається більшою готовністю до певного для даної людини типу ситуації. Іншими словами, якщо людина більше «полюбляє» міжгрупові ситуації, вона буде схильна у будь-якому скрутному випадку поводитися таким чином, ніби вона перебуває у міжгруповій ситуації, а якщо для неї більш прийнятні цільові, то тоді в складних випадках вона швидше за все побачить саме таку ситуацію, і буде поводитись відповідно.

Таким чином, стиль спілкування — це образ дій, що ніби «витягається» з якогось одного типу ситуацій, і виявляється в складних (з погляду певного типу ситуації) випадках. Оскільки «образ» того чи іншого стилю пов’язаний зі спілкуванням в одній з «базових» ситуацій, то конкретне включення тих чи інших механізмів соціального сприйняття, впливи і захисти від нього визначаються цією «базовою» ситуацією. Конкретний вибір стилю спілкування визначається багатьма факторами: і особистісними рисами людини, і її світоглядом, і положенням у суспільстві, і характеристиками цього суспільства, і ще багатьма іншими.

Будь-яка людина у різні моменти життя спілкується зовсім по-різному. Однак у спілкуванні практично кожної людини можна виділити деяку загальну складову — її стиль спілкування, тобто ті способи розуміння інших людей, комунікації і дії у спілкуванні, яким вона віддає найбільшу перевагу. Індивідуальний стиль спілкування ніби «витягається» з певного роду ситуацій, де необхідно саме таке спілкування, і поширюється як основний спосіб підходу до будь-яких інших ситуацій, стаючи приналежністю даної людини.

Вибір того чи іншого основного стилю спілкування людини визначається дуже різними та складними причинами — досвідом її спілкування, її уявленнями про людей і про життя взагалі, її особистісними рисами. Але найістотніше, що сам цей вибір формує потім і досвід людини, і її ставлення до людей, і її очікування в різних життєвих колізіях — стає складовою її особистості.

Існує три базових стилі спілкування, які пов’язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний.

Ритуальне спілкування — індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соціальних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує величезна кількість ритуалів, часом дуже різних, ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри.

У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату.

У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв’язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування — неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування — багато в чому є характерними ознаками ритуального спілкування.

Як сприймається партнер у ритуальному спілкуванні? Якось взагалі ніяк. Тому що партнер — усього лише необхідний атрибут, у принципі не єдиний, і його легко замінити, тому що його конкретні індивідуальні особливості не є суттєвими. Це правильно і тоді, коли ми знаємо людину дуже добре, і коли ми її вперше бачимо. Важливо тільки одне — її компетентність щодо конкретного ритуалу. Доти, поки людина перебуває в рамках ритуалу, її сприйняття і розуміння ніби не потрібні.

У ритуальному спілкуванні для нас істотне виконання ролі — соціальної, професійної чи міжособистісної. Скажімо, на питання «Як справи?» треба відповідати щось близьке до «Нормально», «Прекрасно», «Відмінно» і т. ін., а от відповіді «Не дуже» або «Потихеньку», що припускають надалі питання «А що так?» і наступну бесіду на цю тему, — це вже вихід з ритуалу вітання та перехід до іншого спілкування. Міжособистісні ролі теж істотні в ритуальному спілкуванні. Скажімо, хтось завжди в компанії виконує роль «Веселуна» чи «Зануди». Якщо в такій компанії у ритуальній розмові про спорт чи політику хтось раптом почне висловлювати які-небудь невідповідні його ролі думки, це порушить ри­туал і викличе подив.

У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго виконують свої ролі і тому сприймають один одного, м’яко кажучи, схематично.

Набагато більше значення для ритуальної поведінки має сприй­няття ситуацій спілкування і та сама комунікативна компетентність, про яку ми вже говорили. Дійсно, для ритуального спілкування надзвичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як у ній поводитися, — з іншого.

Роль комунікативної компетентності в ритуальному спілкуванні добре видна на багатьох відомих прикладах. Якщо хто-небудь, розмовляючи з Вами, покладе раптом ноги на стіл, то це, швидше за все, буде розцінено як неповага, хоча добре відомо, що, наприклад, у США — це звичайний стиль поведінки. На питання «Як справи?» в англомовних країнах прийнято відповідати «Прекрасно». І якщо, відповідно до наших норм, сказати «Нормально» — це виб’ється з ритуалу і викличе тривогу у співрозмовника. Таких прикладів можна навести величезну кількість. Важливо зрозуміти, що ритуали детермінуються культурними нормами, знання яких є необхідним для їхнього успішного виконання.

Так само, як і перцептивна сторона ритуального спілкування, комунікативна сторона диктується особливостями конкретного ритуалу. Ними визначено і зміст повідомлення, і конкретні прийоми, які використовуються у комунікації. По суті, байдуже, що саме обговорюватиметься — політика чи останні моди, голов­ною характеристикою буде не тема, а її прийнятність у цьому ритуалі даної групи.

Прийоми комунікації також цілком залежатимуть від конкрет­ного ритуалу. Тут важливо відзначити, що в ритуальному спіл­куванні ніколи, або майже ніколи, реально не висувається задача зміни думки чи думки, настанови партнера. Більш того, у цих випадках взагалі не передбачається яка-небудь зміна, все з початку і до кінця задане; незмінним є співвідношення сил і думок, з яким усі знайомі, і якого необхідно дотримуватися. Навіть якщо існує різниця думок — це така сама частина ритуального спілкування, як і єдність думок.

Отже, якщо немає задачі зміни думок, впливу на іншого, тоді немає й задачі переконання, а виходить, і немає потреби використовувати якісь спеціальні прийоми. З’ясувавши, наприклад, різницю в поглядах, її беруть до уваги, і ретельно обходять цей пункт. А якщо все-таки є якісь прийоми, спрямовані на підвищення ефективності впливу, то найчастіше ці прийоми — теж час­тина ритуалу. От, наприклад, міжособистісна роль «Ерудит» припускає посилання на джерела, авторитети; прийнята у компанії роль «Я людина проста» припускає... і т. ін.

З іншого боку, існують складні ритуали, у які в обов’язковому порядку включені певні прийоми впливу. Наприклад, ритуал захисту дисертації. Звичайно все, що відбувається, включаючи те, хто і що скаже, а також результат голосування, відомо заздалегідь. Однак дисертант повинен переконувати, опонент сперечатися і т. ін. Важливим показником необов’язковості переконання і реакції на нього в ритуальному спілкуванні є відсутність, як правило, емоційної реак­ції на такі прийоми, що в іншому випадку її б викликали.

Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе — своїх думок, своїх уявлень. Тому природно, що учасники такого спілкування намагаються уникнути будь-якого зіткнення думок. Якщо людина добре орієн­тується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефек- тивність спілкування буде для неї високою — вона зміцнить свою самооцінку і уявлення про світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спілкування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оцінюватися по-іншому. Ефективність власне ритуального спілкування у даному випадку буде низькою.

Інтерактивна сторона ритуального спілкування визначається тим, що ситуація сприймається як міжгрупова; це означає, що і дії партнера і свої власні розуміються відповідно до ритуалів, прийнятих в даній групі чи між групами. Такі описані Е. Берном «Розваги» — розгорнуті ритуальні бесіди, прийняті у певних групах. Наприклад, розвага «Що по чому?», «Дженерал Моторс» (про порівняльні переваги різних марок автомобілів) та ін.

Коли будь-яка ситуація спілкування сприймається чи перетворюється людиною в ритуал, можна говорити про ритуальний стиль спілкування. Цей стиль добре пізнаваний — він завжди припускає велику, навіть перебільшену увагу до форми спілкування, до дотримання правил і, загалом, нехтування змістом. Імовірно, у багатьох випадках можна говорити, що корені ритуального стилю лежать у незадоволеності людини своїм положенням серед людей, у реальній незалученості в значимі людські відносини, тобто ритуальний стиль майже завжди свідчить про психологічне неблагополуччя.

Варто підкреслити, що особистісно людина не занурена у ритуальне спілкування, воно проходить ніби стороною, «по дотичній» до найважливіших проблем і інтересів людини. Хоча в багатьох випадках ми з задоволенням беремо участь у такому спілку­ванні, у ще більшій кількості випадків ми беремо участь у ньому просто автоматично, виконуючи вимоги ситуації, практично не усвідомлюючи, не даючи собі звіт в тому, що робимо. Ми багато разів вітаємось і розкланюємося зі знайомими й незнайомими людьми в рідній установі, на сходовій клітці, на вулиці, запитуємо їх «Як справи?», довідуємося, що «Нормально», говоримо про погоду, лаємо громадський транспорт, що «погано ходить», розповідаємо і вислуховуємо анекдоти, сміємося, — і все це відбувається між іншим, зовсім нас не торкаючись. Таке спілкування людині теж необхідне. Якщо б воно було відсутнє цілком, реакція людини була б далеко не оптимістичною, адже позбавлення її багатьох ритуалів безпосередньо свідчить і сприймає­ться як соціальна ізоляція. Звідси зрозумілим є значення для людини ритуального спілкування.

Та все ж рідко ритуальне спілкування переважає в житті. Часто воно буває лише прологом до іншого спілкування. Коли ритуальність порушується, тоді починається інше спілкування. По суті, ритуальне спілкування — це лише крайній полюс великого континуума перехідних один у одного видів спілкування, які іноді важко розділити, континуума між «чисто соціальним» і «чисто психологічним» спілкуванням. Ритуальне спілкування — це суто соціальне спілкування, з якого «за правилами гри» виганяються всі «психологічні», тобто індивідуальні, особистісні риси, де вони не важливі, не потрібні, навіть заважають, де головне — досягнення злиття із соціумом, проявлення себе як члена суспільства і підтримка цієї єдності з ним.

Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпулятивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі, що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування — це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей.

Перше, що важливо виділити — це спосіб сприйняття партнера в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть стати при нагоді для досягнення своєї мети.

Які механізми соціального сприйняття у такому спілкуванні? Це питання істотне ще тому, що, розуміючи механізм, можна приблизно припускати, як відображається інший, яке враження, уявлення про нього формується. Цей механізм — сте­реотипізація, соціальна чи індивідуальна, й атрибуція. Дійсно, якщо в маніпулятивному спілкуванні найбільш точно і добре сприймаються деякі властивості і якості людини, що можуть являти собою матеріал для досягнення мети, то все інше, ймовірно, мусить якось добудовуватися. Таке добудовування відбувається і може мати, як уже відзначалося, у своїй основі або соціальні стереотипи, або імпліцитні теорії особистості — індивідуальні стереотипи.

Якщо в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова приналежність партнера (професійна, етнічна, вікова і т. ін.) і пов’язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Цікаво, що саме в сфері маніпулятивного спілкування робиться більшість помилок переваги, привабливості, відносин. Спираючись на одну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спілкуванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом.

Однак може бути ситуація, коли «включається» індивідуальна стереотипізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі своєю імпліцитною теорією особистості, тобто зі своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися. Якщо людина добра, то вона, скоріше за все, одночасно і терпляча, з усім погоджується і т. ін.

На основі такого роду розуміння іншого і відбувається спілкування. Цей тип соціального сприйняття, як уже відзначалося, має як свої переваги, так і недоліки. З одного боку, він дуже «економічний», тому що дозволяє мати справу лише з «потрібними» якостями, а саме це є «ідеалом» маніпулятивного спілкування. З іншого боку, таке сприйняття включає помилки, що виявляють себе тут і там у процесі маніпулятивного спілкування.

За такого стилю спілкування існує також як специфічне уявлення про себе, так і самоподача. Дійсно, що важливо продемонструвати співрозмовнику у маніпулятивному спілкуванні? Ймовірно, тільки те, що допоможе досягненню мети. І тут відбуваєть­ся, так би мовити, відлік від партнера: до наявного його образу (а це стереотип!) добудовується свій образ таким чином, аби він, з одного боку, не заперечував передбачуваним очікуванням парт­нера, а з іншого боку, був до нього додатковим.

У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «підсуваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. І справа не в тому, має він відношення до реальності чи він помилковий — ви одночасно цілком можете бути і турботливим батьком, і уважним чоловіком, і справжнім мужчиною. Головне, що в уявленні про себе відбувається ніби роз’єдна­ння на складові — ролі, функції, якості, кожна з яких може бути використана як розмінна монета у маніпулятивному спілкуванні. Звідси — у маніпулятивному спілкуванні відбувається маніпуляція не тільки партнером, але й собою.

Отже, можна виділити наступні характеристики самоподачі і самопредставлення у маніпулятивному спілкуванні: фрагментарність, упор на стереотипізацію, висування помилкових мотивів і причин дій. Специфічним образом у цьому типі спілкування виявляється й самосприйняття.

Обговорюваний стиль спілкування накладає свій відбиток не тільки на перцептивну, але і на комунікативну сторону спілкуван­ня. Розглядаючи комунікативну сторону, ми говорили про те, що принциповим, визначальним моментом тут є уявлення про партнера. Він може розглядатися як пасивний одержувач повідомлення або як активний збирач інформації, або як взаємодіючий. У випадку пасивності партнера збільшення ефективності комунікації може відбуватися за рахунок поліпшення техніки, що прямо являє собою маніпулювання реакціями співрозмовника на основі знання самого співрозмовника і його ставлення до дійсності. Саме у маніпулятивному спілкуванні набувають величезного значення всі ті прийоми і методи підвищення ефективності впливу, які нами вже розглядалися.

Навіть якщо в обох партнерів є свої цілі відносно зміни співрозмовника, все одно вони обидва здійснюють односпрямовану маніпуляцію, просто у зворотних напрямах, — і переможе той, хто виявиться більш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє свої цілі і краще опанував техніку.

Із цього судження не варто робити висновок про те, що маніпуляція — це завжди погано, і треба проголосити гасло: «Смерть маніпуляторам!». Слід усвідомлювати, що величезна кількість професійних задач, що припускають спілкування, має на увазі саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб’єк­ту треба дати нові знання про світ), переконання, управління іноді містить маніпулятивне спілкування. Тому їхня ефективність багато в чому залежить від ступеня знання законів і техніки маніпулятивного спілкування.

Що стосується власне взаємодії в маніпулятивному спілкуванні (його інтерактивної сторони), тут найбільш істотним є те, що маніпулятивний стиль припускає сприйняття будь-якої ситуації як цільової, а відповідне трактування дій партнера — як тактику, стратегію, спосіб досягнення його, партнера, цілей.

Істотною особливістю інтерактивної сторони в маніпулятивному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні. Тому що головне — ціль, а інша людина — засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з позиції «Батька», з іншою — з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Мабуть, саме в маніпулятивному спілкуванні інтерактивна сторона найбільш різноманітна і складна.

Маніпулятивне спілкування — надзвичайно поширений вид спілкування, він займає ніби центральну частину континуума соціально-психологічного, включаючи специфіку обох полюсів, і, крім того, він в основному зустрічається там, де є спільна діяльність людей. Саме тому його не можна не враховувати, і успіх спільної діяльності, де б вона не проходила, багато в чому залежить від умілості людини в маніпулятивному спілкуванні. Тому усвідомлення його законів є важливим для кожного.

Тим часом існує ще один істотний момент, про який не можна забувати. Це ставлення людини до маніпулятивного спілкування і зворотного впливу маніпулятивного стилю на людину. Ставлення до такого спілкування залежить від розуміння його особливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягати власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілкування, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чого залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих.

І нарешті, існує й зворотний вплив маніпулятивного спілкування на особистість, яка його використовує. Ймовірно, має сенс говорити про існування маніпулятивної деформації особистості у тих випадках, коли в силу частого професійного його вживання, гарного опанування і, відповідно, постійних успіхів на цьому терені, людина починає вважати маніпулятивне спілкування за єдино можливе, єдино правильне, а людей спри­ймати виключно як маріонеток, фігур у своїх маніпуляціях. У такому випадку все спілкування людини зводиться до маніпуляції тоді, коли це потрібно, і коли вона зовсім невиправдана. Цілком ритуальне вітання перетворюється в маніпуляцію, і відверта душевна розмова неможлива, оскільки завжди є задана спочатку мета, і партнер — не «душа», а засіб досягнення мети, навіть якщо ця мета — допомогти партнеру. Наприклад, з деякими застереженнями можна вважати професійну деформацію вчителів і викладачів частковим випадком маніпулятивної деформації — у спілкуванні старих учителів майже завжди присут­ня мета пояснити, показати, навчити.

Гуманістичне спілкування за багатьма характеристиками різ­ниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спілкування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов’язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістичного спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв’язків, як у ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування.

Ситуації гуманістичного спілкування усім відомі — це інтимне, сповідальне, психотерапевтичне спілкування, а іноді просто розмова в купе потягу далекого прямування. Звичайно, гуманістичне спілкування не визначається тільки ситуацією — воно пов’язано з настроєністю й цілями партнерів, однак зрозуміло, що певні ситуації його припускають, і заміна гуманістичного спілкування в цих ситуаціях на інші види сприймається негативно. У той же час можна вказати ситуації, коли гуманістичне спілкування, і навіть його окремі елементи, недоречні.

Найбільш істотною рисою гуманістичного спілкування, що докорінно відрізняє його від інших видів спілкування, є особливе співвідношення переживання, усвідомлення і комунікації партнерів, а саме — їхня конгруентність (повна відповідність, збіг, подоба), за словами К. Роджерса.

Конгруентність досвіду, усвідомлення і комунікації — над- звичайно важлива характеристика в спілкуванні. Тому «якщо людина дійсно конгруентна, то, мабуть, вся її комунікація повинна обов’язково існувати в контексті її особистісного сприйняття» і переживання. Ступінь конгруентності, на думку К. Роджерса, може змінюватися в залежності від ситуації або в залежності від людини, причому людина сама не завжди може усвідомити неконгруентність. Стосовно спілкування К. Роджерс показує, що конгруентність навіть тільки одного партнера поліпшує взаєморозуміння, відносини між партнерами, зближує, поліпшує їх, тобто оптимізує глибоке особистісне спілкування. Пов’язано це з тим, що конгруентність визначає більш ясну комунікацію і відсут­ність необхідності захищати себе, а отже, велике бажання для вислуховування чужої позиції, уважне слухання партнера, необмежене турботами про самозахист; по суті, таке спілкування наближається до емпатичного слухання, що, звичайно ж, є позитив­ним підкріпленням для нього. У результаті партнер теж стає більш конгруентним, а спілкування — двостороннє емпатичним і обопільно підкріпленим, терапевтичним. Таке спілкування змінює особистість у бік більшої конгруентності, цілісності, у людини стає менше внутрішніх конфліктів і більше енергії для активного життя, поведінка стає більш розкутою.

Таким чином, відповідно до уявлень К. Роджерса, завжди є вибір між тим, щоб бути конгруентним у спілкуванні (говорити все те, що дійсно думаєш і переживаєш), і тим, щоб бути некон­груентним і якимось чином виходити із ситуації. Адже в багатьох випадках конгруентність загрожує ускладненням чи навіть розривом відносин, утруднює досягнення мети і т. ін.

Саме конгруентність може бути покладена в основу розмежування гуманістичного спілкування з маніпулятивним і ритуальним. Дійсно, і в маніпулятивному, і в ритуальному спілкуванні важко навіть уявити собі повну відповідність між переживаннями, думками і тим, що говориться, — у якомусь розумінні все це можна назвати відвертістю, довірою у спілкуванні. У ритуальному спілкуванні поточні переживання і думки людини просто не беруть участі, тому що це не входить у ритуал. У маніпулятивному спілкуванні те, що говориться, а іноді і те, що усвідомлю- ється, визначається цілями, заради яких спілкуються, і мотивами спілкування — «зайва» відвертість може тільки ускладнити ситуацію. Важливо і те, що досягнення повної внутрішньої відповідності можливо тільки за більш-менш тривалого спілкування.

Таким чином, гуманістичне спілкування припускає щире, довірче спілкування, яке детерміноване не стільки зовні (метою, умовами, ситуацією, стереотипами), скільки зсередини (індивідуальністю, настроєм, ставленням до партнера). Це не означає, що гуманістичне спілкування не припускає соціальної детермінації. Очевидно, що людина, як би вона не спілкувалася, все одно залишається соціальним суб’єктом. Однак у гуманістичному спілкуванні більше, ніж в інших видах спілкування, простежується залежність від індивідуальності. Саме в цьому розумінні можна говорити, що гуманістичне спілкування — найпсихологічніше з розглянутих стилів спілкування.

Зрозуміло, що гуманістичне спілкування має свої особливості, свої вимоги до характеристик спілкування. І комунікативна сторона спілкування, й інтерактивна та перцептивна повинні мати тут свою специфіку.

Особливості комунікативної сторони спілкування випливають з особливостей взаємин партнерів. Гуманістичне спілкування — це довірче спілкування, а довіра є дуже істотним фактором для ефективної комунікації. Основним механізмом впливу в гуманістичному спілкуванні є механізм навіювання, сугестія — найефективніший з усіх можливих механізмів. Але важливо також і те, що це не просто навіювання, тому що обидва партнери довіряють один одному, — і тому результатом комунікації в гуманістичному спілкуванні є не зміна одного з них, а взаємна, спільна переміна обох.

Розглядаючи ритуальне і маніпулятивне спілкування з комунікативної сторони, ми відзначали, що вони істотно відрізняються за тим, як розглядається об’єкт впливу. Якщо у ритуальному спілкуванні об’єктом є ситуація чи власні переживання, у маніпулятивному спілкуванні об’єкт постає або пасивним, або активним (в тому розумінні, що визнається необхідність врахування його внутрішніх характеристик, але не більше того), то в гуманістичному спілкуванні об’єкт впливу реально активний, — це не об’єкт, а суб’єкт.

Відповідно до поглядів М. С. Кагана, спілкуванням у вузькому розумінні слова може бути названа тільки міжсуб’єктна взаємодія, коли обоє чи всі ті, хто спілкується, виступають як суб’єк­ти, а не як об’єкти управління, впливу, виховання і т. ін. Серед розглянутих стилів спілкування тільки гуманістичний є спілкуванням у вузькому розумінні слова; у ньому істотним є те, що власне об’єктом впливу є не тільки і не стільки партнер, скільки обидва чи всі партнери, можливо, разом з відносинами між ними. Будь-який вплив, таким чином, не односпрямований, оскільки обов’язково припускає спільну переміну, причому ця зміна завжди буде в «гарний», гуманістичний бік. Не даремно К. Роджерс називає спілкування внутрішньо конгруентних партнерів терапевтичним спілкуванням, що наближає людину до більшого психічного здоров’я, урівноваженості, відкритості, енергійності і цілісності.

Якщо ж говорити про інтерактивну сторону гуманістичного спілкування, то тут теж треба відзначити деяку специфіку. Партнери у такому спілкуванні в ідеалі конгруентні, а це означає, що вони можуть не витрачати сили на те, щоб захищати себе чи шукати вигоду в якій-небудь сторонній справі, і тому взаємодія будується на організації спілкування взаєморозуміння, основою якого буде співпереживання, активне слухання, інтимний момент.

Перцептивна сторона гуманістичного спілкування має свої механізми сприйняття, розуміння іншого, а також сприйняття і уяви про себе. Оскільки його можна розглядати як істинно між­особистісне спілкування (на вже розглянутому континуумі міжос­обистісне — міжгрупове спілкування), то, відповідно, соціальне сприйняття у цьому стилі спілкування буде реалізуватися за рахунок таких механізмів, як емпатія, ідентифікація.

Емпатія — це такий механізм сприйняття і розуміння іншого, коли пізнання іншого відбувається через «відчуття» іншого, «перевтілення в нього», «вживання в його світ», «співчутливу ідентифікацію». «Емпатія означає ототожнення особистості однієї людини з особистістю іншої і проникнення її в почуття іншої особи». Емпатія — це таке пізнання іншого, коли він сприйма- ється, пізнається ніби в «чистому вигляді», без стереотипів, що звичайно супроводять сприйняття, пов’язані з його членством у якійсь групі, з його функціональними можливостями в даній ситуації; тобто людина пізнається «зсередини», «через себе».

Емпатія, ідентифікація — найбільш точний «спосіб» сприйнят­тя іншого, бо на нього мало впливають фактори, що спотворюють сприйняття з боку стереотипних уявлень і пояснень. У гу­маністичному спілкуванні партнер (в ідеалі) сприймається цільно, цілісно, без поділу на потрібні та непотрібні функції, на важливі і неважливі в даний момент якості, не стереотипно.

Нарешті, важливим є і те, як діє на особистість участь у гуманістичному спілкуванні, його терапевтичний вплив.

Резюме:

• Поняття «міжособистісна взаємодія» вказує, по-перше, на дії, що починають індивіди стосовно один одного, а по-друге, на те, як люди співвідносять свої цілі й організують їхнє досягнення, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування.

• У залежності від ступеня особистісної залученості в перетворення відносин виділяють три рівні спілкування: соціально-рольовий (чи короткочасне соціально-ситуаційне спілкування), діловий і інтимно-особистісний. Е. Берн запропонував розглядати шість способів структурування часу, що являють собою способи організації міжособистісної взаємодії: відхід від спілкування; ритуали; проводження часу; спільна діяльність; ігри; близькість.

• Структура будь-якої соціальної ситуації включає як необхідні наступні елементи: 1) ролі учасників взаємодії, тобто набір розпоряджень, що стосується того, як людина повинна поводитися, якщо вона займає фіксовану позицію серед людей, щодо якої вже склалися нормативні уявлення; 2) набір і порядок дій (чи сценарні послідовності); 3) правила і норми, що регулюють взаємодію і характер відносин учасників соціальної ситуації. Характеристики конкретної ситуації, у якій протікає спілкування даних людей, накладають значні обмеження на їхню поведінку, почуття і навіть бажання. Разом з тим зниження ступеня їхньої волі є умовою встановлення і підтримки між­особистісного контакту, уможливлює в перспективі міжособис­тісне спілкування.

• Міжособистісна взаємодія може бути розглянута як процес конструювання, формування міжособистісного простору. Вона припускає: 1) вибір позиції у ставленні до іншого, прибудову до позицій один одного, «перевірку їх на міцність»; 2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза якими обрана позиція стає недоречною; 3) оформлення зайнятої позиції за допомогою використання вербальних і невербальних засобів комунікації.

• До основних механізмів, що забезпечують формування міжособистісного простору, відносяться взаєморозуміння, координація й узгодження намірів і інтересів сторін. Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значимим є певний рівень взаєморозуміння, координації й узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Умін- ня зрозуміти ситуацію, привести прояв власних емоцій і поведінки у відповідність з нею, а також у відповідність з по- ведінкою інших людей — необхідна умова спільної життє- діяльності.

• Серед усього різноманіття ситуацій взаємодії можна виділити три основних види: міжгрупову, цільову і міжосо- бистісну.

• Ефективність спілкування багато в чому визначається стилем спілкування, який використовується. Розрізняють ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний стилі спілкування.

• Інтерактивна сторона спілкування пов’язана з організацією й узгодженням загальної діяльності.

• Ритуал — це історично сформована форма неінстинктивного, передбачуваного, соціально санкціонованого, упорядкованого символічного поводження, у якому спосіб і порядок виконання дій строго канонізований та не піддається раціональному поясненню в термінах засобів і цілей.

• До основних функцій соціального ритуалу можна віднести: комунікативну функцію; світоглядну функцію (формування системи культурних символів); функцію соціалізації; функцію соціального контролю; функцію зміцнення згуртованості групи; функцію регулювання психічної стабільності, створення впевненості в собі у важких і кризових ситуаціях.

• Повсякденне життя пронизане ритуалами міжособистісної взаємодії. Їхнє значення полягає в тому, що вони: 1) ви­ступають способом позначення меж взаємодії, створюють певну ситуаційну рамку, що дозволяє учасникам орієнтувати- ся у меті і способах взаємодії; 2) є формами соціальної підтримки чи взаємного прийняття; 3) пропонують способи управління конфліктною взаємодією, регулювання спілкування у випадку невідповідності визначення ситуацій чи сподівань партнерів.

• У міжкультурній і міжгруповій взаємодії ритуальні форми наповнені змістом, що відрізняється в кожній групі в залежності від соціального стану, віку, національності, статі людей, які входять до них. Так у ритуальній поведінці в спілкуванні виявляється культурний контекст, вказуючи як спостерігачу, так і учаснику взаємодії на пропоновані сценарії міжособистісної поведінки в конкретній ситуації.

Питання для самоперевірки

1. Чим відрізняється поняття «міжособистісна взаємодія» від поняття «міжособистісне спілкування»?

2. Назвіть рівні взаємодії, виділені в залежності від цілей, поставлених їх учасниками, і ступеня особистісної залученості.

3. У чому знаходить своє вираження горизонтальна складова міжособистісної взаємодії?

4. Дайте характеристику інтерактивної сторони спілкування.

5. Назвіть основні функції міжособистісних ритуалів.

6. Чи є вітальна листівка до дня народження ритуальним жестом? Чому?

7. Що таке стиль спілкування?

8. Для чого використовується ритуальне спілкування?

Проблемні питання для обговорення

1. Вплив стилів спілкування на взаєморозуміння людей.

2. Чи можливе соціальне життя без ритуалів?

3. Чи згідні ви з тим, що манеру триматися можна розглядати як ритуальну поведінку?

4. Як пояснити те, що в соціальній взаємодії найбільшій культурній типізації (і відповідно, ритуалізації) піддаються міміка і жести?

5. З якими соціальними сценаріями ви стикаєтеся найчастіше в даний момент?

Завдання для самостійної роботи

1. Підберіть у літературі приклади використання різних стилів спілкування. Проаналізуйте причини, що зумовили доцільність використання саме даних стилів спілкування в даних конкретних ситуаціях.

2. Наведіть приклади (із власного життєвого досвіду), коли в результаті нерозуміння та неправильного використання стилю спілкування виникали проблемні чи конфліктні ситуації.

3. Наведіть приклади та охарактеризуйте ритуали, які використовуються в навчальній взаємодії. Яка їхня роль?

Література

1. Добрович А. Общение: наука и искусство. — М.: АОЗТ «Яуза», 1996.

2. Каппони В., Новак Т. Сам себе психолог. — СПб., 1994.

3. Корнєв М. Н., Коваленко Л. Б. Соціальна психологія. — К., 1995.

4. Крижанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. — 2-е изд., перераб. — М.: Смысл; Академический проект, 1999.

5. Морозов А. В. Психология влияния. — СПб.: Питер, 2000.

6. Самыгин С. И., Столяренко Л. Д. Психология управления: Учеб. пособие. — Ростов н / Д.: Феникс, 1997.

7. Фомин Ю. А. Психология делового общения. — Мн.: Амалфея, 1999.

8. Чмут Т. К. Культура спілкування: Навч. посібник — Хмельницький: ХІРУП, 1996.

9. Шейнов В. П. Как управлять другими. Как управлять собой. — Мн.: Амалфея, 1997.

139

Глава 4. Спілкування як взаємодія