Для кожної ситуації спілкування існують свої правила участі в ній і способи розуміння дій партнера.

Сценарії — це стандартні послідовності дій у тих чи інших звичних ситуаціях. Більшість соціальних дій, у які ми залучені, мають форму запланованих послідовностей, у яких все відрегульовано і передбачено — як у сценарії фільму. Поза залежністю від того, хто саме залучений у дану ситуацію, послідовність дій, які усім потрібно робити, і те, у який момент це варто робити, добре відома.

Сценарії ніби фіксують моделі досвіду і тому виступають своєрідними гідами для поведінки людини в різноманітних ситуаціях. Якщо ситуація знайома, знання сценарію допомагає автоматично робити послідовні дії. Якщо ситуація незнайома — відсутність сценарію утруднює адекватну поведінку. У міжособис­тісній взаємодії знання типових сценаріїв сприяє взаєморозумінню між учасниками, і навпаки, відсутність подібних сценаріїв може призвести до конфлікту.

Взаємодія є тим фундаментальним процесом, що скріплює партнерів у певну спільноту. Основні механізми, що забезпечують формування міжособистісного простору взаємодії, — взаєморозуміння, координація й узгодження.

Якщо такі сфери спілкування, як когнітивну (її зміст складають, у першу чергу, знання — відомості партнерів один про одного); інструментальну (що поєднує уміння і навички, притаманні партнерам, та стратегії і стилі здійснення діяльності, які використовуються ними) і сферу мотивів та потреб враховувати як самостійні, то взаєморозуміння більшою мірою пов’я­зано з когнітивними процесами, координація — з інструмен­тальними, а узгодження — з процесами мотивів і потреб.

Взаєморозуміння — це механізм міжособистісної взаємодії, пов’язаний, у першу чергу, з когнітивними процесами, який забезпечує формування загального значеннєвого поля учасниками взаємодії, об’єднання інтересів сторін, вироблення подібного бачення завдань у конкретній ситуації.

Основна функція взаєморозуміння — формування загального значеннєвого поля учасників взаємодії, що дозволяє об’єднати інтереси сторін, виробити подібне бачення задач у даній конкрет­ній ситуації. Для цього учасники взаємодії повинні бути досить інформовані один про одного — про соціальний статус, рольові позиції, групову приналежність, звички, погляди на світ, про ставлення до тих чи інших життєвих подій. Способами досягнення такого знання виступають уточнення, перепити, повтори, перефразування, обговорення і суперечки з різних життєвих проблем.

Координація — пошук таких засобів спілкування, що найкраще відповідають намірам і можливостям партнерів. Результатом координації є спільність у діях, погодженість в операціях.

Узгодження — механізм взаємодії, що стосується, в основному, сторони мотивів та потреб спілкування. Його результатом є відносна згода з метою, змістом, намірами, що задає основний тон міжособистісним відносинам, визначає їхнє емоційне забарвлення.

Узяті в сукупності взаєморозуміння, координація й узгодження складають процес, у ході якого партнери знаходять свій предмет спілкування, на основі якого і будують відносини. Головне тут те, що кожен з них вкладає сили в спільний пошук, і ця спільна активність породжує новий зміст.

Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значимим є певний рівень взаєморозуміння, координації й узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Уміння зрозуміти ситуацію, узгодити прояв своїх емоцій і поведінки у відповідності з нею, а також у відповідності з поведінкою інших людей — необхідна умова спільної життєдіяльності. Підпорядкування своєї поведінки розумним канонам ситуації — перший крок на шляху до взаєморозуміння. Наскільки людина розумна, малознайомі люди оцінюють, у першу чергу, за вмінням правильно поводитися у відповідній ситуації.

Скажімо, на соціально-рольовому рівні значення має не щирий прояв людиною того, що вона дійсно почуває, і не щире прийняття почуттів, які висловлюються іншими, а правильна, з погляду оточуючих, поведінка в конкретній ситуації. Це — зовнішній поведінковий рівень розуміння. Доцільність такого розуміння зумовлена тим, що соціально-рольове спілкування є ситуативним. Щирі почуття його учасників можуть бути викликані обставинами, що мало стосуються даної ситуації. Наприклад, викладач, що приймає іспит, набагато краще сприймає відповідь, якщо студент демонструє енергійно-діловий настрій, а не природне для нього в цей момент почуття тривоги чи непевності, страху.

Якщо на діловому рівні спілкування роль емоційних проявів мінімальна, то на соціально-рольовому й особистісному вона набуває вирішального значення.

На соціально-рольовому рівні спілкування більш значимими є емоції, що демонструються, а на інтимно-особистісному — провідну роль відіграє здатність партнера взяти до уваги щирі почуття і стани. Відповідно, перебуваючи зі співрозмовником у психологічно близьких стосунках, необхідно брати до уваги прихову­вані почуття, а в соціально-рольових контактах, у першу чергу, реагувати на проявлені емоції. У випадку, коли інтимно-особистісні відносини стають для людини обтяжливими, вона переходить до мови соціально-рольового чи ділового спілкування: підкреслено реагує тільки на проявлені форми настрою, «не зауважуючи» погано приховуваних сліз чи грайливих натяків, виявляє «простодушність». За усвідомлюваної оцінки рівня відносин, зрештою, встановлюється певна погодженість щодо рівня спілкування.

Таким чином, міжособистісна взаємодія являє собою постійний процес «налагоджування» відповідності між інтересами кожного з її учасників та інтересами спільноти, що формується. У ході даного процесу створюється простір взаємодії, яка має вертикальні (прибудова, домінування, підпорядкування), горизонтальні (міжособистісна дистанція), територіальні і часові виміри. Цей простір, у свою чергу, визначає характер психологічного кон­такту між партнерами.

Характеристика інтерактивної сторони спілкування

Інтерактивна сторона спілкування — це умовний термін, який позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов’язані зі взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. (Див.: Андреева Г. М. Социальная психология.)

Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте взаєморозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути далі діяльність, організувати її. Одночасна участь багатьох людей у цій діяльності означає, що кожен повинен зробити свій внесок у неї, що й дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності.

У ході її для учасників надзвичайно важливо не тільки обмінятися інформацією, але й організувати «обмін діяльністю», погодити спільну діяльність. При цьому плануванні можлива регуляція дій одного індивіда «планами, що дозріли в голові іншого» (Ломов Б. Ф. Общение как проблема общей психологии // Методологические проблемы социальной психологии. М., 1975), що робить діяльність дійсно колективною, коли носієм її буде виступати не окремий індивід, а група. Таким чином, на питання про те, яка ж «інша» сторона спілкування розкривається поняттям «взаємодія», можна відповісти: та сторона, що фіксує не тільки обмін знаками, за допомогою яких змінюється поведінка іншого партнера, але й організацію спільних дій, що дозволяють групі реалізувати деяку спільну для її членів діяльність.

Таке вирішення питання виключає відокремлення взаємодії від комунікації, але виключає й ототожнення їх: комунікація реалізується в ході спільної діяльності, «із приводу її», саме в цьому процесі людям необхідно обмінюватися й інформацією, і самою діяльністю, тобто виробляти форми та норми спільних дій.

Інтерактивна сторона спілкування розкривається, таким чином, у характеристиках тих людських дій, що самі виступають частиною взаємодій.

В історії соціальної психології існувало кілька спроб описати структуру взаємодії. Так, наприклад, поширена теорія дії, чи теорія соціальної дії, у якій у різних варіантах пропонувався опис індивідуального акту дії. До цієї ідеї зверталися і соціологи (М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс), і соціальні психологи.

Інша спроба побудувати структуру взаємодії пов’язана з описом ступенів її розвитку. При цьому взаємодія розчленовується не на елементарні акти, а на стадії, які вона проходить. Такий підхід запропонований, зокрема, польським соціологом Я. Щепанським. Досить близька до цього схема була запропонована в соціальній психології В. Н. Парфьоровим.

Нарешті, ще один підхід до структурованого опису взаємодії представлений у трансактному аналізі — напрямі, що пропонує регулювати дії учасників взаємодії через регулювання їхніх позицій, а також облік характеру ситуацій і стилю взаємодії (Е. Берн, П. Н. Єршов).

Наступний показник ефективності — адекватне розуміння ситуації (як і у випадку обміну інформацією) і адекватний стиль дії в ній. Тут можна згадати класифікацію, запропоновану соціальним психологом А. А. Леонтьєвим (соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистістно-орієнтовані ситуації). Інші приклади даються М. Аргайлом і Е. Берном. Аргайл називає офіційні соціальні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі й у побуті, асиметричні ситуації (у навчанні, керівництві й ін.). Е. Берн приділяє особливу увагу різним ритуалам, напівритуалам і іграм.

Розчленування єдиного акту взаємодії на такі компоненти, як позиції учасників, ситуація і стиль дій, також сприяє більш ретель­ному психологічному аналізові інтерактивної сторони спілкування, що проявляється у певній спробі пов’язати її зі змістом діяльності.

Існує ще один описовий підхід при аналізі взаємодії — побудова класифікацій різних його видів.

На практиці люди вступають у нескінченну кількість різних видів взаємодії. Для їхньої класифікації в соціальній психології найпоширенішим є дихотомічний розподіл усіх можливих видів взаємодій на два протилежних види: кооперація і конкуренція. Різні автори позначають ці два основних види різними термінами: згода і конфлікт, пристосування й опозиція, асоціації та дисоціації і т. ін. За всіма цими поняттями ясно постає принцип виділення різних видів взаємодії. У першому випадку аналізуються такі його прояви, котрі сприяють організації спільної діяльності, ті, що є «позитивними» з цього погляду. До другої групи належать взаємодії, що так чи інакше «розхитують» спільну діяль­ність, являють собою певного роду перешкоди для неї.

Ряд учених (наприклад, Гібш і Форберг — Німеччина) найбільш значимим типом, і тому основним предметом соціальної психології, вважають кооперацію. Однак це не зовсім правильно. Уже давно соціальна психологія відійшла від такого розуміння конфлікту, коли він трактується тільки як негативне явище. Слід пам’ятати також і про такий вид взаємодії, як змагання, специфіка якого полягає насамперед у тому, що його важко однозначно віднести до однієї сторони дихотомії «кооперація-конкуренція». Це пояснюється тим, що в змаганні здійснюється дуже складне поєднання як моментів кооперативної діяльності (взаємодопомога, співробітництво), так і моментів, що характеризують конкуренцію (суперництво, змагання). Змагальність, як загальне прагнення особистості виявити себе, сполучається тут із прагненням допомогти іншому.

У змаганні формується особливий вид особистісної активності — «змагальна активність». Для того, щоб дати точний соціально-психологічний опис цього виду активності, необхідно більш докладно проаналізувати специфіку мотивації в змаганні, а також специфіку тих особливих відносин, що складаються у ході змагання і які також не вкладаються в традиційну дихотомію відносин «ділові—міжособистісні».

Особливий комплекс проблем виділяється у соціальній психології в зв’язку з аналізом настанов особистості саме на цей специфічний тип активності. Формування такої настанови має над- звичайно важливі наслідки для способу подолання конфліктів, що виникають у ході змагання.

Важливим завданням є аналіз того, як співвідносяться між собою змагальна активність і конфлікт не абстрактно, а в контексті реальних колективів.

При аналізі різних типів взаємодій не можна не зважати на зміст діяльності, у рамках якої дані ті чи інші види взаємодії, тому що цей зміст діяльності може бути дуже різним (кооперація на виробництві і при крадіжках).

Кооперація і конкуренція — лише форми «психологічного малюн­ка» взаємодії, зміст в обох випадках задається більш широкою системою діяльності, до якої кооперація чи конкуренція включені.