Форми, види і структура спілкування

У залежності від того, чим спілкування опосередковане, що є його засобом чи знаряддям здійснення, виділяють різні види спілкування.

На початковому етапі розвитку людського суспільства спілкування, як і мислення, було безпосередньо вплетене у виробничу діяльність людей, невіддільне від неї. Люди спілкувалися, обмінюючись своїми діями, що являє собою матеріальний вид спілкування. Сфера прояву цього виду спілкування — матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання. Розвиток суспільства супроводжувався поступовим розвитком і ускладненням процесу спілкування, що здобувало свої власні засоби (насамперед — мову), за допомогою яких здійснюється вже мовне спілкування. Таким чином, духовне спілкування, як новий вид спілкування, спеціалізовано у вигляді знаково-символічної діяльності, яка здійс­нюється за допомогою слова, жесту, міміки, семантики поведінки. Сфера його прояву — духовне життя суспільства і, насамперед, суспільна свідомість у всіх її формах, рівнях, станах.

Матеріальне спілкування, врешті-решт, детермінує спілкування духовне так само, як матеріальне виробництво — духовне, суспільне буття — суспільну свідомість.

Розрізняють міжособистісний і масовий рівні спілкування, що відповідають ієрархії соціальних суб’єктів.

Міжособистісне спілкування зорієнтоване переважно на індиві­дуалізованих комунікатора і реципієнта; воно служить механізмом групоутворення, утворення внутрішньо- і міжгрупових відносин.

Масове спілкування служить механізмом взаємодії на рівні су­спільства, нації, класу, прошарку; механізмом розвитку соціальних відносин (консолідації, боротьби, співробітництва). У масовому спілкуванні індивіди беруть участь насамперед як соціальні типи, як носії соціальних ролей.

Система міжособистісного спілкування вирізняється більшою мобільністю, динамізмом, перевагою стихійності. Система масового спілкування має стабільнішу структуру, а в її організації переважає свідомий чинник.

За допомогою системи міжособистісного спілкування формуються фольклор, психологічні стереотипи, звичаї, чутки й т. ін.; через систему масового спілкування поширюються переважно ідеологічні концепції, юридичні й моральні норми, здобутки літератури і мистецтва, ведеться пропаганда. Суспільна думка формується за участю обох систем, під їх (часто суперечливим) упливом.

Взаємодія між людьми може бути охарактеризована як між­особистісна, якщо вона відповідає наступним критеріям:

• у ній бере участь невелика кількість людей (найчастіше 2—3 особи);

• це безпосередня взаємодія: її учасники знаходяться в просторовій близькості, мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснюють зворотний зв’язок;

• це так зване особистісно орієнтоване спілкування, яке припускає, що кожний з його учасників визнає незамінність, унікаль­ність свого партнера, бере до уваги особливості його емоційного стану, самооцінки, особистісних характеристик.

Перелічені критерії дозволяють відрізнити міжособистісне спіл­кування, як особливий вид, від міжгрупового і масового спілкування, позначити межу, що відокремлює особистісно орієнтоване спілкування від соціально орієнтованого.

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим біль­ше різноманітних і унікальних подій наповнюють історію їхнього спілкування, тим коректніше буде назвати дане спілкування між­особистісним.

Основною структурною одиницею аналізу міжособистісного спілкування є не окрема людина, а взаємозв’язок, взаємодія людей, що вступили у спілкування. Це означає, що кожний з учасників спілкування істотно впливає на поведінку іншого, між їхніми висловленнями і вчинками виникають причинні залежності.

Визначити предметну область міжособистісного спілкування допомагає семантика слова «спілкування». Як свідчать досліджен­ня (Бессонова, Доценко, 1999), у повсякденній свідомості з цим словом пов’язуються три групи значень:

1. об’єднання, створення спільноти, цілості (гарна компанія, друзі);

2. передача повідомлень, обмін інформацією (розмовляти, проводити бесіду);

3. зустрічний рух, взаємопроникнення, що часто носить таємний чи інтимний характер (глибоко розуміти один одного).

Фіксація виділених значень за допомогою особливих термінів задає систему базових понять теорії міжособистісного спілкування.

Так, поняття «міжособистісний контакт» стає одним з інструментів дослідження проблеми виникнення умов спілкування, оскільки означає те, що люди знаходяться в межах досягнення для сприйняття один одного, при цьому спрямовані один на одного. Тим самим вони не тільки визнають сам факт існування один одного, але і вступають у взаємодію, створюючи умови для передачі інформації, використовуючи канали зв’язку. Відповідно до виду контакту складаються відносини між людьми.

Поняття «міжособистісна комунікація» спрямоване на аналіз способів обміну повідомленнями між партнерами, їхнього прийняття і переробки.

Поняття «міжособистісна взаємодія» підкреслює активність тих, що спілкуються, дозволяючи більш пильно досліджувати форми і види індивідуальних дій, що приводять до взаємної зміни поведінки, діяльності, відносин і настанов.

Поняття «міжособистісні відносини» акцентує увагу на емоційно-почуттєвому аспекті взаємодії між людьми і вводить фактор часу в аналіз спілкування, оскільки тільки за умови постійного міжособистісного зв’язку, неодмінно через обмін особистісно значимою інформацією, виникають інтимна залежність людей, що вступили в контакт, один від одного і взаємна відповідальність за збереження сформованих відносин.

Легко помітити, що за кожним з виділених понять виявляється самостійне проблемне поле, що оточує розмаїтість цілей і задач, які постають перед людьми в процесі спілкування. Для упорядкування цієї розмаїтості корисними виявляються різні види класифікацій.

Будь-який акт спілкування, незалежно від того, чи є воно рольовим чи неформальним, знаковим чи значеннєвим, має однакову психологічну структуру.

Причини спілкування перебувають за межами самого процесу спілкування як такого. Спілкування починається з того, що людина має яку-небудь потребу (котра перебуває за межами власне спілкування) у сфері тієї діяльності, яку це спілкування обслуговує. Наприклад, в учня виникають труднощі у процесі виконання отриманого завдання. Потреба зробити завдання є в даному випадку мотивом, що спрямовує його подальші дії. Учень перебуває в так званій проблемній ситуації, з якої він повинен знайти вихід. Для цього він спочатку орієнтується в даній проблемній ситуації, розглядаючи варіанти можливого виходу: порадитися з товаришем, що добре вчиться, чи звернутися до викладача. В залежності від результатів орієнтування для учня стає зрозуміло, з ким йому найбільш доцільно обговорювати свою проблему. У нього формується певний комунікативний намір.

Відтак і починається сам процес спілкування. Спочатку виникає комунікативна задача, потім приходить її прак­тичне рішення. Таким чином, спілкування в психологіч- ному плані завжди є процесом вирішення комунікативної задачі.

Цей процес, у свою чергу, складається з послідовних етапів.

Він починається також з орієнтування, але цього разу в умовах комунікативної задачі: адже те, що і як скаже наш учень, залежить від того, де, з ким, за яких обставин він буде спілкуватися.

Орієнтування в умовах комунікативної задачі містить орієнтування в зовнішній ситуації спілкування, у його цілях, в особистості співрозмовника й ін. Характер орієнтування змінюється в різних ситуаціях спілкування. Іноді воно зводиться до мінімуму: люди спілкуються майже автоматично, готовими формулами, так би мовити «великими блоками», не вибираючи найкращих у даних умовах способів спілкування. Іноді, особливо у тих випадках, коли людина опиняється в новій для неї ситуації і спілкується з малознайомим для неї співрозмовником, їй доводиться орієнтуватись не тільки до спілкування, але і під час його, уважно спостерігаючи за реакцією співрозмовника і «прибудовуючи» до нього власне спілкування, на ходу підшукуючи найбільш ефективні способи.

Роблячи орієнтування, той, хто говорить, планує своє спілкування, уявляючи собі (звичайно, несвідомо), що саме він скаже. Потім він, також зазвичай несвідомо, вибирає конкретні засоби, насамперед мовні, що він буде використовувати, тобто вирішує, як він говоритиме. І лише після цього здійснює саме спілкування — говорить.

У процесі безпосереднього спілкування той, хто говорить, повинен контролювати ефективність спілкування, має сприяти вста­новленню зворотного зв’язку, який дозволяє йому оцінити правильність обраних засобів і способів спілкування з погляду досяг­нення поставленої ним мети.

Отже, для того, щоб повноцінно й ефективно спілкуватися, людина повинна володіти цілим спектром комунікативних умінь:

• уміти швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування;

• уміти правильно планувати власне мовлення; правильно вибрати зміст акту спілкування;

• уміти знайти адекватні засоби для передачі цього змісту і т. д.

Якщо будь-яку з ланок акту спілкування буде порушено, то той, хто говорить, не зможе домогтися очікуваних результатів спілкування; воно буде неефективне. Якщо у звичайному, побутовому спілкуванні це не так суттєво, то там, де змістом спілкування є психологічний вплив, наприклад, переконання, ефективність чи неефективність спілкування соціально значущі.

Дотепер мова йшла про спілкування людини з людиною, тобто із соціально-психологічного погляду, про міжособистісне спілкування. Йому протиставляється групове спілкування чи різні види соціального спілкування, наприклад, масова комунікація (радіо, телебачення й ін.).

Якщо розглядати під кутом зору психології, то міжособистісне — це особистісно орієнтоване спілкування на противагу соціально орієнтованому.

Соціологічні розходження у видах спілкування визначаються його зовнішніми умовами; психологічні — розходженням у внутріш­ній настанові того, хто говорить, на спілкування з однією людиною чи цілою аудиторією, розходженням у характері необхідного зворот­ного зв’язку і т. ін. (легко помітити, що перед аудиторією людина перебудовує власне мовлення, соціально його орієнтуючи).

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному, як і до визначення його функцій. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Ця модель, власне кажучи, спрямована на конкретизацію предметної зони міжособистісного спілкування відповідно до функціональної розмаїтості процесів, що протікають у його рамках.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються. Гарний комунікатор має багатий репертуар комунікативних технік, які використовуються на різних рівнях спілкування.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія людей, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт).

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються в уміннях визначати контекст спілкування; розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою; враховувати «психологічні ефекти» сприйняття в аналізі комунікативної ситуації.

Відповідно, як до повсякденних уявлень, так і до суджень фахівців, до предметної області міжособистісного спілкування мож­на віднести:

• психічні процеси і стани, що забезпечують трансакцію;

• комунікативні практики, що опосередковують взаємодію між людьми;

• норми і правила, які роблять можливою спільну діяльність, часто неусвідомлювані, що їх вироблено у рамках певної соціокультурної групи.

Природно, що всі ці терміни дуже умовні. Іноді в більш-менш аналогічному значенні вживаються інші. Так, у спілкуванні виділяють три функції: інформаційно-комунікативну, регуляційно-ко­мунікативну й афективно-комунікативну.

Звичайно, у реальній дійсності кожна з цих сторін не існує ізольовано від інших.

Усі позначені сторони спілкування виявляються в малих групах, тобто в умовах безпосереднього контакту між людьми.

Окремо треба розглядати питання про засоби і механізми впливу людей один на одного в умовах їх спільних масових дій. До таких механізмів у соціальній психології відносяться процеси психічного зараження, навіювання (чи сугестії) і наслідування. Хоча кожен з них можливий і у випадку безпосереднього контакту, набагато більше, самостійне значення вони мають саме в ситуаціях спілкування серед великих мас людей.