44. Історичність культури. Спадкоємність, традиції і новаторство в культурі

Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе істо­рично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо. Адже принцип конкретно-історичного підходу, про який ішлося вище, повною мірою стосується культури. Це означає перш за все, що при розгляді й оцінюванні тієї чи іншої культури не можна ігнорувати умови її формування.

 Формуючи, розвиваючи людину, культура завжди є само-творчістю, результатом якої є постійне відтворення загально­визнаних цінностей, норм і смислів людської діяльності та постійне оновлення їх. Людина завжди у своїй культуротвор-чій діяльності перебуває між цими двома тенденціями, одна з яких прагне зберегти існуючі форми, тоді як друга спрямо­вана на творення нових.

Саме тому попередні досягнення культури не відрізані від сучасності неперехідними межами. Вони у своїх неминущих зразках живуть у сучасності і житимуть у майбутньому. Наша духовна культура є плодом минулого і сіменем май­бутнього. Реалізується цей взаємозв'язок часів — минулого, сучасного, майбутнього — завдяки традиціям і новаторству у культурі, через механізм її спадкоємності.

 Спадкоємність культури — це процес передачі куль­турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере­осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль­ності людини функціонує через органічне поєднання мину­лого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

 Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, зда­валося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності — бути традиційним явищем. Культурна традиція — це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, зав­дяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може викори­стовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на ство­рене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо (хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).

 Традиції — елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу.

Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудо­ві, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспіль­ство, оскільки молоде покоління не винаходить заново "вело­сипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.

 Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консер­ватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціаль­но-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ сим­волів, створених попередніми поколіннями. Традиція в куль­турі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли "старе" переходить у "нове" і продуктивно "працює" у ньому. Якщо ця продуктив­на традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у за­буття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо біль­шість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливо­стей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям люди­ни. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінно­стей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культу­ра, з одного боку, характеризується смисловою впорядкова­ністю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та роз­витку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій — традицій і нова­торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідаль­ності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

 Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні.

У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприй­маються в "першоствореному" вигляді. Зміни в межах тра­диції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а тради­ція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

47. Мораль як основа життєдіяльності суспільства. Мотивацією діяльності можуть стати морально – психологічні чинники: прагнення до самореалізації, самоствердження, самопізнання, відчуття комфорту або, навпаки, якихось мук творчості і їх подолання. Мотивацією діяльності може стати велика мета перевлаштування суспільства, побудова ідеальної держави, світлого майбутнього. Тоді в наявності певна філософська платформа, її філософсько – етичний план. Ясність світобачення однаково властива індивідуальній і суспільній свідомості. На наш погляд, вона може бути досягнута в різні епохи. Особливо вражаючі випадки її появи в драматичні моменти історії. Тоді може виявитися ще дуже важлива закономірність: зліт до вершин духу через безпосередньо працю.

Воістину: «Хто сіє хліб, той сіє праведність». Праця може привести до народження нових для особи морально – психологічних начал життя: радості буття, світлого сприйняття світу, жадання спілкування, віри в людину. З появою все більш широких за обсягом категорій у свідомості індивіда формується вже цілісний філософський світогляд і мораль, яка з поширенням її на суспільство стає нормою існування.

Так або інакше, пошук філософсько – етичної та морально – психологічної мотивації діяльності індивіда дозволяє далі просунутися в дослідженні структури духовності, взятої на переломі, коли суперечності суспільного життя знаходять прояв у культурних і соціальних революціях, породжуючи химерне світобачення, що перебуває весь час у становленні та прагне оновлення.

Людина безперервно співвідносить свої етичні норми зі своїми діями і соціально значущими вчинками. У свою чергу, вчинки ведуть до корекції всього світосприймання, оскільки викликають до себе з боку оточення певну реакцію, що є ціннісним орієнтиром для кожного, хто засвідчує своє існування своїми діями.

Людина дії — homo agiens — прагне знайти своє відбиття в різних формах духовно – практичного засвоєння дійсності, які усвідомлюються етикою як наукою.

Етика досліджує важливі складові людської діяльності: її цілі, що усвідомлюються самим індивідом, її ціннісний сенс, інакше — необхідність для суспільства самої людини, і, нарешті, важливі для становлення людини наслідки, що дають їй можливість відчувати в собі вольовий імператив і причетність до безперервного акту творення світу.

Діяльність — крім своєї обумовленості соціальним запитом та необхідністю відтворення та підтримки життя — це проекція в соціум моральних основ індивіда. Необхідність реалізації себе в соціумі спонукає індивіда до безперервної внутрішньої роботи свідомості. Робота ця  діалектичний процес народження одних уявлень про світ і відмирання інших. Нові уявлення проростають залежно від того, наскільки ємним виявляється коло інтересів індивіда і наскільки ці нові уявлення співвідносяться з його майново – правовим становищем у суспільстві і можливостями його професійного зростання.

«Вбудованість» людини в соціум з моменту народження спонукає її, перш за все, оцінювати норми співіснування. По мірі наближення до зрілості людина в своєму світобаченні зв’язує воєдино різні життєво важливі аспекти: економіку, право, політику. Але жоден із цих аспектів, узятих окремо, не в змозі так оперативно реагувати на зміни умов життя, як мораль, яка виступає як чинник, що скріплює весь суспільний організм. Адже мораль — це одночасно показник життєздатності суспільства, його творчого потенціалу і важлива складова світобачення, яка сприяє пробудженню самосвідомості і виробленню активної життєвої позиції індивіда.

Як складова философії етика сприяє досягненню злагоди, що є умовою розвитку суспільства і нації. Досліджуючи мораль, вона є важливою складовою людської діяльності на рівні безпосередньо життєвих програм як суспільства, так і індивіда. Суспільство реалізує свою програму, створюючи умови життя для своїх членів. Індивід знаходить себе в служінні суспільству і в задоволенні своїх потреб. Звичайно, не на одній злагоді тримається світовий порядок і благополуччя в суспільстві, хоча для багатьох мислителів минулого благо — сенс людського існування і всіх починів — випливає із злагоди. На підставі моралі зростає розуміння культури як пошуку злагоди між людьми.

Життя є боротьба, це — подолання конфліктів і суперечностей. Суперечності — основа розвитку — носять універсальний характер, виявляючись і у сфері матерії, і у сфері духу. Людське життя, людська свідомість виткані із безлічі суперечностей, які свідчать і про складність етично – соціальних основ буття, що зумовлюється безперервним зіткненням інтересів, виникненням у кожного індивіда своєї етично – філософської програми, змінами умов життя, які можуть кидати суспільство від однієї системи моральних та духовних цінностей до іншої. Кожна свідомість зіштовхується із безліччю суперечностей, кожна свідомість незмінно відкриває для себе значущість моральних принципів буття, які дозволяють виробити лінію поведінки, провести демаркаційну лінію між тим, що допустимо в соціумі і що неприйнятно. Свідомість керує людиною, дозволяє особі реалізувати свій потенціал, знайти сенс життя. За умов глобалізації світу свідомість нерідко веде до самоізоляції людини, її гострого конфлікту із суспільством.

Мораль зростає і підтримується багатьма флюїдами, що йдуть від життя, вона позбавляє від демонів (за Фр. Беконом), які зростають у сфері духу і можуть опинитися на місці світоглядних установок. Важливо, щоб моральні принципи були організовані в систему, що стосується різних сторін життя індивіда та суспільства. Різноспрямовані стремління, які присутні в свідомості індивіда і соціумі в цілому, інакше як моральними суперечностями не назвеш. Моральна суперечність заявляє про себе у сфері суспільних відносин у найрізноманітніших ситуаціях, оскільки люди не перестають у процесі своєї діяльності впливати один на одного, певною мірою створюючи нову модель суспільства, в якій хочуть бачити і самих себе. Слід окремого «Я» в майбутньому житті людства ледве відчуваємо за наслідками праці, навіть якщо це геній, оскільки дуже швидко навіть епохальні відкриття стають загальним надбанням. А ось спосіб життя, моральна зовнішність людини мають величезне значення і для безпосередньо оточення, і для всього суспільства, оскільки визначають ту духовну атмосферу, в якій існуватимуть нові покоління.

Нікому ще не вдалося впродовж свого життя залишитися незмінним, кожен проходить через випробування, потрясіння. У горнилі життєвих обставин існуючий філософсько – етичний вимір буття стикається із безліччю морально – психологічних реакцій. Поза безпосередніми реакціями на зовнішній подразник неможливий розвиток і функціонування живого організму. У цьому сенсі людина весь час перебуває в становленні.

Характер особи, що постає, відобразили Гете і Карл Ясперс, Достоєвський і Бердяєв, Жан – Поль Сартр і Камю. Для названих мислителів людина є малою частинкою Всесвіту, яка, проте, завдяки відважним злетам духу вбирає в себе нескінченність останньої.

Робота особи над самою собою природно зв’язана із виникненням суперечностей, які сприймаються як безпосередня реакція на явища, що відбуваються в дійсності. Свідомість реагує кожен раз на певну життєву ситуацію, яка може міняти свій формат від камерного життєвого простору з монологом індивіда, далі — реальним або уявним діалогом, ще далі — бесідою ситуативною (з попутниками, товаришами по службі), нарешті, підіймаючись до величезної фрески — узагальнення всієї картини дійсності з необмеженою кількістю дійових осіб. Причому ця життєва ситуація відтворюється під якимось критичним кутом: індивід розглядає її крізь призму власного морального кодексу, так і крізь призму норм загальноприйнятих. Учасник грудневого повстання на Сенатській площі, будівельник першої в світі соціалістичної держави мали свої цілі і певний моральний кодекс, що став їх характеристикою.

Свідомість однієї людини мислить і за себе, і «за інших». Вона постійно намагається співвіднести об’єктивну точку зору із суб’єктивною. Оскільки без цього співвідношення об’єктивного і суб’єктивного неможливе формування етичних норм і системи цінностей, як неможливий і їх прояв у соціумі. Оскільки життя соціуму динамічне, то мимоволі людина стає учасником якоїсь драми, яка розгортається в її свідомості і яка часто стикається з драмою реальною. Включення людини в реальне дійство може відбуватися спонтанно або цілеспрямовано, але у всіх випадках значущими для окремої людини виявляються вже її власні вчинки. Причому значущість ця визначається не лише однією людиною.

Характер трудової діяльності обумовлений впливом на людину численних чинників, що діють із різною силою у різних напрямках. Діяльність людини звичайно спонукається кількома мотивами одночасно, один із них може бути провідним, інші — виконувати допоміжні ролі як додаткові стимулятори.

Формування мотивів до праці відбувається значною мірою індивідуально. Між усвідомленими потребами та сформованими мотиваторами можуть стояти, тобто впливати на мотивацію, такі індивідуальні особливості людини: освіта, стан здоров’я, ціннісні орієнтації, інтереси, ідеали. Мотиви трудової діяльності можуть посилюватися зовнішніми чинниками — стимулами. Будь – який зовнішній чинник перетворюється на стимул для конкретної людини лише за умови, що він буде нею усвідомлений, сприйнятий як цільовий об’єкт задоволення певної потреби та викличе у неї свідомий інтерес — спонукальний мотив до дії [3, с. 33].

Мотивація трудової діяльності не може бути дійовою без застосування сучасних форм і методів матеріального стимулювання персоналу. Підвищення значення трудових і статусних мотивів, що спостерігається нині, не означає абсолютного зниження ролі матеріальних стимулів. Вони, як і раніше, залишаються важливим каталізатором, здатним суттєво підвищувати трудову активність та сприяти досягненню високих результатів індивідуальної та колективної діяльності. Під впливом сучасних теорій мотивації в провідних фірмах нині склалася нова філософія управління персоналом. У ній знайшли своє місце як традиційні, так і нетрадиційні підходи до питань впливу на поведінку людей.

На сьогодні сформувалися 15 принципів, на яких побудована мотивація праці у великих корпораціях: міцні переконання, цінності, культура; повага до особистості; довічна зайнятість; наймання працівників високого класу; можливості кар’єри; тривала підготовка; єдиний статус; система атестації і співбесід; система рівнів заробітної плати; холістичний підхід до працівників; участь персоналу в управлінні; максимальна відповідальність; планові обмеження менеджменту; горизонтальні зв’язки; заохочення розбіжності в поглядах.