2. Типи іноземних інвестицій

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлюється експортом інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою одержання прибут­ку і розширення економічного впливу.

За характером власності вивезений капітал може бути приватним і державним.

Розрізняють дві форми вивезення капіталу:

- вивіз підприємницького капіталу — його розміщення у виробничі підпри­ємства країн-імпортерів;

- вивіз позичкового капіталу — у вигляді позичок, кредитів, вкладень на по­точні рахунки в іноземні банки.

Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі і портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції — вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечу­ють контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Прямими ін­вестиціями є первинні вкладення і реінвестиції, усі внутрішньокорпораційні пере­кази капіталу у формі кредитів і позичок між прямим інвестором і філіями, дочірні­ми та асоційованими компаніями. За визначенням МВФ, інвестиції вважаються прямими при наявності у іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підви­щеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об'єктом інвестування.

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у роз­винених країнах вважається 10% об'єкта інвестування. Однак інвестиція може не бути прямою, якщо частка інвестора становить понад 10 відсотків, але він не має реального контролю над об'єктом. І, навпаки, інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, але вона повинна забезпечувати реальний вплив на прийняття рішень об'єкта інвестування.

Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети і ступеня ризику при вкладанні коштів. За останні рок кількість шляхів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп'ютерних технологій та зв'язку. Це призвело до поліпшення сполучення між фінансовими ринками у світі та дало можливість впровадити нові методи інвестування які більше відповідають потребам інвестора.

Прямі інвестиції можна класифікувати за такими формами:

- неконтрольні пакети акцій у фірмах країн-реципієнтів;

- ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів;

- спільні підприємства;

- створення власних дочірніх підприємств;

- контрольні пакети акцій у фірмах країн-одержувачів.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що останні позбавлені можливості швидкого виходу на ринок.

На вибір типу і форми іноземних інвестицій впливають потенційні можли­вості тієї чи іншої країни приймати капітал у певних масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при допустимому рівні ризику.

До найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику країни-реципієнта відносять рейтинги, Euromoney, Business Environment Risk Index (BERI).

Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують про­відні економічні журнали (Fortune, The Economist), авторитетні експертні агент­ства (Standart end Poor's, IBCA). У дослідницьких цілях можуть використовувати­ся більш вузькі або розширені експертно-аналітичні та прогностичні системи.

Можна виділити дванадцять головних критеріїв інвестиційної привабливості країн, які встановила Торгова палата США, спостерігаючи за діяльністю амери­канських транснаціональних корпорацій у Латинській Америці:

1. Характеристика місцевого ринку.

2. Доступність ринку.

3. Якість робочої сили.

4. Валютний ризик.

5. Можливість репатріації капіталу.

6. Захист інтелектуальної власності.

7. Торгова політика.

8. Державне регулювання.

9. Ставки податків і пільги.

10. Політична стабільність.

11. Макроекономічна політика.

12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки.

Мотивація міжнародних портфельних інвестицій подібна до мотивації пря­мих іноземних інвестицій. Однак портфельні інвестиції більш ліквідні, ніж пря­мі, а портфельний інвестор намагається максимізувати прибуток при допустимо­му рівні ризику.

Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність вимагає від її учасників здій­снення численних операцій з цінними паперами. Ці операції не обмежуються лише купівлею-продажем цінних паперів. Основними з них є:

- купівля цінних паперів за власний рахунок, а також за дорученням або за кошти клієнта;

- продаж власних цінних паперів або продаж паперів за дорученням;

- інформаційні, аналітичні і консультативні послуги;

- здійснення розрахунків за цінними паперами;

- посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних па­перів;

- гарантоване розміщення цінних паперів (андеррайтинг);

- розміщення цінних паперів під заставу;

- ведення реєстрів власних цінних паперів;

- передача довіреній особі повноважень на голосування;

- збереження, охорона і пересилання цінних паперів;

- погашення цінних паперів у відповідні терміни;

- виплата дивідендів з акцій і відсотків (купонних платежів) з облігацій;

- конвертування привілейованих акцій та облігацій у прості акції;

- реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;

- управління портфелем цінних паперів.

Міжнародні операції з цінними паперами є досить складним видом діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі організації, а також країни з розвиненою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.

На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки. Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку приймаючої країни.