3. Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів

Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, стала ха­рактерною рисою сучасності.

Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституційних інвесторів та кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків.

І хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — в 1,5 раза, у 1987—1998 pp. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному про­цесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансо­вих зв'язків.

Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі й переміщенням боргів, то можна зробити висно­вок, що ринок іноземної валюти прямо від них не залежить. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкрет­них торговельних угодах, то одержимо в десять разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі та інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних.

Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд.. дол. США в 1973 p.; 60 млрд.. — у 1983 р.; 1,3 трлн — у 1995 р. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 р.

За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гаря­чих грошей", які не є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестуван­ня чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грішми". Ці "сві­тові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, а тому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони пере­стали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства.

Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення.

Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призве­ли до переростання заборгованості окремих країн, головним чином країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості.

Перший нафтовий шок 1970р. викликав різке збільшення дефі­цитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. Це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів.

Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції.

Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію За 1974—1981 pp. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд.. дол. США; країн, що розвиваються, — 330 млрд.. Водночас сукупне пози­тивне сальдо країн ОПЕК склало 393 млрд.. дол. США.

Третім вирішальним поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала й сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості.

За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за по­точними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р.

Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 p., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загро­зою колапсу всієї економіки, що справило б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу був потрібен певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд.. дол. із Фонду валютної стабілі­зації; 25 млрд. — із спеціального пулу для підтримки американського долара; 18 млрд. надійшло від МВФ; 10 млрд. виділили центральні бан­ки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків v Базелі і 3 млрд. надійшло від комерційних банків. Разом — 76 млрд. дол. США, і Мексику вдалося втримати на поверхні

Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Ла­тинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала у зв'язку з банків­ською кризою втрат, які перевищили 30 % від ВВП, враховуючи всі непрямі витрати, а внаслідок банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % від ВВП.

Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, вчених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість.

Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП в 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар. Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це не­зважаючи на той факт, що темпи економічного зростання у цих краї­нах впродовж останніх 30 років становили 5 % ВВП на одного жите­ля і більше. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64 % у 1975 р. до 11 % у 1995 р.

Економіки країн Південно Східної Ази не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоча інфляція тут безпосе­редньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося не­бувале розладнання приватного сектору незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії.

Показники фондових ринків у цих країнах порівняно з 1996—

1997 pp. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 % . Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо долара США на 40—72 %, залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор.

Падіння ВВП на душу населення у 1998 р. порівняно з 1996 р. (коли цей показник досяг максимального рівня) становило: в Індо­незії — майже 73 %, у Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Ма­лайзії — ЗО %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинуватив­ши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок.

За прогнозами, докризового рівня економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти, у кращому разі, близько 2001 року.

Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме ви­ключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, у серпні

1998 p., вона досягла Роси, згодом України та інших держав СНД. За даними Голови правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд. нових рублів, українські — 650 млн. дол. США.

Наприкінці 1998 p. криза відбилась у тій країні Латиноамери­канського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка".

Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центрально­му банку істотно збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці.

Крім того, уряд Бразилії планував тримати ціни під контролем, а також знизити тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну по­правку, згідно з якою на три роки продовжувався й одночасно збільшу­вався податок на фінансові операції, зарплати і пенси. Завдяки цьо­му до кінця 1999 р. було заплановано досягти перевищення при­бутків держбюджету над видатками у сумі 23,5 млрд. дол. США.

Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) були просто не готові до такого підвищення податків, і в майбутньому вони мали б або істотно скоротити свій штат та обсяг фінансових операцій, або оголосити про банкрутство.

Після оголошення планової девальвації бразильського реала на 9 % , масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 p., пере­творився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд. дол. США щоденно.

За результатами 1998 р. бюджетний дефіцит у Бразилії досяг 8 %, а державний борг — 45 % ВВП.

І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер світо­вої фінансової системи як унікальне явище ще недостатньо вивче­ний, все ж можна зробити бодай один незаперечний висновок. Як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги при­ватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів, які можуть суттєво дестабілізувати їхню економі­ку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни Південно-Східної Ази і Латинської Америки пережили серйозні фінансові кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економі­ки, а великий приплив капіталу змінився масовим відпливом.

Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалі­зації. Тільки в 1996 p., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд. дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію.

Однак наступні події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумано.