Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
Скачиваний:
26
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
2.19 Mб
Скачать

4.5. Міжнародні фінансові інституції

4.5.1. Мвф: проблеми створення і діяльності

Наднаціональна координація міжнародних фінансів здійснюєть­ся міжнародними та регіональними валютно-фінансовими організа­ціями, які створюються на базі багатосторонніх угод між держава­ми, їхня мета — сприяння розвитку зовнішньої торгівлі й міжна­родного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їхніх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк рекон­струкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку вхо­дять: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціа­ція розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних супе­речок (МЦВІС).

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (СІНА), підписали "Заключний акт", складовими якого були Статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МВФ та МБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна надна­ціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізова­ної представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місцеперебування — Вашингтон.

Згідно зі Статутом, метою створення МВФ було сприяння міжна­родному валютному співробітництву та стабілізації валют, створен­ня багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримування рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, вжиття системи

137

заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їхніх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються з внесків країн-членів, для кожної з яких вступна кво­та встановлюється залежно від частки країни у світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні 5 років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25 % у зо­лоті й 75 % — у національній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота складаєть­ся з 22,7 % — у вільно конвертованій валюті й 77,3 % у націо­нальній валюті.

Тільки в 1991 —1992 pp. членами Фонду виявили бажання стати понад 20 країн світу, в тому числі країни — колишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна, разом з іншими державами, що входили до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р. (1 3-го червня 1992 р. Президент України підписав Закон України "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій".) її квота становить 0,69 % у загальному капіталі фонду (табл. 4.5.1).

У 1947 р. членами МВФ були 49 країн світу, а його основний капітал становив 7,7 млрд дол. США. Найбільші розміри квот нале­жали Сполученим Штатам Америки, Великій Британії, Франції, Китаю та Індії. Нині оплачений капітал сягає 297 млрд дол. США (212 млрд СДР). Із цієї суми 2/3 належить промислово розвинутим країнам і лише 1/3 — країнам, що розвиваються, які становлять 4/5 членів Фонду (табл. 4.5.2).

Керівні органи Фонду — Рада управляючих, Директорат, Секре­таріат. Вищим органом є Рада управляючих, яка приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, пе­реглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат зай­мається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.

Таблиця 4.5.1. Квоти 15 колишніх республік СРСР у МВФ, млн. СДР

Країна

Вступний внесок

Квота на час 9-го пере­гляду квот

%

Квота на 1999 р.

%

Азербайджан

78

117,0

0,08

Вірменія

45

67,5

0,05

Білорусь

187

280,4

0,20

Естонія

31

46,5

0,03

Грузія

74

111,0

0,08

Казахстан

165

247,5

0,17

Киргизстан

43

64,5

0,04

Латвія

61

91,5

0,06

Литва

69

103,5

0,07

Молдова

70

90,0

0,06

Росія

2876

4313,1

3,00

5945,4

2,804

Таджикистан

40

60,0

0,04

Туркменистан

32

48,0

0,03

Узбекистан

133

199,5

0,14

Україна

665

997,3

0,69

1921,0

0,647

Всього

4569

6837,3

4,76

7866,4

3,451

Голоси в Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом "вето" при вирішенні найважли­віших питань діяльності МВФ, чим ставлять у залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, частка США у загальній кількості го­лосів становить 17,7 %, а прийняття ключових рішень вимагає ква­ліфікованої більшості — 85 % голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44 % голосів у МВФ, а 56 % належить іншим країнам, які складають 86 % від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.

Таблиця 9.2. Країни члени МВФ з найбільшими квотами

Країна

1996

1999

Величина квот, млн СДР

У % до загальної суми

Величина квот, млн СДР

У % до загальної суми

Всі країни

145 318,8

100

212 000,7

100

Промислово розвинуті

88 425,2

60,9

СІНА

26 526,8

18,3

37 149,3

17,5

Японія

8241,5

5,7

13 312,8

6,3

Німеччина

8241,5

5,7

13 008,2

6,1

Франція

7414,6

5,1

Велика Британія

7414,6

5,1

Саудівська Аравія

5130,6

3,5

Італія

4590,7

3,2

Канада

4320,3

3,0

Російська Федерація

4313,1

3,0

5 945,4

2,8

Китай

3385,2

2,3

Протягом майже півстолітнього функціонування Міжнародний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і високу пристосовність до мінливих умов розвитку міжнародних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської сис­теми, яка проіснувала до початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв'язків у світовому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у світовій господарській системі, обґрунтувавши основні принципи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником нової міжнарод­ної грошової одиниці — СДР.

Отже, МВФ створив сприятливі можливості для післявоєнного зростання і збалансованості міжнародної торгівлі, поліпшення еко­номічних умов господарювання в окремих країнах та стабілізації світового господарства в цілому.

До речі, Радянський Союз свого часу був досить активним учас­ником розробки Статуту МВФ. Причини зацікавленості СРСР по­лягали в тому, що МВФ створювався як інститут повоєнного еконо­мічного та валютно-фінансового співробітництва, яке мало активно сприяти швидкому вирішенню таких надзвичайно важливих фінан­сово-економічних проблем, як репарації, заборгованість між союзни­ками, проведення демобілізації, перехід економіки на "мирні рейки" та її наступний розвиток. Саме членство СРСР у МВФ і вирішення з його допомогою названих та інших проблем дало б змогу прискори­ти та полегшити відбудову народного господарства в Радянському Союзі, прискорити соціально-економічний прогрес.

Радянський Союз прагнув стати одним із провідних членів Фон­ду, його квота з усього капіталу Фонду, що становив 8,8 млрд дол. США, планувалась на рівні 1,2 млрд і мала стати третьою за розмі­ром після американської й англійської. Причому квота СРСР була встановлена осібно, не на базі так званої комбінованої формули, яка застосовувалася до всіх країн — членів Фонду і була запропонована канадською делегацією. Ця формула передбачала врахування трьох моментів: обсягу зовнішньої торгівлі, національного доходу країни та реальних розмірів її золотовалютних запасів. Якби квота СРСР обчислювалася за нею, то вона була б значно меншою, адже в перед­воєнні роки Союз відігравав у світовій торгівлі малопомітну роль.

Встановлення такої високої квоти для країни, що несла основ­ний тягар Другої світової війни, було безсумнівним свідченням її високого політичного авторитету на міжнародній арені наприкінці війни та реально віддзеркалювало стан відносин між союзниками на той час. У цьому неординарному рішенні виявились надії країн — учасниць Бреттон-Вудської угоди на значне розширення взаємної торгівлі з СРСР у повоєнний період.

Провівши з країнами — засновниками МВФ всю необхідну попе­редню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав статутних доку­ментів. Пояснюється це, безперечно, політичними причинами:

• по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все ж не надава­ла права вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;

• по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був ви­значений Вашингтон, і протягом тривалого часу на чолі цих органів стояли тільки американці;

• по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов'язані були, згідно з його статутом, повідомляти дані про свої золото-валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошо­вого обігу і т. ін. Та всі ці дані на той час в СРСР були глибоко засекречені, й ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питання про надання подібних відомостей за кордон.

Однак відмовою підписати Статут МВФ справа не скінчилася. Користуючись тогочасним політичним і економічним впливом, СРСР сприяв виходу з МВФ на початку 50-х років Польщі та Чехословач-чини, які були серед країн — засновників цієї міжнародної органі­зації. У 1964 р. залишила Фонд Куба, і лише Югославія була єдиною зі східноєвропейських країн, яка продовжувала брати участь у ро­боті Міжнародного валютного фонду.

Після проголошення незалежності Україна почала відчувати го­стру потребу в кредитах і була дуже зацікавлена стати членом МВФ. Для цього Кабінет Міністрів розробив й затвердив "Програму еконо­мічних реформ і політики України" спеціально для подання Міжна­родному валютному фонду. Ми пройшли всі етапи, необхідні для вступу до МВФ, і нарешті, 27 квітня 1992 р. Україна стала повно­правним членом цієї впливової міжнародної організації.

Згодом, у 1995 р. між країнами — членами МВФ було досягнуто домовленості про створення механізму термінової фінансової допо­моги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Ця допомога реалізуєть­ся через політику траншів та механізм розширеного фінансування.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигля­ді траншів, або часток, які становлять 25 % квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни — члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля з подолання ними труднощів, пов'язаних зі станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми шляхом домовле­ності про розширене фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, викликаних макро-економічними і структурними проблемами.

На відміну від колишнього СРСР Україна при вступі до МВФ ніяких особливих переваг не мала. Вона повинна була виконувати всі вимоги Статуту цієї організації, згідно з якими тільки дуже не­значна частина кредитів надається Фондом автоматично, без будь-яких умов (кредити в рамках резервної частки МВФ). Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після детального ви­вчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержу­вачці кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто без­посередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які у своїх підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії одночасно рекомендують уряду країни певні заходи, щоб успішно вирішити питання надання Фон­дом кредитів.

Проте навіть вже узгоджені кредити надаються не автоматично, а поступово, певними частками (траншами). І якщо країна не вико­нує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного траншу. Ось чому перед вирішенням питання про надання Україні чергового кредиту від МВФ до Києва навіду­ються його функціонери.

Вступний внесок України був визначений у розмірі 665 млн СДР, (майже 900 млн дол. США). Враховуючи гостру нестачу валюти, Україна скористалася Фондом запозичення, створеним при МВФ для країн-членів, які переживають фінансові труднощі. Борг оформ­лено як безстроковий і безпроцентний, який потрібно викупити в майбутньому.

Україна делегувала своє представництво та захист інтересів у Раді директорів МВФ Нідерландам, які вважаються країною — опікуном України.

Завдяки членству в МВФ, Україна може отримувати досить ва­гомі кредити для структурної перебудови економіки та стабілізації валюти і залучати іноземні інвестиції. Так, на початку 1999 р. Україна отримала чергові транші за кредитними лініями stand by1 (1 Stand by — резервний кредит МВФ, що означає "кредит підтримки".) від МВФ на суму 77,8 млн дол. США. Загалом за останні роки від Міжнарод­ного валютного фонду Україна одержала 2,7 млрд дол. США.

Після рішення Міжнародного валютного фонду збільшити загаль­ний обсяг внесків країн-членів з 66,4 млрд СДР (близько 93 млрд дол. США) до 212 млрд СДР (близько 297 млрд дол. США), квота України зросте з 997,3 млн до 1372 млн СДР (1921 млн дол. США).

Збільшення сумарних ресурсів МВФ і квоти України дасть змогу розраховувати на відповідне збільшення фінансової допомоги з боку МВФ, оскільки загальний обсяг кредитів Фонду прямо прив'язаний до розміру квоти країни — позичальниці МВФ. І хоча частка квоти України в сумарному обсязі квот Фонду дещо зменшиться у відсот­ковому обчисленні (з 0,690 до 0,647 %), у кількісному вираженні вона зросте і буде на 0,001 % більшою за квоту Польщі (0,646 %).