6.2. Типи іноземних інвестицій та їх роль для країни-реципієнта

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлюється експортом інвестиційно­го капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою одержання прибут­ку і розширення економічного впливу.

За характером власності вивезений капітал може бути приватним і державним.

Розрізняють дві форми вивезення капіталу:

/ вивіз підприємницького капіталу — його розміщення у виробничі підпри­ємства країн-імпортерів;

/ вивіз позичкового капіталу — у вигляді позичок, кредитів, вкладень на по­точні рахунки в іноземні банки.

Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі і портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції — вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечу­ють контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Прямими ін­вестиціями є первинні вкладення і реінвестиції, усі внутрішньокорпораційні пере­кази капіталу у формі кредитів і позичок між прямим інвестором і філіями, дочірні­ми та асоційованими компаніями. За визначенням МВФ, інвестиції вважаються прямими при наявності у іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підви­щеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об'єктом інвестування.

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у роз­винених країнах вважається 10% об'єкта інвестування. Однак інвестиція може не бути прямою, якщо частка інвестора становить понад 10 відсотків, але він не має реального контролю над об'єктом. І, навпаки, інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, але вона повинна забезпечувати реальний вплив на прийняття рішень об'єкта інвестування.

Прямі іноземні інвестиції (П І І ) можуть активізувати інші форми фінансу­вання і мають ряд переваг перед внутрішніми джерелами капіталу і зовнішніми кредитами, а саме:

- виплата дивідендів на іноземні інвестиції залежить від одержаного прибут­ку, тобто, на відміну від кредитів вони пов'язані з кінцевим результатом і з ефективністю капіталовкладень. Якщо прибуток відсутній і первинні ін­вестиції втрачаються, то збитки розподіляються серед інвесторів відносно частки капіталу;

- П І І сполучають у собі капітал з одночасним перенесенням практичних навичок і управлінського досвіду на виробництво і дають можливість ви­ходу на міжнародні ринки;

- при правильній організації, стимулюванні і розміщенні П І І можуть при­скорити відновлення профілюючих галузей і регіонів;

- притоки капіталу і ноу-хау сприятливо впливають на реальну економіку, роз­ширюють податкову базу, підвищують зайнятість і рівень доходів населення,

- репатріація іноземного капіталу або доходів регулюється реципієнтом не відміну від конкретних умов надання іноземного кредиту, що залежить від коливання відсоткової ставки у світі;

- на відміну від банківських кредитів, матеріально-майнові інвестиції, як пра­вило, з часом не ведуть до раптового вилучення іноземних активів, втіленню у будови, обладнання, матеріали, тобто в обмежено ліквідні форми;

- вкладання П І І призводить до загальної соціально-економічної стабільнос­ті перешкоджає економічний злочинності, на противагу нестабільним спекулятивним портфельним інвестиціям, репатріація яких має дуже не­гативні наслідки для економіки в цілому (як приклад можна навести останні фінансові кризи в Азії, Росії і Бразилії);

- головний аргумент на користь П І І — вони не збільшують заборгованість, а навпаки, можуть призвести до експортних доходів, покращити платіжний баланс, тобто створюють умови для відшкодування боргу.

Зовнішній борг колишнього Радянського Союзу, який перевищував 70 млрд. дол., — це значною мірою результат економічно необгрунтованого одержання іноземних кредитів, що використовувалися нераціонально. Найпростіші розрахунки свідчать, що кредит навіть під 10% збільшує за 5 років запозичену суму у 1,5 рази

Однак потрібно враховувати, що залучення іноземних інвестицій для приймаючої країни пов'язане з певними труднощами:

1. Цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. Як правило, ні практиці не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних підприємців, що призводить до дискримінації національного сектора.

2. Іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючим на місцевому ринку конкурентами, які не зацікавлені "збивати ціни". Це може стримувати розвиток національного підприємництва.

3. Імпортовані ресурси працюють для окупності та одержання прибутку, який потім репатріюється. Зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій виправдано тільки тоді, коли ці інвестиції стимулюють економічний розвиток країни-реципієнта в цілому. Разом з тим у перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку може перевищувати величину інвес­тованого капіталу, що не є вигідним для національної економіки.

4. Значні експортні надходження прагнуть спрямовуватись у сировинні галузі, а в обробній промисловості П І І мають переважно імпортозаміщуючий характер.

5. І нарешті, нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями може підсилити соціальне розшарування і політичну напруженість у прийма­ючій країні.

Економічна історія свідчить про поступову зміну ставлення країн та урядів до іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Після Другої світової війни біль­шість країн розбудовувала економіку власними силами (наприклад, Японія зако­нодавчо обмежувала масштаби участі іноземних інвесторів у вітчизняній еконо­міці). У 80—90 pp. ставлення до іноземних інвесторів змінилося. Це зумовлено об'єктивними причинами, зокрема інтернаціоналізацією господарської діяльності, відходу від концепції "закритої" економіки у країнах постсоціалістичного табо­ру, лібералізацією економічного життя тощо. У США, Франції, Німеччині, Вели­кобританії каталізатором інвестиційної активності став саме іноземний капітал, який відіграв значну роль у піднесенні економіки. Сьогодні ця тенденція особли­во характерна для індустріальних країн Південно-Східної Азії. Обсяг прямих іно­земних інвестицій у ці, відносно невеликі, країни наприкінці 80-х років переви­щував 20 млрд. дол. США.

Сьогодні в обсязі промислового виробництва Бразилії кількість спільних та іноземних підприємств у машинобудуванні, металургії, хімії, нафтохімії переви­щує більше 30%. Нещодавно, уряд країни прийняв програму розвитку вітчиз­няної комп'ютерної індустрії та зв'язку та заборонив участь у цій галузі іноземних інвесторів. Це в свою чергу призвело до того, що комп'ютерна промисловість стала неефективною, виробляла продукцію нижчої якості і з вищою собівартіс­тю, ніж на світовому ринку. Продукція підприємств інших галузей також стала неконкурентоспроможною, тому що вони повинні були працювати з комп'юте­рами, виробленими в Бразилії. У цьому випадку політика заборони іноземних інвестицій мала негативні наслідки для економіки.

Країни, що відкрили свою економіку для П І І , досягли більших успіхів, ніж ті, що обмежували діяльність транснаціональних компаній. Китай, що залучав П І І впродовж 1990—1997 pp. у середньому 25 млрд.дол. США на рік, дав світу яскравий приклад того, як швидко може бути переорієнтована і модернізована відстала економіка.

Економістами доведено, що для стабільного економічного зростання частка інвестицій повинна становити 20—25% ВНП країни. Натомість сьогодні П І І ста­новлять приблизно 10% загального обсягу інвестицій у країнах, що розвиваються.

В економічній літературі мотивація створення П І І у зарубіжних країнах може бути виробничо-економічною, маркетинговою, пропагандистською, персональ­ною, екологічною тощо (рис. 6.2). Пропагандистські мотиви характерні для ді­яльності великих корпорацій та міжнародного бізнесу у таких сферах, як туризм, сервіс тощо; персональні, коли П І І створюються засновниками однієї національ­ності або на родинних засадах; екологічні, коли розв'язуються завдання виведен­ня екологічно брудних виробництв.

Рис. 6.2. Мотивація створення ШІ в зарубіжних країнах

Кожна країна має свої пріоритети у залученні ШІ: збільшення зайнятості соціальна стабільність (Франція, Великобританія), розвиток експорту і перенесення професійного досвіду (Китай), розвиток сільського господарства і добув них галузей (Аргентина, Австралія), освоєння природних ресурсів і реструктуризація промисловості (Бразилія, Чилі, Венесуела), тиск МВФ (Індія, Філіппіни), потреба у негайному вливанні капіталу (Мексика, Таїланд, Індонезія). Найчастіше рішення уряду про стимулювання П І І є наслідком комбінації цих та інших причин і факторів.

Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети і ступеня ризику при вкладанні коштів. За останні рок кількість шляхів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп'ютерних технологій та зв'язку. Це призвело до поліпшення сполучення між фінансовими ринками у світі та дало можливість впровадити нові методи інвестування які більше відповідають потребам інвестора.

Прямі інвестиції можна класифікувати за такими формами: неконтрольні пакети акцій у фірмах країн-реципієнтів; ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів; спільні підприємства; створення власних дочірніх підприємств; контрольні пакети акцій у фірмах країн-одержувачів (рис. 6.3).

Рис. 6.3. Класифікація прямих інвестицій

1. Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів здійс­нюється через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Це, по суті, портфельні інвестиції, тому що інвестори не одержують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування широко використовується в процесі приватиза­ції підприємств, а також при обміні акцій на борги підприємств як державної, так і приватної форми власності.

2. Ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Транснаціональна компанія передає права на виробництво певного продукту чи послуги або на використання запа­тентованого процесу, технології, товарного знаку, іншої інтелектуальної влас­ності місцевій фірмі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місце­вому ринку. Іноземний інвестор може купувати акції місцевої фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.

3. Стратегічні альянси і спільні підприємства дають інвесторам більшу при­сутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення власного дочірнього підприємства.

Стратегічний альянс пов'язує дві або більше компаній, які об'єднуються з метою розподілу ризиків і винагороди заради досягнення конкретних, але, мож­ливо, різних цілей. Швидке зростання числа стратегічних альянсів легко поміти­ти по хвилі спільних підприємств, що виникли в автомобільній промисловості ("Тойота-Шевроле", "Крайслер-Міцубісі", "Форд-Мазда", "Форд-Фольксваген") і у сфері комп'ютерних технологій ("ІБМ-Сіменс").

Створення альянсів великими корпораціями відкриває можливості для дріб­них компаній, що шукають джерела фінансування для зростання. Продукція та­ких компаній займає вузькі ніші, тому вони можуть забезпечити більш високий дохід порівняно з великими конкурентами, які найчастіше не так оперативно реагують на появу нових ринків і продуктів.

Переважна більшість стратегічних альянсів набуває форми спільних підпри­ємств (СП), що створюються для досягнення цілей, обумовлених членами-засновниками (компаніями, що вирішили утворити альянс).

Спільне підприємство — це підприємство, статутний капітал якого формується шляхом об'єднання майна іноземних інвесторів і місцевих партнерів, у ролі яких виступають приватні, а в деяких випадках і державні підприємства, і навіть урядові органи. СП може створюватися не обов'язково з місцевим партнером. Кілька іно­земних інвесторів можуть створити спільне підприємство у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження.

Зазвичай організація СП доцільна, коли велика компанія зацікавлена у пев­ній частині бізнесу малої компанії. Наприклад, велику компанію може зацікави­ти конкретний продукт, сегмент ринку, методи роботи з клієнтами і т. п. А для малої компанії створення СП є альтернативою для фінансування зростання. У такому випадку виникнення на базі спільних інтересів спільного підприємства, в якому і велика, і мала фірми будуть мати свої частки, є досить логічним.

У стратегічних секторах (атомна енергетика, видобуток золота і алмазів, за­лізничний і повітряний транспорт) уряди можуть встановлювати акціонерну ме­жу для іноземних інвесторів, зазвичай нижче 50%. Локальний пакет акцій зви­чайно контролюється місцевим оператором. У зростаючих і перехідних економі­ках більшість урядів допускає велику акціонерну участь — до 100% у галузях, що негайно потребують вливання капіталу (наприклад, інфраструктура).

4. Придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів інозем­ними інвесторами приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює еконо­міку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку, тому що це вимагає від інвесторів більших зобов'язань та тривалішого часу для одержання прибутків. Контрольні пакети акцій можуть бути одержані за допомогою прямої купівлі акцій, приватизації, обміну акцій на борги та іншими методами.

5. Створення власних дочірніх підприємств у фірмах країн-реципієнтів засто­совується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків. Ця форма інвестицій має найбільший ризик та найбільші зобов'язання з боку іноземного інвестора.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що останні позбавлені можливості швидкого виходу на ринок. ШІ приносять більше зиску країні-реципієнту, тому що вони включають більші суми коштів, пов'язаних з більшими зобов'язаннями і тривалим часом здійснення інвестицій.

На вибір типу і форми іноземних інвестицій впливають потенційні можли­вості тієї чи іншої країни приймати капітал у певних масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при допустимому рівні ризику.

До найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику країни-реципієнта відносять рейтинги, Euromoney, Business Environment Risk Index (BERI).

Рейтинг Institutional Investor — це оцінка кредитоспроможності країн. Він скла­дається за участю експертів ста провідних міжнародних банків. Такі оцінки роб­ляться два рази на рік за комплексним показником, що враховує різні аспекти і параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості 135 країн.

Рейтинг Euromoney базується на дослідженні таких груп індикаторів: ринко­вих - 40%; кредитних - 20%; політико-економічних, що включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку, - 40%.

При формуванні рейтингу в інформаційній системі BERI оцінюється полі­тична стабільність, націоналізація, ставлення до іноземних інвестицій, девальвація, платіжний баланс, бюрократичні питання, темпи економічного зростання країни, можливість реалізації угод, витрати на заробітну плату, продуктивність праці, інфраструктура, умови кредитування.

Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують про­відні економічні журнали (Fortune, The Economist), авторитетні експертні агент­ства (Standart end Poor's, IBCA). У дослідницьких цілях можуть використовувати­ся більш вузькі або розширені експертно-аналітичні та прогностичні системи.

Можна виділити дванадцять головних критеріїв інвестиційної привабливості країн, які встановила Торгова палата США, спостерігаючи за діяльністю амери­канських транснаціональних корпорацій у Латинській Америці.

1. Характеристика місцевого ринку. Інвестора в першу чергу цікавить обсяг місцевого ринку, купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих факторів і економіки в цілому. Суттєвими показниками є географічне розташу­вання країни, а також забезпеченість її мінеральною базою.

2. Доступність ринку. Маються на увазі законодавчі та нормативні акти, які не обмежують доступ компанії на місцевий ринок. Як свідчить практика, для нормального функціонування іноземних інвесторів не обов'язково надавати їм додаткові пільги порівняно з місцевими підприємцями. Достатньо, щоб нормотворче середовище давало можливість зарубіжним підприємцям "на рівних" конкурувати з місцевими компаніями.

3. Якість робочої сили. З одного боку, іноземних інвесторів приваблює деше­ва робоча сила, особливо у трудомістких галузях. З іншого — необхідно забезпе­чити достатню якість робочої сили. При цьому інвестори звертають увагу на рі­вень освіти в країні-реципієнті. Якість і продуктивність робочої сили є ключови­ми елементами при визначенні конкурентоспроможності товару на міжнародному ринку. У країнах, що розвиваються, інвестори враховують навіть такий фактор продуктивності робочої сили, як кількість прогулів.

4. Валютний ризик. Курс місцевої валюти до основних валют, що вільно кон­вертуються у світовій фінансовій системі, прямо впливає на витрати і прибутки іноземних інвесторів, які оцінюють свої фінансові результати через співвідно­шення основних валют. Іноземні інвестори ризикують одержати збитки у разі, коли країна-реципієнт "заморожує" курс своєї валюти щодо основних іноземних валют або встановлює занадто високий курс. В останньому випадку експорт про­дукції стає дорожчим, ніж експорт з країн-конкурентів.

5. Можливість репатріації капіталу. Це дуже суттєвий момент для інвесто­рів. Найсприятливішим є законодавство, яке не обмежує можливості вивозити інвестований капітал і прибутки. Як правило, дочірні підприємства переводять прибутки своїй материнській компанії через дивіденди, сплату відсотків, винаго­роди і плату за технічну допомогу.

6. Захист інтелектуальної власності. Для іноземних інвесторів цей критерій є пріоритетним, особливо в таких галузях, як виробництво комп'ютерів, зв'язок, фармацевтика, в яких технологія є головною зброєю у боротьбі з конкурентами при розробці нових продуктів та освоєнні нових ринків. Для країни-реципієнта розвиток цих галузей дає найбільші потенційні вигоди з погляду передачі техно­логії та створення місцевої високотехнологічної промислової бази. Однак, щоб залучити інвестиції у ці галузі промисловості, урядам країн-реципієнтів необхід­но забезпечити суворе дотримання прав інтелектуальної власності.

7. Торгова політика. Торгова політика впливає на вартість експорту й імпорту і на полегшення або ускладнення цих операцій.

На вартість імпортних товарів впливає ставка ввізного мита та існуючий ва­лютний курс. Якщо у виробництві використовуються імпортні складові, високі порівняно з іншими країнами тарифні ставки, то вони збільшують собівартість виробництва. Так само і квоти, занадто складний процес ліцензування або отри­мання дозволу та інші нетарифні обмеження можуть збільшити собівартість або сповільнити виробничий цикл, а, отже, негативно вплинути на конкурентоспро­можність та інвестування.

На експорт також впливають процедури його ліцензування, додаткова плата за дозвіл на експорт можуть збільшити собівартість та сповільнити появу кінце­вого продукту на ринку. Беручи до уваги жорстку конкуренцію між виробниками у багатьох галузях промисловості, вища собівартість та нижчі темпи роблять кра­їну-експортера менш конкурентоспроможною і привабливою.

8. Державне регулювання. Урядове регулювання є важливим для захисту інте­ресів виробників і споживачів. Водночас надмірне регулювання може відвернути інвесторів від країни. Урядові нормативні акти можуть встановлювати відсотки за кредитами, визначати пріоритетні галузі для вкладання коштів, створювати складні процедури для схвалення іноземних інвестицій, а трудове законодавство може ускладнювати процедуру звільнення працівників або встановлювати висо­кий рівень мінімальної заробітної плати, що збільшить собівартість для інозем­них інвесторів, які шукали дешеву робочу силу. Усі названі заходи ускладнюють швидкий рух капіталу і прибутків у країну і назовні, зменшують гнучкість компа­ній, перешкоджаючи припливу іноземних інвестицій.

9. Ставки податків і пільги. Надмірний податковий тягар на інвестиції і при­бутки також "відлякує" іноземних інвесторів. Цей тягар складається не тільки з оподаткування прибутку, а й з дивідендів, винагород, грошових переказів та ін­ших трансакцій між місцевими дочірніми підприємствами та їхніми материнсь­кими компаніями.

Для того, щоб збільшити свою інвестиційну привабливість, багато країн про­понують іноземним інвесторам податкові та інші пільги. Однак пільгові програ­ми можуть допомогти країнам залучити інвестиції за умови, що інші інвестицій­ні критерії також будуть позитивними.

10. Політична стабільність. Стабільне політичне середовище дає інвестору упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом досить тривалого часу. Інвестори просто не будуть ризикувати своїм капіталом у нестабільному середовищі.

11. Макроекономічна політика. До країн з несприятливим економічним клі­матом іноземні інвестори підуть доти, доки економічна ситуація не буде стабіль­ною. Найважливішим фактором стабільної макроекономічної політики є підтри­мання низького і передбачуваного рівня інфляції. Коли країни приймають "шо­кові" програми з метою приборкання інфляції, це призводить часто до спаду виробництва і, як наслідок, до збитків багатьох іноземних підприємців.

12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки. Шляхи, порти, аеро­порти, мережа зв'язку, наявність та вартість енергії (фізичні ресурси країни-реципієнта) справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробниц­тва і перевезень. Якщо країна має недостатню інфраструктуру при відповідності більшості інвестиційних критеріїв, то вона навряд чи одержить значні іноземні інвестиції. Інфраструктура також включає послуги, необхідні для підтримки ви­робничих операцій. Це послуги страхових, юридичних та бухгалтерських фірм; комерційних та інвестиційних банків; повітряні, морські та наземні перевезення.

Для більшості країн актуальними і значущими для інвестора є оцінки інвес­тиційного клімату регіонів. Реалізація П І І передбачає також деталізований аналіз інвестиційної привабливості різних галузей економіки, підприємств та окремих об'єктів. Оцінки фінансового стану та інвестиційної привабливості підприємств країн колишнього соціалістичного табору активізуються у процесі їх приватиза­ції за участю іноземних інвесторів. Поряд з традиційним аналізом ліквідності і оборотності активів, фінансової стійкості і прибутковості капіталу важливого зна­чення набувають оцінки:

- балансової і ліквідаційної вартості, дисконтованої вартості грошових по­токів;

- строків і механізмів приватизації;

- вибору моменту участі у приватизації (до чи після структурної перебудови) тощо.

Схему оцінки інвестиційного клімату тієї чи іншої країни у загальному ви­гляді ілюструє рис. 6.5.

Мотивація міжнародних портфельних інвестицій подібна до мотивації пря­мих іноземних інвестицій. Однак портфельні інвестиції більш ліквідні, ніж пря­мі, а портфельний інвестор намагається максимізувати прибуток при допустимо­му рівні ризику.

Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність вимагає від її учасників здій­снення численних операцій з цінними паперами. Ці операції не обмежуються лише купівлею-продажем цінних паперів. Основними з них є:

- купівля цінних паперів за власний рахунок, а також за дорученням або за кошти клієнта;

- продаж власних цінних паперів або продаж паперів за дорученням;

- інформаційні, аналітичні і консультативні послуги;

- здійснення розрахунків за цінними паперами;

- посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних па­перів;

- гарантоване розміщення цінних паперів (андеррайтинг);

- розміщення цінних паперів під заставу;

- ведення реєстрів власних цінних паперів;

- передача довіреній особі повноважень на голосування;

- збереження, охорона і пересилання цінних паперів;

- погашення цінних паперів у відповідні терміни;

- виплата дивідендів з акцій і відсотків (купонних платежів) з облігацій;

- конвертування привілейованих акцій та облігацій у прості акції;

- реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;

- управління портфелем цінних паперів.

Рис. 6.5. Схема оцінки інвестиційного клімату

Міжнародні операції з цінними паперами є досить складним видом діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі організації, а також країни з розвиненою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.

На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки. Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку приймаючої країни.

Фонди по країнах дають можливість інвесторам діяти на фондових ринках країн, що швидко розвиваються. Фонди акумулюють капітал інвесторів і вклада­ють його в цінні папери зарубіжних компаній, що обертаються на місцевому фондовому ринку. Вони можуть орієнтуватися на одну країну або на регіон з метою диверсифікації і мінімізації ризику вкладання капіталу в одну країну. Необхідність створення таких фондів викликана певними причинами:

- гнучкість фондів дозволяє їм швидко залишати нові ринки. Саме такий тип інвестування отримав назву "гарячі гроші";

- фонди самі шукають докладну інформацію про компанії та умови роботи на нових ринках, позбавляючи інвесторів цих турбот;

- нормативні акти деяких країн забороняють інвесторам пряму купівлю цін­них паперів, що робить фонди єдиним способом виходу на ринок.

Потрібно зазначити, що іноземний капітал у нестабільній і слаборозвиненій країні поспішає одержати надприбутки і залишити межі країни, при цьому уряди цих країн змушені не перешкоджати їхньому вивозу. У цьому випадку вкладення здійснюються саме у формі портфельних, а не прямих інвестицій, що полегшує вивіз капіталу за будь-якої ситуації. Як правило, навіть приплив великих "гаря­чих грошей" у слаборозвинену країну не призводить до серйозних структурних перетворень у ній і не підвищує життєвий рівень населення.