Конспект ТСП_испр / Конспект ТСП_испр

ланками. Кількість ділянок приймається по кількості ланок в бригаді, їх чисельності та кваліфікації. При цьому виходять з того, що за одну зміну ланка має по всій довжині ділянки викласти стінку висотою на один ярус (110...120 см).

Розмір ділянки визначають за формулою:

де N — чисельний склад ланки (чол.); tзм — тривалість робочої зміни (год.);

Нч — норма часу на 1 м3 кладки (ч-год/м3);

Кв — коефіцієнт виконання норм (1.1...1.15).

Змінна продуктивність ланки:

є обсягом кладки, що виконує ланка за одну зміну. Звідси підраховується довжина ділянки, оскільки:

де b — товщина стіни, м; h — висота ярусу, м.

Потоково-розчленованим методом роботи виконуються ланками «двійка», «трійка», «четвірка» та «п'ятірка» (дуже рідко — «шестірка»).

У всіх випадках кількісний та кваліфікаційний склад ланок повинен найбільш продуктивно використовувати труд висококваліфікованих мулярів.

Робочий в ланці повинен виконувати роботу, що відповідає рівню його кваліфікації. Кожен з робочих в перелічених вище ланках спеціалізується на виконанні однієї й тої ж операції, оволодіваючи досконало всі прийоми, тому що повторює їх багато разів.

Ланка «двійка» використовується, коли зводяться: цегляні стіни з великою кількістю архітектурних деталей або великою кількістю отворів; стовпи; стіни завтовшки 1...1 1/2 цеглини або перегородки в 1/2 цеглини (в склад її входять

муляри — V або VI розрядів та один — III розряду).

Ланка «трійка» веде кладіння стін завтовшки 2 цеглини, а при ланцюговій системі — 1 1/2 цеглини й більше. (До складу входять муляри V, VI розрядів —

1, 1 — IV р., 1 — III р.).

Ланка «четвірка» утворюється, якщо ведеться кладіння стін завтовшки не менше 2-х цеглин, та одночасне облицювання керамічною плиткою, або коли стіна має велику кількість складних архітектурних деталей. Склад: V...VIр. + III р. — ведуть облицювання й викладають архітектурні деталі, IV р. + III р. — цегляну кладку.

131

Ланка «п'ятірка» — зводить стіни завтовшки більше ніж 2 цеглини з невеликою кількістю отворів без архітектурних деталей та облицювання. Склад: V...VI р. + IIIр. — ведуть зовнішню версту, IV...V р. + III р. — ведуть внутрішню версту, III р. — веде забутування.

Ланка «шестірка» використовується, якщо виникає необхідність викладати стіни завтовшки 3 й більше цеглини. Практично складається з трьох ланок «двійка», які послідовно виконують кладіння: зовнішньої версти, внутрішньої версти та забутовки.

Схеми роботи членів відповідних ланок приведені на Рисунку 5.17.

В ланці «двійка» послідовність виконання операцій така: робочий вищого розряду закріплює шнур для зовнішньої та внутрішньої версти, муляр нижчого розряду подає й розкладає цеглу та розстилає розчин для зовнішньої версти. При кладінні зовнішньої версти муляр вищої кваліфікації переміщується за муляром низької кваліфікації. Після завершення кладки версти на всю довжину муляр вищої кваліфікації переставляє шнур на наступну версту і, переміщуючись в зворотному напрямку, в такому ж порядку виконує внутрішню версту. В цей же час муляр нижчої кваліфікації крім розкладання цегли та розчину ще й веде кладіння забутовки.

Функціональні обов'язки кожного муляра ланки «трійка» представлені на

Рисунку 5.17 б.

Ланка «четвірка» фактично розділяється на дві «двійки», в кожній з ведучим муляром та помічником. Муляр найвищої кваліфікації веде кладіння зовнішньої версти й облицювання (перша «двійка»), а другий ведучий веде кладіння внутрішньої версти й забутовки.

Ланка «п'ятірка» розчленовується на дві: «двійка» — веде зовнішню версту; «трійка» — веде внутрішню версту й забутовку.

5.8. Особливості виконання робіт в екстремальних умовах

Екстремальними умовами вважаються такі, коли середньодобова температура повітря становить +5оС й нижче (зимові умови) або кладіння здійснюється в дуже жарких та сухих умовах.

В зимових умовах найбільш поширеним є метод заморожування. Суть його в тому, що розчин в швах швидко замерзає й процес його тужавіння починається після відтавання. Але при цьому треба пам'ятати, що під час замерзання більша частина води залишається в розчині (не відсмоктується цеглою) змерзається й розширюється в об'ємі. Під час розморожування міцність розчину поступово знижується до критичного значення, близького до нуля. При цьому різко зменьшується міцність самої кладки й проходять усадочні деформації, пов'язані зі зменшенням товщини швів.

У зв'язку з цими особливостями розроблені такі способи кладіння в зимових умовах: заморожуванням з обмеженням вільної висоти кладки; цим способом можна вести практично всі перелічені в Розділі 5.4 види кладок (виняток

132

складають конструкції, що під час заморожування підпадають під динамічні впливи, або зводяться в сейсмічних районах, карнизи з виносом більше 200 мм, рядові перемички з прогоном більше 1500 мм, склепіння та арки).

Рухомість розчину має складати 9...13 см для цегли (7...8 см для бутового і інших природних каменів). Розчин готують на підігрітих заповнювачах та воді. Цеглу необхідно очищувати від снігу та криги. Температура розчину залежить від температури повітря та швидкості вітру й коливається від 5 до 20оС. Марку розчину підвищують на один або два ступеня.

Зниження міцності розчину при яких завгодно морозах не буває більшим за 30%. Після настання позитивних температур за кладкою встановлюють нагляд, який повинен забезпечити її від одночасного відтавання (затіняють стіни рулонними матеріалами, тимчасово закріплюють стіни підкосами, стояками тощо). Спостереження ведуть за величиною, напрямком та рівномірністю осадок, розвитком деформацій, процесом твердіння розчину в швах.

Максимальне значення осадок може досягати 1 мм на 1 м кладки. Тому в отворах для вікон та дверей залишають зазори на цю осадку не менше 5 мм при цегляній кладці и 3 мм — при штучних і природних каменях правильної форми. Різниця у висоті суміжних ділянок стін має бути не більшою 4 м. Оскільки в період відтавання монолітність кладки знижується, зв'язки між окремими каменями майже зникають, то з перекрить, які необхідно вкладати зразу ж після закінчення кладіння стіни й зв'язувати з нею через 2...3 м анкерами, необхідно знімати всі випадкові навантаження, виключати будь-які горизонтальні впливи й навантаження. Якщо покриття тримається на кроквах, то їх виконують так, щоб був відсутній розпір (встановлюють затяжку). В кутах та в місцях приєднання внутрішніх стін встановлюють металеві в'язі.

Якщо виявлені ознаки перенапруження кладки (з'явились тріщини, деформації або нахили стіни), то навантаження на стіни треба знизити терміново. Наприклад, в простінках розвантаження досягається стояками з клинами, що спираються на нижню частину стіни.

Відхилення від вертикалі стін або стовпів усуваються за допомогою підкосів, хомутів, зажимів тощо.

В технологічних картах на виконання робіт в зимових умовах необхідно наводити спеціальні вказівки щодо забезпечення безаварійності ведення робіт: граничні висоти, засоби тимчасового закріплення таких конструкцій як стіни, стовпи, перемички, карнизи, балкони тощо. Крім того запроваджують такі засоби: армування кладки окремими стержнями чи сітками, застосування розчинів підвищених марок, встановлення тимчасових конструкцій підсилення: затяжки на кроквах, в'язі в кутах, стояки в віконних та дверних отворах тощо.

Для забезпечення змерзлої кладки весною від осадки й підвищення її несучої здатності організують внутрішній обігрів та сушіння приміщень теплим повітрям, що розігрівається нафтогазовими калориферами. Для цього на протязі перших трьох-п'яти діб в приміщеннях підтримують температуру в межах

133

30...35оС. Такого температурного режиму вистачає для зміцнення внутрішнього шару розчину й різкого підвищення загальної міцності кладки.

У випадках, коли треба гарантовано забезпечити міцність дуже напружених конструкцій кладки, вживають прогрів чи обігрів електричною енергією. Цей метод передбачає, що розчин в швах має бути незмерзлим. Вживаються групові та окремі електроди діаметром 4...6 мм, що вкладаються в горизонтальні шви кладки й підключаються до різних фаз перемінного струму напругою 220...380 В. Прогрів триває, доки розчин набере 20% проектної міцності.

Кладку фундаментів іноді виконують в тепляках (див. Частину 4).

Для зниження температури замерзання розчину й забезпечення його тужавіння при від'ємних температурах можливо до його складу вводити хімічні добавки (найчастіше в підземних конструкціях будівлі) (див. Частину 4).

Сильно завантажені конструкції типу стовпів, простінків тощо в зимових умовах можливо класти на розчинах, що тужавіють швидко (швидкотужавких). Склад цих розчинів такий: 75% портландцементу, 25% глиноземистого цементу, добавка хлориду натрия (ХН) — в обсязі 5% води, якою затворюють розчин. Такий розчин необхідно вкладати за 10...15 хвилин після приготування.

Всухому та гарячому повітрі з розчину швидко випарюється волога. До того

жцегла чи інші стінові матеріали також відсмоктують воду у більших обсягах з розчину. Таким чином може скластися така ситуація, що для нормальної реакції гідратації цементу у розчині не вистачить вологи. Такий розчин швидко висихає й висипається із швів, видувається вітром. Особливу увагу в таких умовах приділяють збереженню рухомості розчину до його вкладання в кладку. Для цього його забезпечують від надмірного перегрівання та втрат вологи під час транспортування: вкривають вологонепроникними матеріалами, транспортують в закритих ємкостях. В таких же ємкостях зберігають розчин і на робочому місці. Цеглу та каміння перед вкладанням необхідно на деякий час (не менше 1 хвилини) замочити у воді, що різко зменьшить відсмоктування вологи з розчину.

5.9. Вимоги до якості виконання робіт та безпечному їх виконанню

Для засвідчення якості кам'яних конструкцій необхідно регулярно здійснювати приймання виконаних робіт. Приймання необхідно виконувати до оштукатурення поверхонь або виконання інших оздоблювальних робіт.

У випадках, коли якісь деталі при подальшому виконанні робіт будуть заховані, необхідно оформлювати акти на якість робіт. До таких відносяться: місця спирання ферм, прогонів, балок, плит перекриття поверхів на стіни, стовпи чи пілястри; закріплення в масиві кладки збірних залізобетонних виробів типу карнизів, балконів та інших консольних конструкцій; закладні деталі та їхній антикорозійний захист; всі види армування; деформаційні шви тощо (див.

Додаток 2).

134

При виконанні кладки необхідно контролювати якість каменів, що вживаються, та розчину.

Під час приймання закінчених робіт постійно перевіряються: правильність перев'язки швів, їх товщина та заповнення; горизонтальність рядів та вертикальність кутів; правильність виконання деформаційних швів; якість поверхонь фасадних неоштукатурених стін з цегли, а також облицьованих різними видами каменів і плит; геометричні розміри та положення у просторі конструкцій; правильність встановлення закладних деталей.

Продовження кладення після перерви необхідно починати з поливання водою поверхонь раніш викладеної кладки.

Відхилення в розмірах та положенні кам'яних конструкцій не повинні перевищувати значень, наведених в Таблиці 5.1. У випадках, коли відхилення перевищують наведені в таблиці, питання про продовження робіт та способи їх виправлення вирішуються разом з проектною організацією.

Для забезпечення безпечних умов та уникнення аварійних ситуацій необхідно виконувати такі основні правила:

—не допускається послаблення кам'яних конструкцій отворами, борознами, нішами та монтажними прорізами, що не передбачаються проектом;

—кладку цегляних цоколів необхідно виконувати з цілого керамічного каменю;

—різниця у висоті кладки на суміжних ділянках та при кладці приєднань зовнішніх і внутрішніх стін не повинна перевищувати висоти поверху, а різниця між висотами суміжних дільниць фундаментів — 1.2 м;

—зведення кам'яних конструкцій наступного поверху допускається виконувати лише після вкладання носійних конструкцій перекриття поверху, що зведений, анкерування стін і замонолічування швів між плитами перекриття;

—вільна висота кам'яних стін (без вкладання перекрить і покрить) повинна не перевищувати значень, наведених в табл. 28 «СНиП 3.03.01-87» (вона залежить від товщини стіни, щільності кладки та швидкості вітру, коливається від 1.3 до 7.7 м);

—висота кам'яних неармованих перегородок, не розкріплених перекриттями або тимчасовими пристроями, не повинна перевищувати 1.5 м — для перегородок завтовшки 9 см, і 1.8 м — для перегородок завтовшки 12 см.

Вертикальність граней та кутів кладки із цегли і каменів, горизонтальність її рядів необхідно перевіряти через кожні 0.5...0.6 м з усуненням виявлених відхилень в межах ярусу. Після завершення кладки кожного поверху необхідно виконувати інструментальну перевірку горизонтальності відміток верху кладки незалежно від проміжних перевірок.

135

6. Монтажні роботи

6.1.Загальні визначення та схеми монтажу

Всучасних умовах будівництва монтаж будівельних конструкцій є водійним технологічним процесом.

Під монтажем розуміють комплексний процес або сукупність комплексних та простих процесів, операцій та технічних (технологічних) прийомів, внаслідок виконання яких отримують каркас або якусь іншу готову частину будівлі або споруди. Ці готові частини або каркас будуть кінцевою продукцією монтажних підрозділів будівельників. В цілому монтажний процес можна представити схемою, яка показана на Рисунку 6.1. Практично для кожного з вказаних процесів та операцій вживаються механізми та механічні прилади, тому можна зробити висновок, що монтажний процес є комплексно механізованим. Один, або декілька механізмів, що виконують провідні процеси, є провідничими.

Монтажний процес механізований (звідси один або декілька провідних механізмів). Збирання будівель або споруд ведеться з елементів заводського виготовлення (які проходять чи ні попереднє збирання — укрупнення).

При таких умовах особливу важливість набирають такі виробництва, які забезпечують високоефективну продуктивну роботу механізмів. Особливе значення набувають: підготовка будівельного майданчика та забезпечення потрібного фронту робіт. До початку монтажних робіт мають бути виконані всі роботи, що стосуються підземної частини будівлі чи споруди, під'їзні шляхи, комунікації. На монтажному майданчику необхідно мати комплекти такелажного знаряддя та тимчасових споруд, що обслуговують монтажні процеси (майданчики для укрупнення та складування конструкцій), монтажні механізми повинні бути змонтованими й випробуваними. Попередньо необхідно виконати організаційні роботи по безперебійному забезпеченню комплексного постачання конструкцій та матеріалів. Проект виконання робіт повинен передбачати встановлення конструкцій в такій послідовності, яка б забезпечувала незмінність та сталість змонтованої частини будівлі чи споруди.

Під час монтажу різнотипових конструкцій склад процесів і операцій змінюється. Трудомісткість та вартість монтажу будуть найменшими в тому разі, коли шлях переміщення конструкцій від розвантаження до знімання тимчасових кріплень буде найкоротшим.

Отже, конструкція, для встановлення якої в проектне становище необхідно виконати найменшу кількість операцій, витративши при цьому найменші трудові затрати, буде зватисятехнологічноюумонтажі.

В кожному разі при проектуванні необхідно ретельно аналізувати весь технологічний ланцюжок з метою виключення з нього окремих процесів та операцій, а інколи — для перенесення місця їх виконання на заводи-виготів- ники.

136

Необхідність складування конструкцій на будівельному майданчику підвищує трудомісткість виконання монтажних процесів до 25%. Отже, в вилученні операцій складування, вивантаження, транспортування в межах складу і т.і. криється суттєвий резерв підвищення продуктивності (див. Рисунок 6.1). Найбільш прогресивним являється монтаж «з коліс» (шлях I), коли конструкції подаються безпосередньо під монтажний механізм зі складських майданчиків завода-виготівника й монтуються з транспортних засобів. В цьому разі доцільно перенести такі процеси, як захист від корозії, максимальне укрупнення вузлів в межах транспортних можливостей і деякі інші, в заводські умови. В цілому підвищення заводської готовності конструкцій — один з головних напрямків технічного процесу в області монтажно-будівельних робіт.

При високій точності виконання монтажних з'єднань, вузлів та стиків з технологічного процесу можна вилучити тимчасове закріплення, вивірку та знімання тимчасових кріплень. Такий монтаж зветься «безвивірочним». Зона його застосування постійно зростає, оскільки він економічно ефективний, тому що різко знижує обсяг матеріальних та трудових витрат на монтажному майданчику.

Вцілому всі процеси й операції, наведені в Рисунку 6.1 можуть бути поділені на підготовчі (або допоміжні) й основні.

До підготовчих (допоміжних) процесів та операцій відносять ті, що не являються в загальному процесі необхідними й можуть бути у більшості випадків вилучені з загального процесу або перенесені в заводські умови. До них можуть бути віднесені: транспортування в межах будівельного майданчика, розвантаження, сортування, складування, зберігання, правлення, укрупнення, влаштування помостів, підсилення, захист від корозії або шкідливого впливу середовища тощо.

До головних або провідничих процесів та операцій відносять ті, які визначають трудомісткість та вартість монтажу. Без їх виконання конструкція не може бути встановлена в проектний стан. До таких належать: підготування до монтажу, стропування, встановлення в проектне становище, тимчасове закріплення, вивірення, встановлення монтажних кріплень та з'єднань, розстропування й знімання тимчасових кріплень. Процес встановлення в проектне становище для всіх конструкцій є провідничим процесом, від якого залежить тривалість всіх інших процесів та операцій.

Всучасних умовах є всі підстави здійснювати таку технологічну схему встановлення конструкцій, коли виконуються тільки головні й незначна кількість допоміжних процесів. Чим менша кількість процесів в технологічному ланцюгу, тим менша вартість і трудомісткість, а технологічна схема з незначною кількістю операцій зветься малоопераційною.

Аналіз показує, що практично в кожній операції, в кожному процесі є резерв для скорочення трудових затрат. Особливо багато їх існує у виконанні монтажних з'єднань, в застосуванні (вірніше — в вилученні) раціональних схем

137

помостів тощо.

6.2. Класифікація методів монтажу

Метод монтажу характеризується взаємодією засобів виробництва з предметами праці та відображає основні шляхи здійснення даного процесу. Організаційно-технологічна структура методів монтажу включає:

—організацію процесу — напрямок, послідовність та режим виконання окремих операцій, наявність чи відсутність попереднього укрупнення, засоби транспортування монтажних блоків в монтажну зону і т.і.;

—механізацію окремих процесів (операцій) або ж комплексного процесу;

—технологію виконання окремих операцій чи процесів;

—управління їх виконанням.

6.2.1. По розмірам монтажних блоків та укрупненню розрізняють такі методи:

Монтаж окремими відправними елементами. В цьому разі монтують будівлю чи споруду з елементів у такому вигляді, як вони прийшли з заводупостачальника (іноді зустрічається укрупнення двох чи більше відправних елементів у один блок). Такий метод потребує мінімальних витрат на підготовчі процеси й найбільш зручний для організації монтажу «з коліс». Але кількість піднімань максимальна, а використання крана по вантажопідйомності мінімальне.

Монтаж блоками. Декілька відправних елементів або вузлів об'єднують в один монтажний блок. Маса блоку може бути підібрана таким чином, що вантажопідйомність крана використовується максимально, а кількість підйомів стає технологічно мінімальною. Укрупнені блоки можуть бути видовженими лінійно, плоскими та просторовими. У всякому разі вони мають бути сталими й міцними настільки, щоб витримувати всі монтажні навантаження. Укрупнення в блоки вимагає вживання великої кількості монтажних пристосувань, вартість яких може бути значною.

Монтаж конструктивно-технологічними блоками є розвитком попереднього методу; в цьому разі до будівельних конструкцій приєднують технологічне устаткування (вентиляційні системи, каналізацію, освітлювальну арматуру та інше).

Монтаж споруди в цілому вигляді. Споруда збирається з окремих відправних елементів в зручному для цього становищі (наприклад, висотна споруда — в горизонтальному стані внизу), або збоку від проектного розташування на тимчасових опорах. Після повного збирання виводиться в проектний стан одним з можливих способів (наприклад, методом повороту, насуванням тощо).

Такі методи потребують великих одноразових витрат на влаштування тимчасових процесів та споруд, необхідна велика кількість такелажного

138

знаряддя. Не дивлячись на це вони дають велике скорочення трудових затрат й виявляються у більшості випадків економічно доцільними.

6.2.2. По послідовності встановленняя в проектне становище

Метод нарощування, коли монтажні елементи послідовно встановлюються в проектне становище знизу вгору, споруда «зростає». Використовуються звичайні механізми.

Метод підрощування, коли зведення будівлі чи споруди починається зі збирання верхнього монтажного ярусу. Після цього виконується піднімання зібраної частини на висоту, необхідну для встановлення ярусу, що лежить нижче, й утримання її на термін збирання. Виконується з'єднання двох зібраних ярусів між собою. Цей з'єднаний блок підіймається знов на таку ж висоту і всі операції повторюються. Таким чином настає час, коли необхідно утримувати в стійкому становищі майже всю зібрану споруду за допомогою монтажного устаткування, тобто останнє має бути потужним. Крім того всю споруду, яка інколи має велику висоту треба утримувати в стійкому стані за допомогою складного такелажного оснащення.

Метод повороту. Споруда, що зводиться, збирається в горизонтальному стані. Нижній, базовий, елемент з'єднується з фундаментом за допомогою опорно-поворотного шарнира. Поворот навколо шарніра здійснюється за допомогою крана або спеціальної такелажної оснастки так, щоб після виведення споруди в прямовисне становище (проектне) нижні елементи отримували спроможність сприймати й передавати на фундамент експлуатаційні навантаження.

Метод насування. Споруда збирається збоку від постійних фундаментів на тимчасовому стенді. В проектне становище насувається за допомогою потужного такелажного устаткування по спеціальних путях накочування. В залежності від того, як переміщується монтажний блок відносно путі, розрізняють метод «ковзання» та метод «накочування».

Комбиновані методи. Вміщують в себе елементи різних методів, використовуючи відповідні переваги того чи іншого методу.

Крім того, в залежності від порядку встановлення окремих монтажних блоків

зоднієї стоянки водійного монтажного механізму розрізняють:

—роздільний (диференційований) монтаж, коли головний монтажний механізм, послідовно переміщуючись, встановлює однакові (наприклад, колони) монтажні елементи в межах однієї захватки, потім — елементи, що спираються на раніше встановлені (наприклад, підкранові балки чи підкроквяні ферми) в тих же межах; метод використовується при організації потокових процесів;

—комплексний (зосереджений) монтаж, коли головний механізм встановлює

зоднієї стоянки всі елементи однієї чи декількох чарунок (ярусів) будівлі чи споруди, потім переміщується на наступну стоянку;

139

— комбінований (змішаний) монтаж, коли спочатку монтуються елементи одного з потоків (наприклад, колони) в межах захватки, а потім встановлюються останні елементи по чарунках; можна застосовувати, коли монтажна організація має декілька типів монтажних механізмів.

6.2.3. В залежності від умов роботи монтажних елементів та засобів наведення їх на опори розрізняють монтаж:

—на суцільних помостах або окремих тимчасових монтажних опорах. При цьому помости або опори сприймають всі навантаження, що виникають під час збирання споруди з окремих монтажних блоків (відправних елементів чи укрупнених попередньо блоків). Після оформлення вузлів та з'єднань помости та опори витягують, попередньо виконуючи процес розкружалювання, коли висота помостів (опор) зменшується за рахунок розкружалюючих пристосувань (пристроїв), а зібрана конструкція послідовно й відповідно до стадії розкружалювання включається в роботу по розрахунковій схемі;

—напівнавісним методом, коли монтажні блоки після встановлення в проектне становище з одного боку приєднуються до змонтованої раніше частини, а другий (консольний) бік підтримується якоюсь тимчасовою опорою, процес розкружалювання відсутній (див. Рисунок 6.2 а);

—навісними методами (Рисунок 6.2 б), коли блоки, що монтуються,

закріплюються до змонтованої частини одним боком і в такому стані сприймають монтажні навантаження.

В залежності від способа наведення на опори розрізняють:

—вільний монтаж, коли наведення на опори здійснюється окремими рухами монтажного механізму, сама конструкція в просторі переміщується вільно;

—обмежено-вільний монтаж, коли застосовуються окремі пристосування, що полегшують наведення;

—трафаретний або примусовий монтаж, коли під час наведення монтажний блок має один ступінь свободи й встановлюється на опори точно в проектне становище. Якщо забезпечується встановлення монтажних блоків таким чином, монтаж зветься безвивірочним.

6.2.4. По виду піднімання монтаж буває:

—з вільним підніманням (вертикальним чи горизонтальним переміщенням);

—з примусовим підніманням (вертикальним чи похилим спрямівником, горизонтальним спрямівником, підрощування, поворот у вертикальній чи горизонтальній площині);

—комбіновані методи.

6.2.5. По засобам організації процесу монтаж буває:

140