Конспект ТСП_испр / Конспект ТСП_испр

зі швидкістю 15оС/год. Максимальна температура прогріву бетону вказана в

Таблиці 4.2.

Максимально допустима температура прогріву бетону Швидкість охолодження не повинна бути більш 12оС/год для конструкцій з

Мn>10 м-1, 5оС/год — для конструкцій з Мn=6...10 м-1, 2...3оС/год — для конструкцій з Мn<6 м-1.

Суть електропрогріву міститься в нагріванні бетону перемінним струмом промислової частоти (постійний струм не використовується, тому що він викликає електроліз води). Укладений в конструкцію бетон включають в ланцюг як електричний опір (бетонна суміш — це важкотекуча рідина, яка має свій питомий опір r Ом/м, і може бути представлена як звичайний провідник з опором R=rl, на якому при проходженні струму виділяється тепло згідно з законом Ленца-Джоуля: Q=3,6 I2Rt, кВт). При цьому перетворення електричної енергії в теплову виконується безпосередньо всередині бетону. Саме сила струму визначає те тепло, яке виділяється в бетоні. А так як сила струму визначається за законом Ома I=U/R, то чим більша напруга буде прикладена до бетону, тим більше буде виділено тепла. З іншого боку з бігом часу нагріву питомий опір бетону спочатку зменшується, а потім, з початком тужавіння бетону, починає зростати, при цьому зменшується величина сили струму. Для забезпечення виділення постійної кількості тепла необхідно збільшувати величину прикладеної напруги (інакше може статися так, що тепла, яке виділяється, недостатньо для подальшого розігрівання бетону).

Подача напруги в бетон виконується за допомогою електродів (Таблиця 4.3). Вони можуть бути: стержневі, струнні, смугові, плаваючі та нашивні (пластинчасті).

Стержневі електроди виготовляють із стальних прутиків діаметром 5...8 мм, які забиваються на необхідну глибину у відкриті поверхні бетону після його укладання або встановлюються до укладання бетону в отвори, просвердлені в опалубці. По одному їх розташовують в конструкціях складної конфігурації та в густо армованих на відстані 20 см один від одного при напрузі до 65 В і на відстані 40 см при більшій напрузі (Таблиця 4.3, п. 1,2). Стержневі електроди мають ті недоліки, що вони:

—залишаються в бетоні, підвищуючи витрати металу;

—кожний електрод необхідно підключати окремо до електромережі. Доцільно розташовувати електроди групами, по три або більше штук з'єднуючи їх між собою стержнями d=10мм. Після цього до мережі підключають не окремі електроди, а цілі групи, зменшуючи при цьому трудові витрати на цю операцію

(див. Таблицю 4.3. п.2);

—при встановленні електродів близько до арматури, струм може піти по напрямку найменшого опору, створюючи короткі замикання між електродами через арматуру. Біля арматури, за рахунок великої кількості тепла, яке при

111

цьому виділяється, вода починає кипіти, різко зменшуючи зчеплення бетону з арматурою, можливе перегорання окремих провідників під дією високого струму, що може призвести до нерівномірного прогріву конструкції. Щоб запобігти цьому, електроди в місцях можливого контакту з арматурою ізолюються, а це ускладнює процес. Відстань від електрода до робочого шва не повинна перебільшувати 100 мм.

Струнні електроди (Таблиця 4.3, п.3) використовують для прогрівання колон, балок, прогонів і т.і. Виготовляють їх з круглої сталі d= 6...12 мм, встановлюють перед бетонуванням паралельно вісі конструкції ланками довжиною 2,5...3,5 м. Випущені загнуті кінці струн служать для підключення до мережі прогрівання. Струни із сталі Ж 3...5 мм встановлюють попарно. Як електрод можна використовувати опалубку, вкриту листовим залізом, тоді другим електродом служать струни, замонолічені в бетоні.

Пластинчасті (нашивні) (Таблиця 4.3, п. 4) електроди виготовляють із листової сталі, відходів штампування і інш. При обшиванні дерев'яної опалубки суцільні стальні пластини повинні повністю закривати протилежні плоскості по меншому боку (товщині) конструкції. В плоских конструкціях, завтовшки більше 25 см, і каркасних з розмірами сторін більше 50 см, нашивні електроди розташовують з двох або чотирьох боків і вони служать для периферійного електропрогріву. Внутрішня частина конструкції твердіє під дією екзотермічного тепла, що виділяється при твердінні цементу, будучи захищеною від охолодження зовнішнім шаром, що підігрівається.

Смугові електроди (Таблиця 4.3, п. 5,6) при напрузі 49...85 В виготовляють із смугової сталі завширшки 20...25 мм, а при 100В — із стержнів d=6...8 мм, з'єднаних в групи. Електроди розміщують з двох боків конструкцій в тому випадку, коли необхідно використовувати струм меншої потужності, не знижуючи напругу. При однобічному розміщенні електродів смуги підключають до різних фаз мережі.

Плаваючі електроди виготовляють із круглої сталі діаметром 6...12 мм, занурюють в укладений бетон на глибину 3...4 см.

В групу способів електрообігріву входять способи, при яких тепло від приборів передається бетону індукцією, конвекцією або випромінюванням. При цьому струм не проходить через бетон.

Індукційний спосіб прогрівання бетону (Рисунок 4.35) полягає в тому, що навколо конструкції укладають витки ізольованого дроту, по якому пропускають перемінний струм. Арматура й стальна опалубка при цьому стають ніби сердечником індукційної котушки, і в них починає циркулювати індукційний струм. Цей струм розігріває арматуру та опалубку; отримане тепло витрачається на прогрівання бетону конструкції.

Для індуктора використовуються дріт і шнури з мідними і алюмінієвими жилами перерізом 70...150 мм2. Щоб підтримувати рівномірну температуру бетону по висоті, витки індуктора встановлюються на різних відстанях один від

112

одного, згущуючись донизу і доверху.

Спочатку відігрівають арматуру, включивши індуктор на 10...15 хвилин, потім укладають бетонну суміш і на протязі 2...3 годин витримують при низьких позитивних температурах, періодично включаючи індуктор на 10...15 хвилин. Швидкість піднімання температури повинна складати від 5 до 100 С, режим нагрівання ізотермічний.

Переваги: можна відігрівати старий бетон. Недоліки:

—підвищені витрати електричної енергії: в 1.5 рази більше ніж при електропрогріві;

—великі витрати мідного дроту та кабелів;

—низький cosj=P/(P+Q), так як котушка має великий реактивний опір і, відповідно, велику реактивну потужність (cosj Ј 0,5). За це накладають великі штрафи (для будівництва cosj і 0,8...0,85).

Сфера використання — будь-які конструкції, що густоармовані або бетонуються в металевій опалубці.

Інфрачервоний нагрів — теплова енергія інфрачервоного спектра, попадаючи на бетон, частково ним поглинається (бетон — абсолютно сіре тіло — коефіцієнт поглинання більш 90 %), перетворюючись в теплову енергію. Джерела нагрівання — темні і світлі нагрівачі. Темні нагрівачі — це ТЕНи (трубчасті електронагрівачі поверхня яких нагрівається до температури 800оС), один з кращих методів прогрівання.

Світлі нагрівачи — це кварцові випромінювачі, в яких біля 80 % електроенергії перетворюється в тепло. Джерелом енергії є кварцова трубка, всередині якої стоїть нагрівальний елемент.

Область використання — бетонування густоармованих конструкцій і споруд з замкненими об'ємами (колектори, тунелі, бункери, колони), а також при замонолічуванні стиків, анкерних болтів і т.і., коли неможливо пропустити струм через бетон (Рисунок 4.36 б,в).

Переваги:

—можливість використання при бетонуванні широкого кола конструкцій;

—можливість відігрівання старого бетону (Рисунок 4.36 а);

—легкість автоматизації управління режимами нагрівання.

Недоліки — більші на 15...20 % витрати електроенергії ніж при прогріванні. Контактний електрообігрів використовується при зведенні конструкцій з розвинутою поверхнею (Мn і 6 м-1) в гріючих підйомно-переставній і розбірно-

переставній інвентарних опалубках. При цьому тепло передається від гріючої поверхні опалубки безпосередньо до бетону, що прогрівається.

Гріючу (термоактивну) опалубку виготовляють у вигляді щитів, панелей або гнучких матів. Нагрівачі бувають дротяними, або із гріючих кабелів; сітчасті, пластинчасті та ін. Температура на поверхні нагрівачів, як правило, до 250оС.

113

Цей вид почав розповсюджуватися в останні роки (Рисунок 4.37). Конвективний метод нагріва використовується, як правило, при улаштуванні

тепляків, коли інші методи застосувати незручно або недоцільно, наприклад при зведенні висотних споруд в ковзній або підйомно-переставній опалубці, коли треба підтримувати позитивні температури не тільки для бетонних, але і для іншіх робіт. Тепляки улаштовують з подвійно шарових синтетичних матеріалів з повітряним прошаруванням або застосовують надувні конструкції.

Середовище тепляка нагрівають паром або теплим повітрям конвективним способом, підтримуючи в ньому температуру близько +5...10оС, в зв'язку з чим твердіння бетону йде повільно, а тривалість досягнення ним критичної міцності збільшується. Улаштування і утримання тепляків достатньо трудомісткий процес, що вимагає значних витрат матеріалів і енергії.

Прогрів конструкцій паром на будівлях не застосовується, тому що теж вимагає значних витрат, але іноді використовують гаряче повітря продуктів спалювання з температурою 150...200оС. Його пропускають крізь утеплений ковпак (металевий або дерев'яний), під яким знаходяться металеві форми з бетонними конструкціями.

Комбіновані методи зимового бетонування застосовуються, коли неможливо використати окремий метод у чистому вигляді або коли комбінація різних методів дає більший економічний ефект і практичну доцільність у виконанні робіт.

Віброелектророзігрів суміші. Суть цієї технології заключається в комплексній енергообробці бетонної суміші з наступним звичайним витримуванням бетону. Комплексна обробка суміші виконується в віброелектрореакторі, в якому поєднані елементи вібролотка, вібромайданчика, вібромаятника, електробункера, іонізатора, соленоїда, а також парокамери, автоклава та трубопроводу. Це викликає дев'ять енергетичних дій, що не дозволяє утворюватися оболонкам на зернах цементу, призводить до ланцюгових реакцій, поглиблює гідратацію Завдяки оголенню поверхні заповнювача та наступному самостисненню при звичайному витримуванні отримується особливо щільна структура бетону з підвищеними фізико-механічними властивостями (див. Рисунок 4.38).

Основне обладнання — віброреактор, який представляє собою звичайну сталеву трубу (1) довжиною 4 м, в якій розташовані азбестоцементний електростержень (2) з секційними трубчастими електродами (3). Цей стержень закріплюється в торцевих кришках (4). Вихідний отвір обладнаний щілинним циліндричним затвором. Для забезпечення коливань труби та переміщення суміші підвішено два періодично працюючих вібратори (6); труба підвішена на амортизуючих тросах (7) до карнизу або будь-якого мобільного механізму, наприклад, до бетоноукладача. Електрокабель (8) підводиться до електродів всередині електростержня.

Технологія бетонування така. Бетонну суміш підвозять автосамоскидами з центрального бетонорозчинного вузла та з естакади 1 (Рисунок 4.39) вивантажу-

114

ють безпосередньо в бункер-накопичувач (2), який оснащений вібратором. При включенні вібратора бетонна суміш надходить в віброелектрореактор (3), який підвішується до бетоноукладача (4), що переміщується по рейках, де розташовуються форми опалубки (5). Вивантажена суміш розрівнюється вібробулавой і відразу вкривається руберойдом. На наступний день знімається опалубка.

По зрівнянню з традиційним методом пропарювання конструкцій витрати цементу скорочуються в 1,4...1,5 рази (за рахунок активації цементу та створення щільної структури), енерговитрати по умовному паливу скорочуються в 4...5 разів (за рахунок своєчасного внесення енергії в трубу). Трудовитрати зменшуються в 3...4 рази (за рахунок суміщення операцій в одному агрегаті).

5. Процеси зведення кам’яних конструкцій

5.1.Загальні положення. Класифікація. Термінологія.

Взалежності від якості каменів та призначення кладки розподіляють на: кладки з природних каменів: бутова, бутобетонна тощо; кладка з штучних каменів: цегляна, мілкоблочна, керамічні пустотні цеглини тощо (загальну класифікацію, способи виконання та матеріали, а також перелік об'єктів використання — див. Рисунок 5.1).

Під бутом будемо розуміти уламки піщаників або вапняків неправильної форми чи постелистих (з двома паралельними й видовженими боками).

Кам'яна кладка з бутового каменю характеризується великою міцністю, але вимагає великої кількості розчину.

Бутобетонна кладка міцна, але їі виконання вимагає великих трудових затрат.

Тесовий камінь — це природні тесані камені правильної форми, фасадний бік яких може бути обробленим під «шубу» в рамці, або грубо обколені. Скріплення таких каменів у масиві кладки між собою виконується: на піронах, на скобах чи на планках у вигляді «ластівчина хвоста» (сковородня) (див.

Рисунок 5.2).

Кам'яні роботи в загальному розумінні являють собою поштучне вкладання відповідних (класифікації) каменів на постіль з розчину чи бетону.

Незважаючи на широке використання індустріальних методів будівництва, більше ніж 50% будинків та споруд мають ті чи інші елементи кам'яної кладки.

Вага каменів коливається від 3 до 80 й більше кілограмів. Невеликі камені (до 50 кг) вкладаються в масив вручну, при більшій вазі треба застосовувати легкі монтажні механізми.

Якщо лицьовий бік кладки оздоблюється природними або штучними матеріалами, то вона зветься кладкою з облицюванням.

Камені мають опорні й бокові поверхні, кожна з них має свою назву (див.

115

Рисунок 5.3).

Кладка з цегли або інших штучних чи природних каменів, що має в горизонтальних швах металеву чи з інших високоміцних матеріалів арматуру зветься армованою.

Крайні зовнішні або внутрішні ряди цегли чи інших каменів звуться відповідними верстами. Якщо ряд каменів вкладається до будь-якого боку кладки довгою стороною (довжиком), то він зветься довжиковим (ложковим), якщо поперечником (тичком) — тичковим (поперечниковим).

Як видно з Рисунку 5.3 висота одного ряду кладки буде складатися з висоти каменю та товщини шва. Якщо в звичайній цегляній кладці товщина горизонтального шва 10...15 мм (середня — 12 мм), то висота ряду — 77 мм (розміри звичайної цеглини — 250х120х65). Товщина вертикальних швів в такій кладці може коливатися від 8 до 15 мм (в середньому — 10 мм). Отже на 1 м кладки по довжині вкладається 4 цеглини, а по висоті — 13 рядів. Ширина кладки із звичайної цегли буває кратною 1/2 цеглини (120 мм — 1/2 цеглини; 250

Кам'яні стінки можуть викладатися суцільними або з отворами для вікон та дверей. Суцільні стіни звуться гладкими.

Стіни можуть в своєму складі мати (Рисунок 5.4):

—напуски (для створення карнизів), коли окремі ряди виходять за площину стіни;

—пояски — для відокремлення ярусів стіни одне від одного;

—четверті — для встановлення та закріплення віконних та дверних коробок;

—пілястри — для підсилення або архітектурного оздоблення окремих частин стін;

—обрізи — для зменшення товщини стіни, коли наступний ряд кладки укладают з відступом від лицьової поверхні (від цоколя до стін поверхів, в верхніх поверхах тощо);

—уступи — місця, де лицьова поверхня однієї стіни виступає в той чи інший бік від лицьової площини другої її частини;

—борозни — для розміщення в них трубопроводів, електричних кабелів та інших схованих проводок; вертикальні борозни роблять кратними по ширині та глибині половині цегли, горизонтальні — кратні одному ряду кладки по висоті та половині цеглини по глибині;

—штраби — улаштовуються в місцях тимчасового переривання кладки; штраби бувають збігаючі та вертикальні.

5.2.Правила розрізки кам'яної кладки

Кожний вид кам'яної кладки має бути монолітним, тобто окремі камені не

116

можуть переміщуватися один відносно другого при дії розрахункових навантажень. Для цього повинні виконуватися правила вкладання окремих каменів, що забезпечують суворо визначене розташування горизонтальних та вертикальних поперечних і поздовжніх швів. Ці правила звуться правилами розрізки кам'яної кладки. Їх існує три:

1)ряди кладки мають розташовуватися перпендикулярно напряму дії головних навантажень. У більшості випадків таким навантаженням є власна вага. Тому шви першої системи перев'язки мають бути, як правило, горизонтальними. У випадках, коли діє похила складаюча навантаження (наприклад, в арках та склепіннях), її відхилення від перпендикуляра до швів першої системи не може перевищувати 15...17 град.

2)шви другої (вертикальні поперечні) та третьої (поздовжні вертикальні) системи перев'язки мають бути перпендикулярними до перших та поміж собою. Звідси витікає, що камені повинні бути правильної (у вигляді прямокутного паралелепіпеда) геометричної форми. Відхилення від цього правила призводить до з'явлення клинів та похилих поверхонь, що в свою чергу викликає розсовування сусідніх каменів або виколювання окремих частин кладки;

3)шви третьої та другої систем перев'язки (розрізки) не повинні розташовуватися в одній площині. Допускається в окремих випадках таке співпадання до 3...6 рядів кладки (багаторядна кладка). У противному разі виникають окремі стовпи, що можуть втратити свою сталість, а це викликає втрату монолітності (тобто з'являються щілини, розшарування і т.і.).

5.3.Розчини для кам'яної кладки

Монолітність кладки з іншого боку забезпечується ще й заповненням швів якісним розчином. Крім того вживання розчинів забезпечує кладку від продування вітром та проникнення вологи.

Розчин, що вживається для кладки, має відповідати вимогам, залежним від умов роботи та навантаження кладки.

Розрізняють розчини прості — вживається один вид в'яжучого, та складні — декілька в'яжучих. Прості розчини: цементні, вапняні, глиняні. Складні розчини: цементно-вапняні, цементно-глиняні, вапняно-глиняні тощо.

В якості наповнювачів використовують: пісок природний, пісок керамзитовий, пісок шлаковий, пісок пемзовий тощо. В залежності від наповнювача розчини розподіляються на важкі (з природним піском) та легкі (наприклад, на шлаковому піску).

Розчини, що вживаються для кладок, повинні мати властивості, які б забезпечували необхідні якості кам'яної кладки. У цьому зв'язку розрізняють такі властивості розчинів:

—міцність: характеризується маркою: 4, 10, 25, 50, 75, 100, 150 та 200;

—морозостійкість: 10, 15, 25, 35, 50, 100, 150, 200;

—щільність: важкі — r > 1500 кг/м3, легкі — r < 1500 кг/м3;

117

— зручність вкладання, або рухомість розчину, що залежить від водов'яжучого співвідношення (В/В) й визначається величиною занурення в ньому стандартного конуса. Розчин для бутової кладки має бути з рухомістю 4...6 см; для кладки з цегли, або каменів правильної форми — 9...13 см. Для підвищення рухомості в розчини вводять пластифікуючі добавки: глину, вапно, милонафт, сульфітно-спиртову барду — ССБ тощо.

Основні сфери вживання розчинів:

цементних — для особливо міцних конструкцій, підземних та надземних, а також для конструкцій, що будуть експлуатуватися в дуже вологих приміщеннях та насичених водою грунтах;

вапняних — для кладки, що експлуатується в сухих місцях, що сприймає невеликі навантаження;

цементно-глиняних та цементно-вапняних — найбільш поширені й вживаються для ведення звичайних кладок, що сприймають середні навантаження в сухих та вологих місцях.

Виготовляють розчини, як правило, на централізованих бетонорозчинних вузлах ЗЗБК. Кожна партія розчинів, що доставляються з заводів або вузлів розчиноприготовлювачів повинна мати паспорт, в якому вказано дату виготовлення, марку, рухомість, а для сухих розчинів — вологість, що не повинна перевищувати 1%.

5.4. Види кладок

5.4.1. Кладки з каменів правильної форми.

Така кладка буває суцільна та полегшена. При викладанні суцільної кладки весь її масив виконується з одного типу каменів відповідної (кратної найменшому розміру) товщини. Правильна форма дає можливість встановлювати в масиві кладки визначену черговість довжикових та поперечникових рядів, особливо в таких конструкціях, як стовпи, простінки та інші дуже навантажені конструкції.

Найбільш поширена система в таких конструкціях — ланцюгова, для стовпів

— двоабо трирядкова кладка. Для звичайних стін в сучасних умовах найбільш поширена шестирядкова кладка.

Однорядкова (ланцюгова) кладка, коли кожен довжиковий ряд чергується с поперечниковим. Отже всі вертикальні поздовжні й поперечні шви кожного ряду кладки перекриваються каменями наступного ряду (Рисунок 5.5 а).

Чотирирядкова кладка — це один з видів багаторядкової. Виконується чергуванням трьох рядів довжикових з одним поперечниковим. В трьох довжикових рядах допускається співпадання вертикальних поздовжніх швів, що перев'язуються каменями четвертого ряду (див. Рисунок 5.5 б).

Багаторядкова кладка — виконується чергуванням п'яти довжикових рядів з

118

шостим — поперечниковим. Вертикальні поперечні шви в суміжних довжикових рядах здвигаються на 1/2 , а в поперечникових рядах — на 1/4 цеглини.

Поздовжні вертикальні шви залишаються перев'язаними на всі п'ять довжикових рядів (див. Рисунок 5.5 в).

Така система можлива при товщині цегли 65 мм. Якщо ця товщина більша, то поперечникові ряди вкладаються через кожні 400 мм, рахуючи від верху нижнього до низу верхнього поперечникового ряду.

Простінки невеликої довжини також викладаються по чотирирядковій системі.

При всіх видах кладки в будь-якій конструкції кладка починається й закінчується поперечниковими рядами.

Поперечникові ряди завжди влаштовуються також в гніздах, де спираються балки, ферми, мауерлати, на рівні обрізів стін, під плитами, в напусках, поясках, карнизах тощо.

Перемички — над віконними та дверними отворами в багатоповерхових будинках виконують із збірних залізобетонних елементів. У індивідуальних та невеликих житлових будинках вони можуть виконуватися з металевих кутників та смуг. Дуже часто їх виконують з цегли. Тоді вони розділяються на рядові, клинчасті, лучкові та аркові. Рядові, лучкові та клинчасті застосовуються, якщо ширина отвору складає не більше двох метрів. Аркові — можна вживати при прольоті отвору до 4 м.

Перед виконанням тієї чи іншої перемички виконується опалубка і перший поперечниковий ряд вкладається на ретельно виконаний шар жирного розчину. В рядових та клинчастих перемичках в цей шар втоплюється й заводиться в межі простінка не менше, як на 25 см дротяна арматура із розрахунку: один стержень площиною 20 мм2 на кожні півцеглини. Кінці дротів для кращого зчеплення з розчином загинають на 180о. Опалубку можна знімати не раніш як за 6 діб.

Лучкові, клинчасті та аркові перемички викладаються з спеціальних тесаних чи клинчастих «лекальних» цеглин, або їх кривизна отримується завдяки клиноподібним швам. Такі перемички викладаються симетрично від п'ят до середини, при цьому центральний «замковий» камінь має входити на місце туго й заклинювати перемичку.

Карнизи викладаються таким чином, що звис кожного ряду допускається не більше одної третини цегли, а загальний напуск неармованого карниза не має перевищувати половини товщини стіни. Якщо напуск запроектовано більшим, то карнизи армують, або вкладають по спеціальних залізобетонних карнизних плитах, заанкерованих в масиві кладки.

Армована кладка вживається тоді, коли необхідно отримати підвищену міцність або носійну здатність. Армування буває поздовжнім і поперечним. Арматура являє собою дротини, що вкладаються в шви. При цьому товщина

119

швів має бути на 4 мм більше, ніж діаметр арматури, але дорівнювати необхідній середній товщині. Якщо арматура перехрещується, це ж правило стосується загальної товщини перехрестя.

Найчастіше армуванню підлягають найнапруженіші частини кладки: стовпи, простінки, устої тощо. У цих випадках застосовують зварені сітки з дроту відповідного діаметру, або зигзагоподібні гнуті, що накладаються одна на другу. Звідси виходить, що діаметр дроту для зварених сіток не повинен перевищувати 4 мм. Підвищення діаметра автоматично викликає підвищення товщини шва, що в свою чергу знижує носійну здатність кладки, що недопустимо.

По висоті стовпів сітки вкладають як правило через 5 рядів. Зварені сітки встановлюють в шви по одній, а зигзагоподібні можна вставляти в суміжних по вертикалі швах, повернувши їх на 90о одна відносно одної, тому діаметр дроту в зигзагоподібних сітках може бути до 8 мм.

Поздовжнє армування застосовується в тих випадках, коли:

—конструкція сприймає розтягуючі зусилля (від згину або позацентрового стиску);

—на конструкцію впливають динамічні навантаження.

Кількість та діаметр арматури визначаються розрахунком, а з'єднання по довжині виконуються шляхом зварювання, напуском стержнів один за одне або в'язанням м'якою дротиною.

Кладка з облицюванням цеглою (лицьова кладка) буває двох типів: 1) кладка стін з однотипових матеріалів (наприклад, коли вся стіна виконується з цегли 65х120х250 мм) і 2) для лицьової поверхні кладки вживається високоякісний матеріал одного розміру, а для останньої частини — матеріал інших розмірів, або навіть бутова кладка чи моноліт. У всякому разі кладка ведеться одночасно з облицюванням. Лицьова цегла вкладається по зовнішніх верстах з відповідною системою перев'язки швів, що в цьому випадку вже використовуються як архітектурна прикраса, з ретельним розшиванням швів. Цегла підбирається одного кольору та відтінку, з добре обробленими поверхнями й кромками. Лицювальний шар перев'язують з основним масивом стіни вкладаючи поперечникові ряди в лицьовій кладці (див. Рисунок 5.6).

Декоративна кладка — один з видів лицьової кладки. При такій кладці лицювальний шар виконується з різними системами розрізки вертикальними швами. Використовуючи різні кольори цегли й сполучуючи його з різними системами перев'язування вертикальних швів можна отримати різні малюнки, що являють собою кам'яне мереживо, що прикрашає фасади будинків.

Кладку з облицюванням керамічними каміннями виконують аналогічно Рисунку 5.6 б. Наприклад, лицьову кладку стіни з керамічних каменів висотою 138 мм перев'язують з масивом кладки, де вкладаються два чи три ряди із звичайної цегли.

Облицювання кладки керамічними плитами та кріплення архітектурних

120