10. Політика українізації в урср у 1920-ті рр.. Її вплив на розвиток культури

3 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК відбулося національне районування території республіки. Було організовано національні райони та сільради, побудовані школи з рідною мовою викладання для національних меншин. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.

Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою "націонал-ухильництва" і націоналізму.

11. Розвиток освіти в Укр. У 1920-30-ті рр. Боротьба з неписемністю

У 30-ті роки держава докладала зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня населення, хоча не було досягнуто 100% результату, показники були вагомими. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночасно вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. Відкриваються нові інститути. По чотири вузи з'явилось у Вінниці, Полтаві, Донецьку. З 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну стипендію.

Ліквідували націоналістів, насамперед учителів шкіл, викладачів національних вузів і технікумів, науковців, журналістів, працівників культосвітніх закладів. Пошуки націоналістів, "ворогів народу" стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській діяльності — масовими. У 1935 р. прийнли постанову з неприхованою назвою "Про засміченість класове ворожими елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму". У ній зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був засмічений ворожими елементами, які "безкарно протягом тривалого часу проводили в технікумі фашистську пропаганду". Технікум закрили. Після ліквідації Одеського німецького педінститут 1937 на його базі створено Одеський інститут іноземних мов.

У ще гіршому становищі перебували школи Західної Укр., Буковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обмеження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Населення Галичини вдалося до організації приватних шкіл і позашкільних закладів. У такому ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були переведені на румунську мову викладання.

У кращому становищі опинилась укр. освіта на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини.