3. М. Драгоманов і діяльність українських громад

М. Драгоманов - історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Людина різнобічного обдарування.

Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира. Потім викладав історію, вів публіцистичну діяльність. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з університету.

1885 року через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії національної ідеї.

Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць. До головних політичних завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними державними утвореннями.

Тож для Драгоманова "поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем". Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й громадського від культурного життя.

Отже, М. Драгоманов відзначив історичну мінливість і минучість соціальних і політичних форм організації суспільного, державного устрою. За Драгомановим, саме розвиток людської особистості, її прагнень та інтересів виступав рушійною силою, яка визначала характер різних епох і народів, розвиток світової цивілізації.

4. Український театр у хіх ст.

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках, де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Катеринославі.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а Галичині - німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси російських та іноземних авторів.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М. Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало початком укр. національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка.

Загалом же, український театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського і багатьох інших навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого. Це - наша класика. Ми любимо її й шануємо.