Тема 2. Кримінальне право.

Категорії: Кримінальний кодекс, злочин, склад злочину, покарання, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність, рецидив.

Кримінальне право як галузь права. Кримінальний кодекс України. Кримінальне право - одна з галузей права України, яка являє собою систему встановлених Верховною Радою України норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі їх вчинили. Кримінальне право поділяється на дві частини - Загальну й Особливу.

У Загальній частині зосереджено норми загального характеру, які застосовуються до всіх злочинів. У ній розкри­ваються завдання кримінального права, регулюються питання дії кримінального закону в часі й у просторі, вказуються під­стави кримінальної відповідальності, наводиться поняття зло­чину, надається класифікація злочинів, закріплюються інші базові інститути (незакінчений злочин, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, співучасть у зло­чині, добровільна відмова від вчинення злочину та ін.), визна­чаються поняття, цілі й види покарань, містяться норми, що регулюють порядок призначення покарання і звільнення від покарання та кримінальної відповідальності.

В Особливій частині передбачено норми, що встанов­люють відповідальність за конкретні злочини: проти націона­льної безпеки України, проти життя, здоров'я, волі, честі та гідності особи, злочини у сфері господарської діяльності, проти довкілля та ін.

Завданнями кримінального права є правове забезпе­чення охорони прав і свобод людини і громадянина, власнос­ті, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, за­безпечення миру і безпеки людства, а також запобігання зло­чинам.

Джерелом кримінального права є кримінальний закон у вигляді Кримінального кодексу.

Кримінальне право базується на принципах законності, демократизму, гуманізму, пат­ріотизму, особистої винної відповідальності за вчинення сус­пільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним за­коном як злочин, індивідуалізації і невідворотності криміна­льної відповідальності.

Кримінальний закон - це прийнятий Верховною Радою України нормативний акт, що встановлює підстави кримінальної відповідальності, визначає, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочи­нами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Кримінальний закон регулює всю сферу суспільних відносин, пов'язаних із злочином і покаранням. Поняттям "кримінальний закон" охоплюються як окремий прийнятий Верховною Радою України законодавчий акт, що встановлює кримінальну відповідальність за конкретний злочин, так і окрема стаття Кримінального кодексу, а також Кримінальний кодекс (далі КК) у цілому. Усе чинне кримінальне законодавство України зосе­реджено у Кримінальному кодексі. Кримінальний кодекс - це систематизований законодавчий акт, що складається із Зага­льної й Особливої частин. У Загальній частині визначено ба­зові інститути і поняття, які співвідносяться з усіма конкрет­ними видами злочинів. У Особливій частині містяться визна­чення конкретних видів злочинів і встановлюються покарання за їх вчинення.

Нині чинний Кримінальний кодекс, прийнятий Верхо­вною Радою 05.04.2001 р., набрав чинності з 01.09.2001 р. За­гальна й Особлива частини його поділяються на глави і статті. Статті Загальної частини становлять єдине ціле і можуть мати частини, пункти, підпункти. Статті Особливої частини поді­ляються на диспозицію і санкцію. Диспозиція - це частина статті Особливої частини КК, в якій описується конкретний злочин і вказуються його ознаки. Санкція - це частина статті, в якій визначаються вид І міра покарання, що підлягають за­стосуванню за злочин, описаний у диспозиції.

Поняття і ознаки злочину. Злочин - передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Злочином визнається тільки конкретний акт вольової поведінки (вчинок) людини у формі дії або бездіяль­ності. Думки, наміри, погляди і судження особи, що мають навіть негативний (антигромадський) характер, не можуть бу­ти визнані злочином, якщо вони не об'єктивовані в конкретному акті поведінки, в суспільно небезпечній дії або бездіяль­ності людини, яка має всі ознаки суб’єкта злочину.

Ознаками злочину є: суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність і караність діяння - дії або бездіяль­ності.

Суспільна небезпека означає, що злочин завдає істотної шкоди (збитку) або ж створює загрозу заподіяння такої шкоди охоронюваним кримінальним законом благам - суспільним відносинам. Характер і ступінь суспільної небезпеки визна­чаються всією сукупністю об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину: цінністю блага (об'єкта), на яке посягає злочин, ха­рактером діяння, способом, місцем, часом, обстановкою вчи­нення злочину, тяжкістю наслідків, формою вини (умисел або необережність), мотивом, метою тощо. Дія (або бездіяль­ність), що навіть формально підпадає під ознаки будь-якого діяння, передбаченого законом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспі­льству або державі , не може бути визнана злочином.

Під кримінальною протиправністю розуміють передбаченість (заборону) суспільно небезпечного діяння криміна­льним законом - конкретною статтею Особливої частини КК. Дія або бездіяльність, не передбачені кримінальним законом, тобто не зазначені в певній статті Кримінального кодексу, ні за яких обставин не можуть бути визнані злочином і не мо­жуть тягти кримінальної відповідальності.

Ознака "винність" пов'язана з наявністю в діях особи умислу або необережності. Невинне заподіяння шкоди (казус) виключає можливість визнання діяння злочинним.

Ознака караності означає, що за будь-який злочин у законі передбачено конкретні вид і міра покарання. Наявність усіх зазначених ознак дозволяє в кожному конкретному випа­дку відносити те або інше діяння (вчинок) до числа злочинних і караних. Відсутність же хоча б однієї з цих ознак виключає можливість розглядати скоєне діяння як злочин.

Склад злочину. Складом злочину розуміють сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспі­льно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину утворюють чотири його обов'язкових елементи - об'єкт, об'єктивна сто­рона, суб'єктивна сторона і суб'єкт, які мають відповідні ознаки.

Об'єкт - охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (блага, цінності) - права і свобо­ди людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства. Саме на ці та інші суспільні відносини посягає злочин, заподіює їм істотну шкоду або ж створює не­безпеку заподіяння такої шкоди.

Об'єктивна сторона - це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, при­чинним зв'язком між ними, а також способом, місцем, часом і обстановкою вчинення злочину. Дія - це активна суспільно небезпечна протиправна (передбачена кримінальним зако­ном) поведінка суб'єкта. Бездіяльність - це пасивна поведін­ка, що полягає у невиконанні особою тих дій, які вона повин­на була і могла в даній конкретній обстановці вчинити для за­побігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспіль­ним відносинам. Діяння - обов'язкова ознака об'єктивної сторони. Під суспільно небезпечними наслідками розуміють шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспіль­ним відносинам, охоронюваним кримінальним законом. Як­що наслідки зазначені в законі або ж випливають із його зміс­ту (злочин із матеріальним складом), їх встановлення (як і причинного зв'язку між діянням І наслідками) є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності.

Суб'єктивна сторона - внутрішня, психічна сторона злочину, що характеризується конкретною формою вини, мотивом і метою злочину. Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони - вина, що являє собою психічне став­лення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережно­сті. Умисел має місце, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездія­льності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала (прямий умисел) або свідомо допускала (непрямий умисел) настання цих наслідків. Злочин визнається здійсненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних нас­лідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахову­вала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) чи не пе­редбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість). Невинне заподіяння шкоди, коли особа не передбачала суспі­льно небезпечних наслідків і не могла або не повинна була їх передбачати (казус, випадок), виключає кримінальну відпові­дальність.

Суб'єкт злочину - особа фізична (громадянин), осуд­на, яка досягла віку кримінальної відповідальності (16 років, а у випадках, прямо зазначених у ст. 22 КК, за злочини, що ста­новлять підвищену небезпеку, - 14 років). Осудність - це зда­тність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними. Неосудність - поняття, протилежне осудності, являє со­бою такий психічний стан особи, коли вона в момент вчинен­ня злочину не могла усвідомлювати своїх дій чи керувати ни­ми внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасо­вого розладу душевної діяльності, недоумства (олігофренії) або іншого хворобливого стану психіки. Не­осудність виключає кримінальну відповідальність. До таких осіб за рішенням суду можуть застосовуватися примусові за­ходи медичного характеру.

Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину (або хоча б однієї із зазначених у статті Особливої частини КК ознак того чи іншого елемента) виключає наявність скла­ду злочину, а отже, і кримінальну відповідальність. Наявність у діях особи складу злочину означає, що особа вчи­нила злочин і є підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність та її підстава. Кримінальна відповідальність є одним із видів юри­дичної відповідальності, встановлюється державою в кримі­нальному законі і покладається на осіб, винних у вчиненні злочину. Під кримінальною відповідальністю розуміється юридичний обов'язок особи, яка здійснила злочин, відповідати перед державою за вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Сутність кримінальної відповідаль­ності полягає в державному осудженні, негативній оцінці державою злочину й особи, яка його вчинила, а також у за­стосуванні на підставі вироку суду заходів державного при­мусу - кримінального покарання або інших заходів, передба­чених кримінальним законом.

Кримінальна відповідальність як обов'язок відповіда­ти перед державою і зазнати заходів державного примусу за вчинене суспільно небезпечне діяння (крадіжку, гра­біж, хуліганство тощо) виникає з моменту здійснення злочи­ну, але реалізується з моменту набрання обвинувальним ви­роком сили. Етапами реалізації кримінальної відповідальності є: порушення кримінальної справи, притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку. Кримінальна відповідальність реалі­зується за загальним правилом шляхом застосування пока­рання. Однак можлива кримінальна відповідальність (держа­вне осудження особи, яка вчинила злочин, шляхом винесення судом обвинувального вироку) із звільненням винної особи від покарання та його відбування.

Під підставою кримінальної відповідальності розумі­ють вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом. Зміст підстави кримінальної відповідальності полягає у такому: 1) кримінальна відповідальність можлива тільки за суспільно небезпечне діяння - дію або бездіяльність, тобто за конкретний акт вольової суспільно небезпечної пове­дінки людини, але не за її думки, погляди, переконання; 2) до кримінальної відповідальності притягується тільки особа, винна у вчиненні суспільно небезпечного діяння; 3) криміна­льна відповідальність настає лише за таке суспільно небезпе­чне діяння, що безпосередньо передбачено кримінальним за­коном (у конкретній статті Особливої частини КК) і містить у собі склад злочину. Його відсутність виключає кримінальну відповідальність. Кримінальну справу не може бути поруше­но, а порушена справа підлягає припиненню, якщо в діях осо­би відсутній склад злочину.

Обставини, що виключають злочинність діяння. У деяких випадках дії (вчинки) особи можуть зовніш­ньо нагадувати злочин і бути схожими з ним. Такими діями об'єктивно заподіюється шкода охоронюваним кримінальним законом цінностям суспільства (суспільним відносинам) і не­рідко істотна. Проте за своєю соціальною сутністю та юриди­чною природою вони не є суспільно небезпечними і криміна­льно-протиправними, більше того, визнаються правомірними. Це такі дії, що не містять складу злочину і не тягнуть за со­бою кримінальної відповідальності, зокрема: необхідна обо­рона, крайня необхідність, затримання злочинця.

Під необхідною обороною розуміють дії, вчинені з ме­тою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтере­сів та інтересів держави від суспільно небезпечного посяган­ня шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Право на необхідну оборону має кожна особа незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або ор­ганів влади.

Дії, вчинені в стані необхідної оборони, вважаються правомірними і не тягнуть кримінальної відповідальності за наявності перелічених ниж­че певних умов, які характеризують як акт посягання, так і акт захисту від нього.

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто містити в собі ознаки злочину, або ж бути об'єктивно суспільно небезпечним (наприклад, дії неосудних осіб, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності). Не може бути необхідної оборони від дій, що хоча формально і мають ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди.

2. Посягання повинно бути наявним (воно вже почало здійснюватися і ще не закінчилося чи ще не почалося, але в даній ситуації існує реальна загроза його здійснення: воно от-от почнеться; або ж посягання вже закінчилося, але за обста­винами справи для особи, яка захищалася, не був зрозумілим момент його закінчення). Немає необхідної оборони у випадках, коли шкода заподіюється вже після того, як посягання відвернено або закінчено й у застосуванні засобів захисту не було необхідності.

3. Посягання повинно бути реальним, тобто воно має відбуватися в об'єктивній дійсності, а не в уявленні особи, яка захищається. Захисні дії визнаються правомірними, якщо: а) шкоду заподіяно особі, яка посягає ("протипосягання"), а не третім особам; б) ці дії спрямовані на захист інтересів особи, яка захищається, прав та інтересів інших громадян, які зазнали сус­пільно небезпечного посягання, або суспільних інтересів та інтересів держави; в) захист не перевищує меж необхідності.

Відповідає вимогам необхідної оборони і не є злочи­ном застосування зброї або будь-яких інших засобів чи пред­метів незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто по­сягає, якщо це здійснено для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно не­безпечним посяганням, не могла оцінити відповідність запо­діяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці за­хисту.

Від необхідної оборони слід відрізняти перевищення меж необхідної оборони, під яким розуміють умисне заподі­яння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (навмисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця - ст. 118 КК: заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони — ст. 124 КК).

Затримання особи, що вчинила злочин, складається з таких дій з боку потерпілого та інших осіб, якими заподіюється шкода особі, що вчинила злочин. Ці дії визнаються правомір­ними і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності за умови, якщо вони здійснені безпосередньо після вчинення по­сягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її до відповідних органів влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затри­мання такої особи. При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при умисному заподіянні особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або затримання злочинця, відповідальність настає у випадках, спеціально передбачених законом: ст. 118 - умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів необхідної оборони; ст. 124 КК - умис­не заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищен­ня меж необхідної оборони або у випадку перевищення захо­дів, необхідних для затримання злочинця.

Крайня необхідність - дії, які хоча й підпадають під ознаки злочину, але здійснені для усунення небезпеки , що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена. Такі дії також є правомір­ними і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Від крайньої необхідності слід відрізняти перевищен­ня меж крайньої необхідності, під якою розуміють умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена. Запо­діяння шкоди за умов перевищення меж крайньої необхіднос­ті не виключає кримінальної відповідальності на загальних підставах. Однак якщо при перевищенні меж крайньої необ­хідності особа внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала їй, не змогла оціни­ти відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці, кримінальна відповідальність виключається.

До обставин, що виключають злочинність діяння, Кримінальний кодекс відносить: фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов’язане з ризи­ком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Види злочину і покарання. Злочини з урахуванням ступеня їхньої тяжкості поді­ляються на:

• злочини невеликої тяжкості (за їх скоєння закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 2 років або більш м’який спосіб покарання: обмеження свободи, арешт, виправні роботи, штраф);

• середньої тяжкості (позбавлення волі на строк не більш 5 років);

• тяжкі (позбавлення волі на строк не більш 10 років);

• особливо тяжкі ( позбавлення волі на строк більш 10 років або довічне ув’язнення).

Вони різняться між со­бою правовими наслідками, зокрема тяжкістю покарання, пе­редбаченого за них у санкціях статей Особливої частини КК.

Під покаранням розуміють встановлений криміналь­ним законом захід державного примусу, що застосовується судом у вироку до особи, винної у вчиненні злочину. Пока­рання за своїм змістом є карою за вчинений злочин, виражає від імені держави негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила, завжди поєднано із заподіянням засудженому перед­бачених законом певних обмежень прав і свобод (наприклад позбавлення волі). Водночас покарання - це виховний захід. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засу­джених, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має за ме­ту заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:

1. штраф;

1. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

2. позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю;

2. громадські роботи;

3. виправні роботи;

4. службові обмеження для військовослужбовців;

5. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

Покарання поділяються на основні, додаткові та змі­шані. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні вій­ськовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військовою, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю можуть застосовуватися як основні і як додаткові пока­рання. За один злочин може бути призначено лише одне ос­новне покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, перед­бачених КК.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх. Кримінальний кодекс України передбачає здійснення злочину неповнолітнім як обставину, що пом’якшує покарання. Ця норма відображає тенденцію пом’якшення відповідальності для осіб у віці до вісімнадцяти років у зрівнянні з відповідальністю повнолітніх.

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх можна звести до наступних положень:

1. звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових дій виховного характеру;

2. обмежений круг різновидів покарання, що можна застосувати до неповнолітніх;

3. особливий, більш привелейований порядок призначення і відбування покарання неповнолітніми, а також суттєво знижені в зрівнянні із загальними строки таких видів покарань;

4. привілейований порядок у зрівнянні із загальними положеннями призначення покарання неповнолітнім;

5. привілейований у зрівнянні із загальними положеннями порядок визволення від покарання та його відбування для неповнолітніх;

6. більш привелейований порядок та строки погашення та зняття судимості у відношенні неповнолітніх.

Співучасть у злочині. Співучасть у злочині - умисна спі­льна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Кожний із співучасників повинен мати ознаки суб'єкта злочину, тобто бути особою фізичною, осуд­ною, яка досягла віку кримінальної відповідальності ). Усі особи при співучасті діють спільно - виконавець (співвиконавець). організатор, під­бурювач або пособник. Дії кожного із співучасників перебу­вають у необхідному причинному зв'язку зі злочином, що вчинюється виконавцем. Внаслідок цього злочин для всіх співучасників є єдиним і неподільним. При співучасті всі співучасники діють умисно, тобто кожний з них при вчиненні навмисного злочину усвідомлює, що вчинює злочин разом із іншими співучасниками, передбачає, що в результаті його ді­яльності (незалежно від виконуваної ним ролі) виконавцем буде вчинено злочин, і бажає цього або свідомо допускає ("спільність умислу"). Якщо один із співучасників здійснює дії, які не усвідомлюються іншими співучасниками, має місце "ексцес" виконавця, при якому відповідальність несе сам ви­конавець за скоєні ним дії. Не може бути необе­режної співучасті в умисному злочині, а також умисної спів­участі у необережному злочині.

Залежно від ролі, яку виконують співучасники, співучасть може бути простою (співвиконавство - кожен безпо­середньо виконує своїми діями більшою або меншою мірою об'єктивну сторону складу злочину) і складною (між співуча­сниками має місце розподіл ролей - виконавець, організатор, підбурювач, пособник). Залежно від ступеня сталості суб'єк­тивних зв'язків між співучасниками виділяються такі форми співучасті: без попередньої змови, із попередньою змовою, організована група, злочинна організація.

Співучасниками злочину поряд із виконавцями ви­знаються організатори, підбурювачі і пособники. Виконавець — це особа, що безпосередньо вчинила злочин. Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину або ке­рувала його підготовкою чи вчиненням. Організаторами та­кож визнаються й особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею. й особа, яка забезпе­чувала фінансування чи організовувала приховування зло­чинної діяльності організованої групи або злочинної органі­зації. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, по­грозою, примусом або іншим чином схилила іншого співуча­сника до вчинення злочину. Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла пере­ховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти прихову­ванню злочину. При призначенні по­карання суд повинен ураховувати ступінь і характер участі кожного із співучасників у вчиненні злочину.

Обставини, які збільшують або зменшують кримінальну відповідальність. Пом'якшуючі й обтяжуючі відповідальність обставини. Для визначення міри провини й відповідно міри покарання законодавство вводить у Кримінальний кодекс поняття обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Іноді ці обставини включаються в саму конструкцію конкретних складів злочинів і залежно від цього виділяються привілейовані й кваліфіковані склади злочинів. Однак, оскільки в такий спосіб неможливо врахувати все різноманіття конкретних життєвих ситуацій, що складаються при здійсненні злочину, законодавство в окремих статтях дає переліки зм'якшуючих і обтяжуючих обставин.

До обставин, що пом'якшують відповідальність, відносяться:

1. Запобігання винним шкідливих наслідків зробленого злочину або добровільне відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди.

2. Здійснення злочину внаслідок збігу важких особистих або сімейних обставин.

3. Здійснення злочину погрозою, примусом або матеріальною чи іншою залежністю.

4. Здійснення злочину під впливом сильного щиросердного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого.

5. Здійснення злочину нід час захисту від суспільно-небезпечного зазіхання, хоча й з перевищенням меж необхідної оборони.

6. Здійснення злочину неповнолітніми.

7. Здійснення злочинів жінкою в стані вагітності.

8. Щире розкаяння або явка винного, а також сприяння розкриттю злочину. Важливо відзначити, що даний перелік не є вичерпним. Законодавство залишає за судом право враховувати пом'якшуючі обставини й інші обставини.

Обставини, що обтяжують відповідальність:

1. Здійснення злочину особою, що раніше робила злочини. (Суд вправі не визнати це як обтяжуючу обставину)

2. Здійснення злочину організованою групою.

3. Здійснення злочину з використанням підлеглого або іншої залежної особи, у відношенні якої зроблено злочин.

4.Здійснення злочину з корисливих або інших низьких спонукань.

5. Заподіяння злочином тяжких наслідків.

6. Здійснення злочину стосовно малолітньої, старої або особи, що перебуває у безпорадному становищі.

7. Підбурювання неповнолітніх до здійснення злочину або залучення неповнолітніх до участі в злочині.

8. Здійснення злочину з особливою жорстокістю .або зі знущанням над потерпілим.

9. Здійснення злочину з використанням умов суспільного нещастя.

10. Здійснення злочину загальнонебезпечним способом. Здійснення злочину особою, що перебуває в стан сп'яніння. Однак суд вправі не визнати цю обставину обтяжуючою відповідальність. Ст. 14 КК містить загальну вказівку на те, що здійснення злочину в стані сп'яніння не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Законодавець виходить із того, що особа свідомо приводить себе в стан алкогольного або наркотичного сп'яніння і повинна передбачати всі наслідки цього. Згідно п. II ст. 41 КК здійснення злочину особою, що перебуває в стані сп'яніння, визнається як обтяжуюча провину обставина. Однак суд може не визнати такої обставини. Дійсно, якщо стан алкогольного сп'яніння особи, що порушило правила безпеки руху й експлуатації транспорту, є істотним моментом у механізмі даного злочину, то стан алкогольного сп'яніння, наприклад, при одержанні хабара, принципової ролі не відіграє й у цьому випадку буде визнано судом не обтяжуючою провину обставиною, у той час як у першому випадку буде обтяжуючою.

Звільнення від кримінального покарання. Звільнення від кримінальної відповідальності -це звільнення від потенційного державного осуду особи, що здійснила злочин, що при наявності підстав, передбачених законом, здійснюється винятково судом у порядку, установленому законом.

Значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що держава в особі відповідного органа (суду) звільняє особу, що зробила злочин, від потенційної необхідності претерпевання державного осуду, а також позбавлень особистого, майнового й іншого характеру.

Особа, що зробила злочин, відповідно до положень ч. 1 ст.44 КК, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом про кримінальну відповідальність. До цих випадків відносять:

1. добровільна відмова від доведення злочину до кінця;

2. закон України про амністії або акт помилування;

3. діяльне каяття ;

4. примирення винного з потерпілим ;

3) передача особи на поруки колективу підприємства, установи або організації;

6. зміна обстановки ;

7. закінчення строків давнини ;

Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється тільки

судом. Наявність відповідного судового акту свідчить про те, що дана особа не виправдується державою, але зроблене особою діяння на момент прийняття цього акту зізнається юридично незначне, незлочинним (це діяння не утворить повторності й рецидиву злочинів і не може бути враховане при призначенні покарання за знову зроблений злочин).

Загальною підставою вищевказаних видів звільнення особи від кримінальної відповідальності є недоцільність залучення його до суду й застосування до нього примусових мір кримінально-правового характеру.

Залежно від правового обов'язку або права суду застосувати звільнення особи від кримінальної відповідальності дані види можна підрозділити на дві групи: обов'язкові й факультативні.

К обов'язковим слід віднести добровільну відмову, амністію або помилування , діяльне каяття, примирення з потерпілою особою , закінчення строків давнини , випадки, передбачені раніше зазначеними нормами Особливої частини КК. У цих випадках суд зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.

До факультативних слід віднести види звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки й у зв'язку зі зміною обстановки. У цих випадках суд має право, а не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.

Залежно від правових і процесуальних наслідків види звільнення від кримінальної відповідальності також можуть бути підрозділені на безумовне й умовне.

Безумовне звільнення припускає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно, тобто не ставиться в залежність від наступного поводження особи (всі види звільнення, крім передбаченого ст. 47 КК — у зв'язку з передачею особи на поруки). Умовне звільнення особи припускає наявність певних вимог, при виконанні яких надалі особу може уникнути застосування у відношенні його примусових мір кримінально-правового характеру за зроблене їм діяння. Так, ч.1 ст.47 КК визначає, що особа протягом року від дня передачі його на поруки повинне виправдати довіру колективу, не ухилятися від мір виховного характеру й не порушувати громадський порядок. У противному випадку ч.2 ст.47 КК визначає можливість залучення особи до кримінальної відповідальності за скоєний їм злочин.

Види звільнення від кримінальної відповідальності можна підрозділити по характері правового акту, у якому він утримується, на передбачені Кримінальним кодексом і передбачені законом України про амністії або акт помилування.

Види звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені КК, залежно від їхнього місця в структурі Кримінального кодексу, підрозділяється на передбачені положеннями Загальної частини КК і передбачені положеннями Особливої частини КК..

Питання для самоконтролю:

1. Поняття злочину, його ознаки.

2. Склад злочину.

3. Співучасть у злочині.

4. Види кримінальних злочинів

5. Види кримінальних покарань

6. Кримінальна відповідальність неповнолітніх

7. Необхідна оборона. Крайня необхідність.

8. Обставини, що збільшують та зменшують кримінальну відповідальність.

Теми рефератів:

1. Кримінальний кодекс України 2001 року як джерело кримінального права.

2. Злочин та покарання.

3. Кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності.

4. Співучасть у злочині. Кримінальна відповідальність співучасників.

5. Обставини, що виключають кримінальну відповідальність.

6. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

Нормативні акти:

Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар. – Київ, 2004.

Література:

Кримінальне право України / Підручник для юридичних вузів та факультетів / Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін. – Х.: Право, 1997

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За аг. Ред.. Сташис В.В., Таций В.Я. – 3-є вид., переробл. І доповнене. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

В.Б.Харченко. Кримінальне право України: Загальна частина. Особлива частина. Нове законодавство в питаннях та відповідях. – К.: “Атика”, 2004.

Основи держави і права : Навч. посібник / Л.Л. Богачова ; В.А. Бігун ; Ю. П. Битяк ; та інші ; За ред. Вячеслав Васильович Комаров ; Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - X. : Б.в., 2001. -260 с.

Основи права України : Навч. посібник для неюрид. спец, вищих навч. закладів / Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; О. В. Грищук ; та інші ; За ред. В. Л. Ортинський. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - Львів : Оріяна-Нова, 2005 - 368 с.

Основы государства и права Украины : Учебник / Н. А. Бахтин ; П. Н. Говенко ; И.И. Каракаш ; и др. ; Под ред. Н. Пахомов. - 2-е изд., испр. и доп.. - X. : Одиссей, 2001 - 320 с.

Касынюк Л. А. Основи конституционного права Украиньї : Учеб. пособие для вузов Украины и преподавателеи основ конституционного права Украины / Л. А. Касынюк ; Ин-т содерж. и методов обучения ; Харьк. гос. техн. ун-т строительства и архитектурьі. - 3-є изд., перераб. и доп.. - X. : Одиссей, 2003-256 с.

Правоведение : Учебник / С. 3. Демский ; В. С. Ковальский ; А. Н. Колодий ; и др . ; Под ред. Владимир Владимирович Копейчиков. - К. : Юринком Интер ; X. : Фолио , 2002-752 с.

Правознавство : Підручник / С. Е. Демський ; В. С. Ковальський ; Анатолій Миколайович Колодій ; та інші ; За ред. В. В. Копєйчиков. - 7-е вид., стереотип. . - К. : Юрінком Інтер, 2003 - 736 с. -

Правознавство : Навч. посібник для неюридичних спец. / Й. Г. Богдан ; Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; та інші ; За ред. Пилип Данилович Пилипенко. - Львів : Новий Світ-2000, 2003-592 с, іл. - (Вища освіта в Україні)