Тема 2: право власності в законодавстві україни.

Категорії: право власності, володіння, користування, розпорядження, приватна

власність, комунальна власність, державна власність, спільна власніть, інтелектуальна власність, авторське право, віндикаційний позов

Поняття та зміст права власності. Після таких невід'ємних прав людини, як право на життя і сво­боду, найважливішим невід'ємним її правом є право власності. Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов'я­зуються всі інші речові права. Право власності належить до природ­них прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушу­вати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника.

Річ власника належить лише йому одному, і його власність зав­жди ціла і повна. Можуть існувати права й інших осіб на цю річ проте вони не складають окремих частин власності, вони невідділь­ні від неї і права власника на цю річ. Аналіз права власності вирізняє дві його сторони - позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоря­джатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій - його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (ви­ключність власності).

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власнос­ті — це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідно­му суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто ін­ший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходи­лася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнан­ня свого права і видачі речі. Ці риси права власності дістали своє відображення і в законодав­стві. У ст. 316 ЦК України вказується, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей — володіння, користування і розпо­рядження. Цими правомочностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не влас­нику, а іншій особі, правомочностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих пра­вомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника. Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.

Право власності — це приватне право, але воно має забезпечува­ти і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характе­рі права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по­гіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

ЦК України визначає: власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень кодекс не навів. Ці правомочно­сті складають право власності в суб'єктивному розумінні, яке озна­чає, що суб'єкт-власник має певні засоби впливу на річ.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному ро­зумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктив­ному розумінні складають його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єк­тивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і краї­ні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає міру мож­ливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомоч­ності — володіння, користування і розпорядження.

Зазначене дозволяє звернути увагу на дві сторони права власнос­ті — дозвільну і зобов'язуючу. Право власності як суб'єктивне пра­во — це можливість певної поведінки, що полягає в єдності трьох правомочностей: володіння, користування і розпоряджання й одно­часно це певний тягар, який має нести власник.

ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники Цивільних відносин (статті 2, 318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України скла­дають три правомочності — володіння, користування та розпоря­джання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або за­коном.

Конституція України здійснила значний вплив на формування ЦК України. Нею введено таке поняття, як право власності Україн­ського народу (ст. 13 Конституції України). На жаль, роз'яснення сутності цього поняття Конституція не дає. З огляду на текст статті слід вирізнити два параметри цього поняття:

1. на які об'єкти спрямоване право власності Українського народу;

2. хто здійснює право власності Українського народу.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. На цій підставі можна зроби­ти висновок, що органи державної влади та органи місцевого само­врядування здійснюють усі правомочності власника щодо власності народу України. Право державної власності здійснюють органи дер­жавної влади від імені держави, але об'єкти права власності тут ін­ші — майнові комплекси, підприємства тощо.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обме­жений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути засто­соване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підста­ві і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умо­вах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшко­дуванням його вартості (статті 321, 353 ЦК України).

ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності — це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують, право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності (стат­ті 324-327). Про право власності Українського народу вже згадува_лося вище. Що стосується права приватної власності, то її суб'єкта­ми є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке мо­же бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Деякі особливості має право приватної власності на землю. Тут законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Право власності юридичних осіб, його характер тісно пов'язані з такими суб'єктами права, як фізичні особи. Корені такого зв'язку вбачаються у меті, причинах і способах виникнення самих юридич­них осіб.

Юридична особа виникає тоді, коли фізичні особи мають голов­ним чином за мету підвищення своїх прибутків. Юридична особа є продуктом діяльності фізичних осіб-громадян. Тобто за спиною юридичної особи стоїть фізична особа. Юридична особа є самостій­ною особою, суб'єктом права, але як суб'єкт права вона не може дія­ти у цивільному обігу на інших засадах (сюди належить і право власності), ніж фізична особа, яка її створила, інакше буде ущем­лення прав фізичної особи.

Фізична особа має право приватної власності, отже, юридична особа — це суб'єкт права, створений фізичною особою, побудова­ний в обігу за подобою фізичної особи і має таке саме право власно­сті, як і фізична особа, тобто право приватної власності. За наявно­сті права приватної власності присвоєння відбувається на користь окремої — приватної особи, і цією особою є як окрема фізична, так і юридична особа. Така сутність юридичної особи дістала виражен­ня у ЦК України, де право приватної власності конституйо­ване як право фізичної та юридичної особи (ст. 325).

Колектив не є єдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупність окремих осіб, він не є єдиною цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностями власника. Право власності колективу — це право власності певним чином організованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної осо­би. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати у цивільному обігу і брати у ньому участь: здійснювати присвоєння і виконувати правомочності влас­ника — володіння, користування і розпорядження. Тому не можна говорити про право колективної власності, а треба вказати, що іс­нує право власності юридичних осіб, яке за законом є правом при­ватної власності.

Способи набуття і припинення права власності. Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодек­су право власності набувається на підставах, що не заборонені зако­ном, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власно­сті не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на пер­вісні і похідні способи. До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього влас­ника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі. До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів нале­жать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є осно­вним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, спору­ди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незнач­ною (ст. 331 ЦК України).

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (мате­ріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові мате­ріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України). Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ на­буває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати влас­никові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України). Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила риби або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. До первісних способів набуття права власності також належать визнання речі безхазяйною, знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.

Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України). Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійс­нює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовив­ся, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.

Одним із способів набуття права власності є набувальна дав­ність.

Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння май­ном. Титульне володіння — це володіння річчю, підставою якого служить будь-яка правова підстава або титул (наприклад, договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння — це фактичне володін­ня, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної дав­ності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном. Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння. Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно воло­діти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєс­трації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є. Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній ре­єстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транс­портні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду.

За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право влас­ності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспорт­ному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє воло­дільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пе­редана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла за­гублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або відпо­відному органу місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або відповідного органу місцевого само­врядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути прода­на особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайде­ної речі, підлягають поверненню особі, яка має право вимагати її повернення. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування, якщо:

1. не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2. власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність тери­торіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції про що робиться оголошення у пресі. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього ого­лошення не буде виявлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (збе­рігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в роз­мірі до 20 відсотків вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за зна­хідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездогля­дної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користу­ванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних пра­вил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затри­мання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в корис­туванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на тери­торії якої її було виявлено. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування ви­трат, пов'язаних з утриманням тварини, з урахуванням вигод, здобу­тих від користування нею. Ця особа також має право на винагороду.

Відповідно до ст. 343 ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві влас­ності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у яко­му скарб був прихований, набувають у рівних частках право спіль­ної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від дер­жави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на мо­мент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до 10 відсотків від вартості скар­бу кожна. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх тру­дових (договірних) обов'язків.

До похідних способів набуття права власності належать усі дого­вори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, пере­візникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріаль­ному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчен­ня або з моменту набрання законної сили рішенням суду про ви­знання дійсним договору, не посвідченого нотаріально. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстра­ції, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросо­вісний набувач набуває право власності на нього, якщо майно не мо­же бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК України.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його влас­ником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно — через 5 років з часу спливу позовної давності. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття пра­ва власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон. Фізична особа може набути право власності шляхом приватиза­ції державного майна та майна, що є в комунальній власності. При­ватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, — це юридичні факти, зазначені у законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:

1. відчуження власником свого майна;

2. відмова власника від права власності;

3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. знищення майна;

5. викуп пам'яток історії та культури;

6. викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7. викуп нерухомого майна з метою суспільної необхідності земе­льної ділянки, на якій воно розміщене;

8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9. реквізиції;

10. конфіскації;

11. припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, вста­новлених законом.

Оскільки виникнення права власності на річ в однієї особи водно­час припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності розглядаються і як підстави припинен­ня права власності.

Стаття 347 ЦК України зазначає, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не під­лягають державній реєстрації, право власності на нього припиня­ється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підля­гають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до дер­жавного реєстру. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий ра­ніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

У разі, якщо майно не відчужене власником у встановлені зако­ном строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового прода­жу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою ст. 348 ЦК України.

Право власності на майно припиняється у разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєс­трації, право власності на це майно припиняється з моменту внесен­ня за заявою власника змін до державного реєстру. Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності здійс­нюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, вста­новленому законом. Рішення про викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування (ст. 350 ЦК України).

Власник земельної ділянки має бути повідомлений письмово про необхідність її викупу не пізніше ніж за рік до вчинення позову про її викуп. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з влас­ником ділянки, а в разі спору — судом (ст. 350 ЦК України). До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, за­вдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю із власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, йому може бути надана органом, який вчинив позов про ви­куп земельної ділянки, інша земельна ділянка, вартість якої врахо­вується при визначенні викупної ціни.

Припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, здійснюється за рішенням суду шляхом вику­пу зазначеного нерухомого майна й обов'язкового попереднього від­шкодування збитків у повному обсязі. Позов про припинення права власності на житловий будинок, ін­ші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, за­значеними у частині 2 ст. 350 ЦК України. Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, як­що позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупле­ної з метою суспільної необхідності, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділян­ці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власни­ка, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо. У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у то­му числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упуще­ної вигоди.

Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки у межах даного населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помеш­канням у розмірі та у порядку, встановлених законом. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з ви­могою про викуп земельної ділянки. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, ін­ших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.

До винесення рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житло­вим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд. Якщо власник безгосподарно ставиться до пам'ятки історії та культури, державний орган охорони пам'яток історії та культури робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не припинить безгосподарного утримання пам'ят­ки історії та культури, зокрема у зв'язку з неможливістю створення умов, необхідних для її збереження, суд за позовом державного ор­гану з питань охорони пам'яток історії та культури може постано­вити рішення про її викуп. При невідкладній необхідності забезпе­чення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно мо­же бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкоду­вання його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищу­ється. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У зв'язку з реквізицією майна його попередній власник може ви­магати, якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі, у неї поновлюється право власнос­ті на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вираху­ванням розумної плати за використання цього майна.

Фізична або юридична особа може бути позбавлена права власно­сті на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопору­шення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Протягом строків набувальної давності фактичний володілець кори­стується захистом свого володіння від усіх інших осіб.

Право спільної власності. Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) госпо­дарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відноси­ни), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини). Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спіль­ної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвла­сників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно. Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність»). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначе­ну частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випадках, встановлених законом. Спільна часткова власність виникає та­кож на підставі угод. У ЦК України встановлене чітке розмежуван­ня вказаних видів спільної власності. Зокрема, передбачається презу­мпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (п. 4 ст. 355 ЦК України).

Право спільної часткової власності. Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частку майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності — на це майно. Такий підхід закріплено у ЦК України (ст. 356).

Частка учасника спільної часткової власності це не частка майна в натурі, а арифметично виражена частка у праві власності на все майно. Частка має бути виражена у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизова­на. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку корис­тування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкрит­тя змісту права спільної власності за допомогою реальної та іде­альної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважа­ють, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або ви­ділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна гово­рити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за спів­власниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеаль­ної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначен­ня порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення майна в натурі (ст. 366 ЦК України). Тому така конструкція має право на існування. Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не ви­значений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.

Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення ча­стки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповід­не збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, як­що поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зробле­ні ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з до­триманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної влас­ності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корис­ної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р.).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК України дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. Ст. 357 ЦК України передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із спів­власників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників. Необхідно підкреслити, що у ЦК України велике значення та пе­ревагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань Щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у суча­сне цивільне законодавство України.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК України). Співвласники можутьдомовитися про порядок володіння та користування майном, що єїхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників, вка­зується у п. З ст. 358, має право на надання йому у володіння та ко­ристування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріаль­ної компенсації. На співвласників згідно зі ст. 360 ЦК України покладається обо­в'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управ­ління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпоряджен­ня відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування згодою співвласників, а у разі розпорядження — правом переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності іншими співвласниками.

Право переважної купівлі встановлено з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже, хто буде посідати місце співвласника, який вибуває. Якщо вони за­інтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можли­вість і встановлює гарантії захисту. Згідно зі ст. 362 ЦК України при продажу частки у праві спільної часткової власності співвлас­ник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів. Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, до­вічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників вини­кає у разі продажу частки, а не при інших способах відчуження на підставі зазначених договорів. Переважне право купівлі не розпо­всюджується на випадки продажу з прилюдних торгів, оскільки са­ма їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто на­дасть більшу ціну.

Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення сво­го права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо будин­ків і протягом 10 днів щодо рухомого і нерухомого майна з дня отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання при­дбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.

При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності з відповідним початком перебігу. На­слідком порушення прав співвласників є не визнання угоди недій­сною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він в змозі задово­льнити їх.

Припинення спільної часткової власності здійснюється із засто­суванням додаткових специфічних способів, не притаманних одно­осібній власності. Спільна часткова власність може, зокрема, при­пинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі спільна часткова власність припиняється для всіх учасників, при виділі — лише для того, хто виділяється.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласни­ків. Згідно з п. 2 ст. 364 ЦК України у разі, якщо виділ згідно із законом не допускається або він є неможливим, співвласник може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають при неможливості ви­ділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (власне, це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за зго­дою її володільця. Згідно зі ст. 365 ЦК України припинення права особи на частку в майні може здійснюватися на підставі рішення су­ду при наявності встановлених законодавством вимог за позовом ін­ших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї част­ки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, спільне володіння і корис­тування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істот­ної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (п. 1 ст. 365 ЦК України). Аналогічне положення міститься в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 щодо виділу частки із спільної власності на житловий будинок.

Виділ частки може здійснюватися і на вимогу кредиторів (ст. 366 ЦК України).

У разі, коли право на виділ реалізується всіма учасниками спільної часткової власності, здійснюється поділ спільного майна в натурі і право спільної часткової власності припиняється. Майно, що є спіль­ною частковою власністю, може бути поділене між співвласниками згідно з домовленістю між ними. Вказані положення про поділ спіль­ної часткової власності, що визначаються сучасною цивілістикою, отримали своє законодавче закріплення в ст. 369 ЦК України. Тобто це ще одна новела даного Кодексу. Новелою також є положення про необхідність нотаріальної форми договору про поділ нерухомого май­на, що є спільною частковою власністю, та про виділ частки нерухомо­го спільного майна в натурі (статті 364, 367 ЦК України).

Право спільної сумісної власності. Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам во­лодіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або ви­ділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, зе­мельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передба­чається, а в інших — має бути висловлена у певній, передбаченій за­коном формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК України).

Правочини щодо розпорядження спільним майном може здійсню­вати як кожний з учасників спільної сумісної власності, так і один із них, наділений цими повноваженнями щодо розпорядження. Безумо­вно, такі повноваження мають бути оформлені належним чином, хоча в новому ЦК України це не передбачається. Підставою таких повнова­жень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпоря­дження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Однак у житті трапляються випадки, коли дії особи щодо розпо­рядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не здійснюються розрахунки з інши­ми співвласниками або взамін надається спірне майно тощо). Постає питання: який захист надається законом співвласникам, які постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки учасни­ка щодо розпорядження спільним майном? Згідно з п. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження майном, вчинений одним із співвласників (купівля-продаж, міна, дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійс­ним на вимогу інших у разі відсутності в учасника, який здійснив правочин, необхідних повноважень. Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється ви­значенням часток, тобто перетворенням у спільну часткову влас­ність. Це, як правило, спричиняє поділ майна або виділ з нього окремої частки. При поділі спільної сумісної власності передбачається, що част­ки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки підпорядковується прави­лам, встановленим у ЦК України.

У ст. 368 ЦК України зазначені лише два види спільної сумісної власності:

1. спільна сумісна власність подружжя;

2. спільна сумісна власність членів сім'ї.

Проте право спільної сумісної власності можуть мати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК України). Зазначені види спільної сумісної власності подружжя мають місце у ст. 16 Закону України «Про власність» та СК України, спільна сумісна власність членів сім'ї — у ст. 17 Закону України «Про власність». Спільна сумісна власність у зазначених вище випадках виникає, якщо угодою сторін не встановлена спільна часткова власність. Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєст­рації шлюбу в органах РАГСу. Згідно з положеннями СК України спільна сумісна влас­ність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, якщо інше не встановлене договором між ними. Спільна сумісна власність подружжя виникає щодо майна, набу­того подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо­дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правовий режим майна подружжя зазнав певних змін після вста­новлення у Сімейному кодексі положення щодо надання подружжю мож­ливості змінити за допомогою шлюбного контракту законний право­вий режим щодо набутого під час шлюбу майна на договірний. Зазначена стаття містила певні протиріччя — з одного боку існувало право «укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюб­ний контракт)», з іншого, — умови шлюбного контракту не моглипогіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законо­давством України, проте не визначалося, що саме слід вважати та­ким погіршенням. Недосконалість правової регламентації полягала в тому, що: не визначалось, які саме відносини власності можна пере­дбачити у шлюбному контракті, тобто які відносини — лише майнові або також і особисті немайнові регламентуються шлюбним контрак­том. Численні суперечки викликало положення про можливість укладати шлюбний контракт лише до укладення шлюбу.

СК України більш чітко зазначає всі аспекти інституту шлюбно­го контракту (договору): шлюбний договір може укладатися як до укладення шлюбу, так і під час шлюбу (ст. 92); шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, а також їхні майнові відносини як батьків (ст. 93); подружжя може домовитися про непоширення на майно, набу­те під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60) і вва­жати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97).

Такими є основні положення щодо зміни законного режиму май­на подружжя — спільної сумісної власності на договірний, який мо­же передбачати встановлення спільної часткової або особистої при­ватної власності на майно, набуте під час шлюбу. Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також як­що це майно не належить до особистої приватної власності кожного з подружжя (статті 57—59 СК України).

Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користуван­ня та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної су­місної власності. Особливі вимоги встановлені щодо розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Це має назву «презумпція згоди» іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали часу на отримання такої згоди. Проте СК України запроваджує новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побуто­вого, дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнан­ня такого договору недійсним як такого, що укладений без її або йо­го згоди. Дане положення, на наш погляд, повністю скасовує по­переднє. Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, мають, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати до­звіл від іншого з подружжя, бажано у письмовій формі, тому що ме­жу між дрібними побутовими та іншими угодами встановлювати су­ду не просто.

У СК України письмова згода одного з подружжя є потрібною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребу­ють нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна обидва з подружжя мають неза­лежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним догово­ром. Суд має право відступити від засади рівності часток за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подруж­жя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непраце­здатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, ду­ховного розвитку та лікування.

Важливим видом спільної сумісної власності у ЦК України є спільна сумісна власність членів сім'ї. Виникають певні труднощі щодо її регламентації, оскільки в даному нормативному акті вона чітко не визначається (п. 4 ст. 368 ЦК України). Спільну сумісну власність членів сім'ї можна поділити на окремі підгрупи: спільна сумісна власність громадян на майно, придбане внаслідок спільної праці, які об'єдналися для спільної діяльності; власність селянсько­го (фермерського) господарства; спільна сумісна власність на квар­тиру чи будинок, передані із державного житлового фонду при при­ватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у сумісну власність (статті 17—18 Закону України «Про власність», ст. 8 Зако­ну України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Форми права власності.

Право приватної власності фізичних осіб. Право приватної власності є головною правовою формою насам­перед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших рес­публіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечува­лося інститутом права особистої власності.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сут­ності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми влас­ності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; об­сяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єк­тами права приватної власності є житлові будинки, квартири, пред­мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого" призначення. Закон про власність дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без грома­дянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін­ше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про влас­ність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок). Іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснював правомочності володіння, користування і розпоряджання майном у межах встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядко­вувалась соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Зви­чайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для су­спільства з ринковою економікою і приватною власністю.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності грома­дян — це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не пе­редбачено законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верхов­ної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності гро­мадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний по­рядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:

1. зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, за­ значеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднан­нями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна вій­ськова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2. вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3. бойові отруйні речовини;

4. наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5. протиградові установки;

6. державні еталони одиниць фізичних величин;

7. спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридич­них осіб недержавних форм власності);

8. електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патро­нів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний поря­док набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокре­ма, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутріш­ніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та Радіаційної безпеки тощо). Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права при­ватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим грома­дянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може бути доповнений.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земе­льна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови то­що), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Зако­ном України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними папера­ми є грошові документи, що засвідчують право володіння або відно­сини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випу­стила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випус­катися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх респуб­ліканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, гаранти, ко­носаменти. Проте, на наш погляд, не всі з перелічених документів є справжніми цінними паперами (зокрема накладні, страхові по­ліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні білети). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізи­ти. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відно­син з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, із вста­новленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонер­ного товариства закритого типу можуть, як правило, лише заснов­ники, такі акції не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних май­нових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комер­ційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. У Законі України «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається у значенні суб'єкта, іноді — об'єкта права². Так, згідно з п. 5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні пов­новаження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, у деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законо­давця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти ви­сновку, що спадкоємці набувають лише права на майно підприємс­тва і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений право­вої логічності та економічної доцільності. Так чи інакше законода­вець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємст­ва, що стосується порядку набуття, обліку, використання та відчу­ження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначе­них власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власнос­ті на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціаль­ним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жи­тловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим до­говором купівлі-продажу.

Право приватної власності юридичних осіб. Поняття юридичної особи розкривається у ст. 80 ЦК України, де юридичні особи — це організації, створені і зареєстро­вані у встановленому законом порядку, наділені цивільною право­здатністю і дієздатністю, які можуть бути позивачами та відповіда­чами у суді.

Згідно із Законом України «Про власність» усі види власності не­державних юридичних осіб віднесені до колективної форми власнос­ті, хоча в ЦК України ця форма власності не знайшла свого відображення. Отже, так звана колективна влас­ність — це власність окремих юридичних осіб.

Як суб'єкти права власності, приватні юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпо­ряджання майном. Це залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та прав її учасників, акціонерів або членів.

Разом з тим можна назвати спільні закономірності, що характе­ризують право власності юридичних осіб:

1. Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи мають на її майно лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства чи кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеть­ся про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

2. Власністю юридичної особи є майно, передане їй як вклад (внесок) засновниками (учасниками, членами), а також майно, ви­роблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

3. Юридичні особи, як і інші власники, мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушу­ють охоронювані законом інтереси інших осіб. Зміст права власнос­ті, межі і способи здійснення права власності юридичних осіб зале­жать від обсягу їх правоздатності.

4. Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивіль­ні зобов'язання через органи, що діють відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається установчими доку­ментами. У передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

5. В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, поділу прибутків і збитків тощо.

6. Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не від­повідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юри­дичної особи.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юри­дичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в ЦК України, законах України «Про власність», «Про господарські то­вариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарсь­ку кооперацію», «Про об'єднання громадян» та ін.

Право власності на землю юридичних осіб закріплено в ст. 82 ЗК України.

Відповідно до вказаної статті юридичні особи (засновані грома­дянами України або юридичними особами України) можуть набу­вати у власність земельні ділянки для здійснення підприємниць­кої діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності для виробництва про­дукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання при­бутку. Способами набуття у власність земельних ділянок юридич­ними особами є:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

• прийняття спадщини;

• інші підстави, передбачені законом.

Право власності господарських товариств. ЦК України надає можливість одній особі створити гос­подарське товариство, крім повного і командитного. Питання про можливість заснування товариства однією особою, незважаючи на активне застосування такої юридичної конструкції у практиці за­хідних країн, було доволі дискусійним у нашій літературі.

Як суб'єкти права власності, господарські товариства відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» і ст. 115 ЦК України є власниками: майна, переданого їм засновника­ми та учасниками товариств у власність як вклад до статутного ка­піталу; продукції, виробленої товариством внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підста­вах, не заборонених законом.

Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх за­сновники чи учасники. Учасники набувають лише зобов'язальногоправа вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а такожпретендувати на частку в майні, що залишилася після ліквідації то­вариства (ліквідаційну квоту).

Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від ін­ших суб'єктів права і яка становить основну рису майнових відно­син у господарських товариствах, є можливість добровільного об'єд­нання майна та зусиль учасників для створення ними нового суб'єк­та господарської діяльності.

Право державної власності. Державна власність є особливою суспільною формою привлас­нення матеріальних благ в інтересах суспільства. Ще до недавнього часу ця форма власності в Україні визнавалася як пріоритетна, але створення незалежної держави Україна стало передумовою для пе­регляду економічних засад її розвитку, була визначена рівність усіх форм власності.

Першим законодавчим актом, що закріпив цей принцип, став За­кон України «Про власність», відповідно до ст. 2 якого усі форми власності визнавалися рівними в Україні. Цей Закон започаткував процес роздержавлення, тобто зміну суб'єктів права власності і пе­реходу її об'єктів у власність громадян та юридичних осіб — суб'єк­тів права власності, що дало змогу розпочати в Україні приватиза­ційні процеси як майна, призначеного для задоволення громадяна­ми своїх соціальних потреб (житла, гаражів, дач тощо), так і виробничих об'єктів, які надалі стали основою для розвитку під­приємницької діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади. Згідно з Конституцією України державна і комунальна влас­ність — це самостійні форми власності. Така ідея закріплена і в ЦК України, в якому сформульовано право державної власності (ст. 326) і право комунальної власності (ст. 327).

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради Украї­ни. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи. Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Мініст­рів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефек­тивністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Ще до прийняття Закону України «Про власність» постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. «Про управління дер­жавним майном Української РСР» повноваження з управління май­ном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повнова­жень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема міністерства). Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, уста­нов та організацій, що є у загальнодержавній власності» було ство­рено Фонд державного майна.

15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», яким поклав здійснення функцій з управління загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів Укра­їни органи державної виконавчої влади. Вищезгаданим Декретом передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Мініст­рів України органи державної виконавчої влади:

1. приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержав­ній власності (надалі — підприємства);

2. затверджують статути (положення) підприємств, контролю­ють їх дотримання та приймають рішення щодо порушення статутів (положень);

3. укладають і розривають контракти з керівниками підпри­ємств;

4. здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна;

5. дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6. готують разом з відповідними місцевими Радами народних депу­татів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розме­жування державного майна між загальнодержавною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

7. беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних догово­рів України з питань загальнодержавної власності.

Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд нормативних ак­тів, що регулюють порядок використання державної власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 р. № 32 затверджено Порядок повернення у державну власність об'єктів прива­тизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів. Цей Порядок регулює відносини, пов'яза­ні з поверненням у державну власність об'єкта приватизації відчуженого за результатами його продажу на аукціоні, за конкур­сом або шляхом викупу, у разі розірвання договору купівлі-продажу цього об'єкта за рішенням суду у зв'язку з невиконанням умов дого­вору або визнання судом його недійсним. Порядок встановив, що об'єкт приватизації повертається до сфери управління державного органу приватизації, який проводив його відчуження за договором купівлі-продажу (далі — державний орган приватизації), для здійс­нення управління цим об'єктом згідно із законодавством до моменту відчуження його внаслідок повторного продажу.

Кабінет Міністрів України прийняв ряд нормативних актів, що регулюють деякі відносини, пов'язані з орендою та приватизацією державного майна. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3 затверджена Методика оцінки об'єктів оренди, постановою від 12 жовтня 2000 р. № 1554 — Методика оцінки вар­тості майна під час приватизації.

ЦК України не визначає переліку об'єктів права держав­ної власності, але він визначений ст. 34 Закону України «Про влас­ність», згідно з якою об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­рених нею державних органів; майно Збройних Сил України, орга­нів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдині енергетичні системи; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, стра­хові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчаль­них закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний роз­виток; інше майно, передане у власність України іншими держава­ми, а також юридичними особами і громадянами.

Чинне законодавство України встановлює перелік видів майна, що не може бути об'єктом приватизації, тобто має перебувати у дер­жавній власності. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», не підлягають приватизації об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, належать майнові комплекси підприємств, їх структурних підроз­ділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення, а саме:

1. об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'єкти права власності українського народу, майно, що становить мате­ріальну основу суверенітету України, зокрема майно органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів; надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні та інші природні ре­сурси, що є об'єктами права власності українського народу, золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви, емісійна система, майнові комплекси підприємств та установ, що забезпечу­ють випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

2. об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збе­реження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духов­них цінностей, зокрема об'єкти Національного космічного агентст­ва України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комп­лекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету;

3. об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготов­лення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема: майнові комплекси підпри­ємств для виготовлення та ремонту всіх видів зброї, яка є на озбро­єнні Збройних Сил України, Служби безпеки України; майнові комплекси підприємств з випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек); майнові комплекси підприємств, що забезпе­чують діяльність у сфері обігу зброї, радіоактивних речовин;

4. об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема: структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпе­чують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мо­білізаційних запасів; пенітенціарні заклади; об'єкти державних си­стем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; метрополітен, міський електротранспорт та ін.

Підстави виникнення права державної власності. Державна власність виникає різними способами. Можна ви­різнити способи виникнення права власності на майно, що є специ­фічними лише для держави, а також ті, що є звичайними й для ін­ших суб'єктів права власності. До останнього, наприклад, належить виникнення права власності на майно державних підприємств у процесі виробництва, але є специфічні способи виникнення права державної власності, що можуть виникнути лише у державі. Кла­сичним прикладом виникнення права державної власності у перші роки існування радянської влади була націоналізація, що передба­чала безоплатне вилучення майна у приватних власників.

Чинний Закон України «Про власність» та ЦК України не передбачають такої підстави виникнення права державної власнос­ті, як націоналізація, проте є така підстава виникнення права дер­жавної власності, як конфіскація. Різниця між націоналізацією та конфіскацією полягає в тому, що остання здійснюється лише у ви­падку правопорушення з боку власника, а підставою для націона­лізації є воля держави. Відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіска­ція) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Конфіскація майна можлива й у випадку вчинення кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень. Зокрема, ст. 51 КК України серед інших видів покарань передбачає і такий вид, як конфіскація майна, що призначається, наприклад, за вчинення та­ких злочинів, як умисне вбивство, торгівля людьми або інша не­законна угода щодо передачі людини, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою.

Стаття 24 КоАП зазначає, що за вчинення адміністративних пра­вопорушень може застосовуватись такий вид адміністративного стяг­нення, як конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Підставою виникнення права державної власності є реквізиція. Реквізиція — це примусове вилучення державного майна власни­ка у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартос­ті майна. Порядок проведення реквізиції встановлюється ст. 353 ЦК України, яка визначає, що у разі стихійного лиха, аварії, епіде­мії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспіль­ної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови по­переднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо, а у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його по­вернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власнос­ті на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вира­хуванням розумної плати за використання цього майна.

Найбільш розповсюдженим випадком реквізиції є вилучення житлового будинку, що належить на праві власності фізичним осо­бам. Порядок проведення такого вилучення встановлюється ст. 171 Житлового кодексу України, яка встановлює, що у разі знесення житлових будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових бу­динків на їх вибір сплачується вартість будинків, будівель та при­строїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів та одер­жання в них квартир.

Одним із випадків оплатного вилучення майна у власника і пе­редачі державі є викуп пам'яток історії і культури. Відповідно до ст. 352 ЦК України такий викуп провадиться у випадку, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та куль­тури їй загрожує пошкодження або знищення. При цьому викуп можливий як при наявності зробленого державним органом з пи­тань охорони пам'яток історії та культури власнику пам'ятки від­повідного попередження, так і без нього, якщо у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попере­дження. Рішення про викуп приймає суд, який і встановлює ви­купну ціну у випадку, коли не досягнуто згоди із власником тако­го майна.

Якщо реквізиція та конфіскація є примусовим вилученням май­на у власника, то існують випадки, коли держава стає власником майна, власник якого невідомий. Так, відповідно до ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культу­ри, право власності на нього набуває держава.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. За загальним правилом особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього, а якщо скарб був прихований у майні, що нале­жить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або ор­ганові місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна. Зазначені вище положення не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх­ніх трудових або договірних обов'язків. Специфічними способами виникнення державної власності є кошти, які отримує держава від податків, зборів, адміністративних штрафів, мита та інших платежів.

Право комунальної власності. Суб'єктами комунальної власності є територіальні громади, які здійснюють свої повноваження через відповідні органи управління. Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ре­сурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, ра­йонів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що пере­бувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан­сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і уста­нов, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Ви­трати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня» первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним но­сієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, се­лища, міста. У містах з районним поділом територіальні громади районів діють як суб'єкти права власності. Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресур­сами, що є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а терито­ріальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відпо­відальність перед громадою відповідного району у місті.

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад від­повідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» належать такі повноваження, які розглядають лише на пленарних засіданнях відповідної ради: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної влас­ності, що не підлягають приватизації; визначення доцільності, по­рядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; ви­рішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної вла­сності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано не­дійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власно­сті, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповід­ної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, що нале­жить до комунальної власності відповідної територіальної громади, ви­значення меж цих повноважень та умов їх здійснення; надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийнят­тя рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність а також щодо придбання об'єктів державної власності.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах терито­ріальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності Щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові опера­ції, можуть передавати право комунальної власності на об'єкти усього права у постійне або тимчасове користування юридичним або фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, вико­ристовувати як заставу, вирішувати питання щодо їх відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються і передаються в користування та оренду (п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права кому­нальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (п. 6 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про власність» об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність від­повідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюд­жетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­мації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необ­хідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відпо­відної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Об'єкти державної власності можуть бути передані у комуналь­ну власність і навпаки — об'єкти комунальної власності можуть бути передані у власність держави. Цей порядок регулює Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності». Об'єктами передачі можуть бути: цілісні майнові комплекси під­приємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства); нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме ін­дивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у май­ні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти со­ціальної інфраструктури (далі — об'єкти соціальної інфраструкту­ри), що перебувають у повному господарському віданні чи оператив­ному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі — підприємств) або не ввійшли до статутних фондів господар­ських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що провадять діяльність, передбачену час­тинами першою, другою та третьою ст. 4 Закону України «Про під­приємництво», а саме: державні підприємства, що здійснюють види діяльності, пов'язані з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також підприємства, діяльність яких пов'язана з проведенням кри­міналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, та казенні підприємства.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача певних об'єктів дер­жавної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій. Передача об'єктів з державної у комунальну власність терито­ріальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, район­них у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності зго­ди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Пропозиції щодо передачі об'єктів з державної у комунальну власність, що здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів Украї­ни, погоджуються з:

• органом, уповноваженим управляти державним майном, або відповідною самоврядною організацією;

• органом, уповноваженим управляти державними корпоратив­ними правами, — щодо акцій (часток, паїв), які належать державі, державним органам приватизації;

• підприємством — щодо передачі структурних підрозділів під­приємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпле­ного за таким підприємством, а також з трудовим колективом під­приємства — щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок кош­тів такого підприємства.

З державної у комунальну власність передаються безоплатно та­кі об'єкти:

— житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями) та гуртожитки (в тому числі не завер­шені будівництвом);

— навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпе­чення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі не завершені будівниц­твом;

• підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо до них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

• аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, що не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифіка­ційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України;

• об'єкти соціальної інфраструктури державного спеціалізова­ного підприємства «Чорнобильська АЕС», що розташовані на тери­торії міста Славутич, та інші об'єкти (будівлі, споруди, приміщен­ня, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва), необхідні для реалізації інвестиційних проектів у межах спеціальної еконо­мічної зони «Славутич» з метою створення додаткових робочих місць.

Передача об'єктів права державної та комунальної власності мо­же здійснюватися шляхом обміну цими об'єктами у визначеному Законом порядку. У разі передачі об'єктів права державної та комунальної власнос­ті шляхом обміну цими об'єктами відповідно до узгоджених статей 4 і 5 цього Закону до пропозицій такої передачі додаються акти оцінки вартості об'єктів, затверджені органом, уповноваженим управ­ляти державним майном, і відповідним органом місцевого самовря­дування. Вартість об'єктів передачі визначається за їх балансовою вар­тістю, а об'єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, па­їв) — відповідно до законодавства з питань оцінки об'єктів прива­тизації. Передача підприємств проводиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва — також з проектно-кошторисною документацією.

Об'єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспорт­ними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслугову­вання цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровід­ні споруди, обладнання тощо). Передача оформляється актом приймання-передачі, що підпису­ється головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. Відповідно до ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Ці речі беруть­ся на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на неру­хоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на терито­рії якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Відповідно до ст. 341 ЦК України право комунальної власності може виникнути на бездоглядну домашню тварину. Право комунальної власності може також виникнути на знахід­ку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу міс­цевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття пра­ва власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, пере­ходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності пев­них умов, визначених у цій статті.

Захист права власності. Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забез­печує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягаєть­ся шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власнос­ті, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом пра­ва власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин влас­ності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі за­гальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність», серед яких слід зазначити:

1. рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та на­явності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

2. неможливість позбавлення особи права власності протиправ­ним шляхом;

3. наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку ін­ших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернен­ня до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можли­вість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про за­борону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4. наявність у власника права на отримання відшкодування, за­вданої йому майнової та моральної шкоди;

5. захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6. наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7. поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного гос­подарського відання, оперативного управління або на іншій підста­ві, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.