Семінарське заняття № 4. Сучасний етап і тенденції розвитку української культури.

(2 години)

Навчальні цілі:

• з’ясувати сутність поняття «модернізм», «постмодернізм», визначити відмінності між цими поняттями;

• виявити ознаки класифікації й охарактеризувати основні напрями модернізму в українському образотворчому мистецтві;

• узагальнити наукові погляди на становлення постмодернізму в Україні;

Питання для обговорення:

1. Загальна специфіка нового культурного етапу.

2. Аналіз основних напрямків модернізму: кубізм, абстракціонізм, експресіонізм, сюрреалізм і ін. в Україні та світі.

3. Постмодернізм: поглиблення естетичних експериментів у ХХ ст.

4. Міжкультурні непорозуміння як основа конфліктів XXI ст.

Методичні поради для підготовки до семінарського заняття:

Починаючи роботу над темою, слід усвідомити, що завдяки модерністській орієнтації культура набуває ролі ініціатора змін. Вона здійснює пошук нових способів почуттєвого сприйняття та нових стилів поведінки.

Стосовно першого питання, то варто звернутися до осмислення сучасності як поняття, яке позначає проблемну ситуацію, у якій перебуває суспільство внаслідок розпаду ряду вищих цінностей, цінностей, які раніше забезпечували свідомість загальної «картини світу». Сучасність – це проблема й відносно суб’єктивної волі людини, і відносно суспільного порядку. Коли в сучасності немає тих реалій, які задають напрямок людської діяльності, то людина стає абсолютно самостійним індивідом. Однак «абсолютна самостійність» обертається егоїзмом і «війною всіх проти всіх». Погроза «війни всіх проти всіх» (Гоббс) нейтралізується сучасністю. При цьому проблема порядку вирішується інституціональними й духовними засобами. Сучасність підтримує громадський порядок, знижуючи погрозу з боку «абсолютної самостійності» індивіда. Можна бачити, що історія сучасності не є історією прогресу. Хоча і є прогрес окремих елементів (наприклад, прогрес технічної індустрії). У сучасності відсутній спрямований і детермінований (визначальний) прогрес.

При підготовці до другого питання, потрібно засвоїти, що своїх «класичних», традиційних формах модернізм прослідковує свою історичну еволюцію, наполягає на заміні релігії та моралі естетичним сприйняттям життя, розглядає художню творчість як єдино можливий спосіб самопізнання та самосприйняття. Слід розуміти, що є дві моделі модернізації культури. Перша модель – це вестернізація як колоніальне нав’язування. Друга модель – це доганяюча модернізація.

При підготовці до третього питання, студент повинен засвоїти те, що культура XX ст. розвивалася в декількох паралельних напрямах. Різноманіття стилів і методів в культурі XX ст., що відійшли від класичних прийомів художньої творчості, отримало назву модернізм, а починаючи з 60-х рр. модернізм вступив в стадію постмодернізму. Найбільш яскраві його прояви: абстракціонізм і авангардизм. У зміні модернізації на постмодернізацію в сучасній культурі задіяні керівні структури соціуму, індустрія, інформація, зв’язок із глобальними процесами. Особливості змін при переході від модернізації до постмодернізації зводиться до уніфікації соціуму, постіндустріалізації, інформаційності, глобалізації. У сучасному постмодернізмі закладена, як і в модерністському русі, тенденція до звільнення підсвідомих інстинктів.

В основі четвертого питання лежить теза про те, що підґрунтям для ескалаціїї багатьох конфліктів часто виступають міжкультурні відмінності. Проте причиною може бути і конфлікт між традицією і новаторством, інноваціями. В той же час культурна традиція як специфічний для суспільного життя механізм акумуляції та передачі соціокультурного досвіду людей виникає та конституюється як своєрідна форма стабілізації розвитку, опанування його результатів у процесі колективної творчості. Поза традицією немає соціальної пам’яті, отже, девальвуються почуття відповідальності перед минулим, життя перетворюється на потік беззмістовних новацій, виникає відчудження людини як від історії, так і від майбутнього. Звичайно, постає питання, чи рівноправне співвідношення «традиція-інновація». Можна сказати, що існують суспільства більш традиційні, й суспільства більш схильні до інновацій. За ступенем цієї схильності їх можна розподілити таким чином. З одного боку шкали – суспільства стовідсотково традиційні, з іншого – стовідсотково інноваційні. Хоча ми можемо говорити лише про наближення до тієї чи іншої абсолютизації, тому що стовідсоткове те чи інше – абсурд в історії людства. До першого типу відносяться суспільства, де не відбувається нічого, ніякого нового, здійснюються ті ж дії, в тих же формах, що й вчора. Багато які суспільства – ізоляти первісності (гірські, острівні, лісні) – бувають подовгу близькі до такого існування. Відсутність інновацій означає культурний застій, але не погрожує безпосередньо самому існуванню суспільства.