36. Образи підлітків у повістях м. Трублаїні “шхуна колумб”.

37. Мотиви творів для дітей П. Воронька.

38. Тематика і проблематика творів для дітей письменників діаспори (С. Черкасенко, І. Качуровський, Р. Завадович, І. Багряний).

39. Мотиви поезії Л. Костенко для дітей («Бузиновий цар», «Білочка восени», «Віхола», «Зонька», «Пісенька про космічного гостя», «Футбол в тумані» та ін.).

40. Тема любові до рідної землі у творчості В. Симоненка («Лебеді материнства», «Україні», «Грудочка землі», «Дід умер», «Баба Онися», «Світ який – мереживо казкове» та ін.).

41. Художні особливості творів «Казка про дурила» та «Цар Плаксій та Лоскотон» В. Симоненка (жанрові особливості, своєрідність композиції, ідейно-сатирична спрямованість).

42. Традиції та новаторство В. Нестайка в жанрі літературної казки («В країні сонячних зайчиків», «Незвичайні пригоди в лісовій школі»).

43. Художня своєрідність трилогії В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».

44. Науково-популярна література для дітей та періодична література.

45. Загальна характеристика Б. Чалого для дітей, ідейно-художня своєрідність циклу казок «Сто пригод Барвінку та Ромашки».

46. Загальна характеристика творчості Ю. Збанацького для дітей. Напруження сюжетних ситуацій в оповіданнях «Дике козеня», «Щедрий їжачок», «Гвардії Савочка».

47. Тема дитячої долі у творах письменниць кінця 19 поч. 20 ст. (Олена Пчілка, Чайка Дніпрова, Н. Кобринська, Любов Яновська).

48. Мотиви творів для дітей Грицька Бойка.

1. Поняття «художння література» для дітей, її джерела. Основні етапи розвитку, своєрідність, особливості.

Специфікою дитячої літератури є те, що юні читачі, пропускаючи описи зовнішнього світу крізь свою чуттєву сферу, стають співпереживачами подій, що ці картини зворушують їх душу, викликають певні позитивні емоції, запрограмовані письменником. Соціологи, психологи, досліджуючи дитяче бачення світу, одержують результати, які часто співпадають з найновішими науковими досягненнями. Дитячий егоцентризм, відчуття головного, інтенціональність важливі у пізнавальному потенціалі. На подальший розвиток дитини реалії життя накладають свій відбиток, змінюють художність дитячого пізнання світу, його аналогічні парадокси формально об’єктивованим дорослим сприйняттям життя.

Поняття “дитяча література” виникає на перетині трьох уявлень – про дитячий твір (як результат цілеспрямованої діяльності письменника), дитяче читання (як взаємодія дитини з текстом твору – читання, слухання, перечитування, переказування, доповнення тощо.) та дитячу книгу (як канонізовану форму, фізичний спосіб існування твору). Емпірична фіксація, таким чином, стосується швидкої події читання, повсякденних ритуалів міжособистісної взаємодії і демонструє особливу стійкість відносно явної суперечності: дітям пропонується результат дорослої креативності і дорослого вибору, але цей результат називається “дитяча література” [9, 21]. При цьому елементарне запитання “чи перестає твір бути дитячим, коли його читає дорослий?” створює дилему, примушуючи балансувати між двома крайнощами. Перша з них: так, дитяча література перестає бути дитячою, бо дорослий, читаючи з особистих чи професійних причин, ніколи не читає так, як дитина – безкорисливо, захоплено, повністю поринаючи у текст; дорослий завжди проектує на текст власні емоції, знання, установки. Вибір другої можливості – ні, дитяча література не перестає бути такою навіть у досвіді дорослого читача. Тобто при взаємодії з “дитячим текстом” відбувається свого роду перевтілення, ототожнення дорослого з читачем-дитиною, актуалізація пам’яті дитинства.

Дитяча література включає величезну кількість жанрів, кожен з яких розрахований на певну аудиторію, основними критеріями якої є вік, стать, національність, особливості сприйняття і т.д. Але, так чи інакше, будь-який твір дитячої літератури розраховано на дитину, що і визначає її специфічні риси.

Досить популярним жанром сьогодні є п’єса-казка – твір для дітей, який будується за законами драматичного жанру. П’єса-казка в основі своїй може містити будь-який відомий казковий сюжет, від якого зберігається лише послідовність розвитку подій, у той час як способи організації художнього простору зовсім інші.

У п’єсі-казці обов’язково є традиційний для авторської та народної казки конфлікт добра і зла, але в даному випадку він виявляється максимально яскраво, визначаючи собою розвиток всіх подій твору. Композиція творів даного жанру досить чітко виділяє всі ті елементи, які є характерними для будь-якого драматичного твору – це експозиція, зав’язка, кульмінація, розв’язка. Вся дія чітко ділиться на сценічні епізоди.

Як і для будь-якого іншого казкового твору, для п’єси-казки є характерним все ті ж казкові два світі. Тут дія зі звичайної реальності переноситься в казкову, і обов’язково ці дві реальності в кульмінаційний момент перетинаються. Носіями конфлікту тут найчастіше виступають головні герої, які обов’язково діляться на негативних і позитивних, в той час як їхні позиції проявляються у вчинках.

Основний засіб створення образу в п’єсі-казці – це мовна характеристика, адже в першу чергу всі персонажі казки є учасниками діалогу. Саме мова героїв розкриває їх найбільш помітні і яскраві властивості, особливості, позитивні і негативні риси натури, характеру, темпераменту. Як правило, такі образи створюються не дуже складними, без конфліктів, рельєфними, щоб дитина могла точно розрізняти, хто поганий, а хто – хороший, чия поведінка є правильною, а чия – гідна виключно осуду і засудження.

У драматичних творах оповідальний початок відсутній, тому читачі про героїв дізнаються виключно за їх словами і діями, дитині надається можливість самостійно оцінювати все, що відбувається, робити відповідні висновки. П’єса-казка, на відміну від інших різновидів казок, дає дитині унікальну можливість глибоко вивчити людський характер, отримати уявлення про хід його думок, основні властивості натури.

Твір здатний розкрити перед дітьми світ людської психіки, що дуже важливо для будь-якої підростаючої особистості, яка дуже жадібно вбирає в себе всі прояви навколишнього світу і тому в такий період необхідно надавати дитині тільки якісну літературу, яка дійсно її навчить хорошому і допоможе розібратися в складнощах людських взаємин. Тому не варто ігнорувати п’єси-казки, думаючи, що дитині вони будуть нецікаві або вона їх не зрозуміє – як раз навпаки, діти люблять цей жанр і з радістю будуть пізнавати світ взаємин людей.

 

2.Зародження і формування укр. л-ри для дітей в 11-13 ст. Жанрова система давньої перекладної та оригінальної л-ри. Памятки л-ри Київської Русі («Повість минулих літ», «Повчання» Володимира Мономаха).

Давня українська література — це література українського народу ХІ-ХVIII ст. У давніх творах порівняно небагато письменників зазначали своє авторство. До найвідоміших імен, що дійшли до нашого часу, належать такі: Іларіон Київський, Нестор Літописець, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. Існують різні підходи до визначення етапів розвитку давньої української літератури, проте останнім часом літературознавці здебільшого схиляються до періодизації Дмитра Чижевського: I період XI ст. - Доба монументального стилю Виникнення рукописних творів: повчання, літопис, житіє тощо. Творам цього періоду властива зосередженість на змісті, простота композиції, уславлення «великодержавництва» й прилучення до правдивої віри («Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» Нестора Літописця); II період  XII-XIII ст. - Доба орнаментального стилю «Олітературнення» жанрів попереднього періоду. Творам цього стилю властива мозаїчність композиції, використання символів, різноманітність тропів(Київський літопис, Києво-Печерський патерик, «Слово про похід Ігорів»)

Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” 

Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.

Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.

„Повість временних літ” – це складна система, що включає різні літописні під жанри. Починається викладом всесвітньої історії, з „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя (Хам, Сим, Яфет).

Починається „Повість” викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя.

Тут також розповідається про народи, які пригнічували слов’ян ще на Дунаї. Це були болгари, білі угри, волохи.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозданного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ.

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до „Повісті” оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений труп, слуги Ольги випустили птахів....

У авторів „Повісті” виробилася своя „філософія історії”. Їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, а добро – бог і його слуги.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо ж князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руської землі, він тоді вихваляється.

Образи „Повісті” витримано здебільшого в народнопоетичній або агіографічній традиції. Так, в епічному плані змальовується образи Олега і Святополка. Олег легко переборює всі перешкоди на своєму шляху, проганяє супротивників.

Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославича, Ольги. Володимира Святославина наближені до образів житійної прози.

Портретна характеристика героїв у „Повісті” майже стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

У „Повісті” об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури – все це перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами.

«Повчання Володимира Мономаха». Давньоруський високохудожній літературно-публіцистичний твір, в якому автор розмірковує про сенс життя, історичну долю Русі і т. п. Зберігся в єдиному Лаврентіївському списку «Повісті временних літ» під 1096 р. «Повчання» увійшло до «Повісті» пізніше, можливо, при редагуванні владимиро-суздальського великокнязівського літописання у Ростові в 1250—1270 pp. Висвітлені у «Повчанні» події завершуються 1117р., тому воно не могло бути написане 1096 р. «Повчання» об'єднує 4 літературні пам'ятки: саме «Повчання», в якому Мономах напучує своїх дітей; його життєпис; лист до князя Олега Святославича (Гориславича); молитва. Як нещодавно з'ясувалося, молитва не належить Мономахові. Інші 3 пам'ятки створено в різний час: «Повчання» і життєпис — 1117 р., а лист до Олега — 1096-го. Якраз тому, що лише цей лист був датований, пізніший укладач Лаврентіївського зводу вмістив усі твори Мономаха під 1096 р. Найцікавішим і найвартіснішим з погляду дослідників є «Повчання», в якому Володимир Мономах виразно описує сторінки свого життя, не приховує негарних вчинків, яких припустився на довгому життєвому шляху. Князь висловлює власні моральні засади, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно битися з ворогом. Життєпис оповідає про походи і війни 1068—1117 pp., в яких Мономах брав безпосередню участь, а також про «лови» (полювання). Лист до Олега він написав 1096 р. у зв'язку із загибеллю свого сина Ізяслава в боротьбі з Олегом, котрий тоді розв'язав криваву усобицю на Русі.

На творі лежить наліт трагізму, що виявилося у його скорботному тоні. І це цілком зрозуміло, князь прагнув певних політичних і моральних ідеалів, але не завжди їх досягав.

3.Загадка як жанр народнопоетичної творчості. Класифікація, тематичні групи, педагогічне значення загадок.

Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем.

Хитромудре запитання зазвичай має просту відгадку. Народність жанру підкреслює побутова тематика багатьох загадок, етнічність — часта прив'язка до побуту і реалій життя конкретного етносу, особливості його ментального, матеріального і духовного розвитку, специфіка образного мислення тощо.

Особливим різновидом загадок є ребус.

Загадки — своєрідний і дуже давній вид народної творчості. В сиву давнину загадкам надавали магічного значення, вони були пов'язані з культовими обрядами й звичаями, в них помітні сліди первісного світогляду. Вміле відгадування загадок вважалося ознакою розуму і щасливої вдачі. Загадки служили засобом випробовування мудрості, зрілості людини. Згодом вони втратили свою колишню функцію і використовувались як одна з форм культурної розваги[1]. В передньому слові до збірочки «350 загадок молодим і старим на забаву» (Коломия, 1911) її упорядник А.Онищук писав з цього приводу:

Загадка вживається не лише для активізації пізнавальних можливостей дитини (та й дорослих), практикованих етнопедагогікою, чи гуртової розваги, а й почасти містить у собі філософський зміст («Ой що росте без кореня, / А що біжить без повода, / А що цвіте да без цвіту?»), пов'язується із міфологічним світобаченням: «Зоря-зірниця, красна дівиця, по небу гуляла, сльози роняла; / Місяць бачив — не підняв, сонце встало і забрало» (роса).

Одна з теорій про походження загадок як жанру фольклору не без підстав вказує як на джерело їх виникнення непрямої образної мови у давньому суспільстві, коли існували деякі заборони і перестороги на називання певних людей, істот, явищ тощо. Так, у народів Півночі Євразії обожнюваного ведмедя, що навіював страх і шану одночасно, і вважався пов'язаним з першопредками, не прийнято було називати прямим словом, а лише обхідним, часто пестливим «дід, дідуган».

У суспільствах всіх народів і часів образне мовлення, «казання загадками» вважалося ознакою мудрості. Так, у давніх греківвіщування і висловлювання оракулів найчастіше робилися у формі загадок, що нерідко передбачали декілька можливих трактувань відповідей. Освіта і філософські школи також нерідко застосовували загадки для оформлення своїх ідей.

Дуже рано до загадки звернулись європейські мислителі і митці професійної літератури. Окремі загадки подибуємо в літературіСередньовіччя — в Київській Русі у творчості Данила Заточника; у філософів Київської школи епохи Відродження (Іпатій Потій,Станіслав Оріховський, Іван Калимон тощо).

Особливої популярності загадки зажили в XVII — XVIII ст., коли літературні загадки творять Буало, Руссо тощо. Нова хвиля зацікавлення загадками була пов'язана з одного боку з розвитком романтизму в літературі, особливо в Німеччині (Брентано,Гауфф тощо), а з іншого — з поєднаним з романтизмом зверненням до національного коріння, початком збирання, фіксації і публікації зразків народної творчості.

Тематика загадок

Явища природи: А що сходить без насіння? (сонце) А що біжить без перестанку? (час) А що шумить без буйного вітру? (річка)

Людина: Між білими березами талалай плеще. (зуби, язик)

Рослинний і тваринний світ: Чотири чотирники, Два закопирники, А третій вертун. (корова) Хату на хаті має, жабам рахунок знає? (Лелека) Вдень мовчить, а вночі кричить (Сова)

Духовне життя людини: А що плаче — сліз не має? (серце) А що горить без полум'я? (любов)

Трудова діяльність:

Предмети побуту:

Знаряддя праці: Між ногами — тривога, на пузі дорога. (прядка) В лісі росте, у коня колихається, у баби теліпається. (сито)

Загадки можуть мати національні образи: Прийшли татари, людей забрали, а хата вікном утекла (Рибалка. Риба, вода, волок).Під одним козирком чотири козаки стоять (Ніжки стола).

Лексика загадки відображає побут, форми діяльності. Як правило, відображає історико-етнографічні особливості регіону, певну добу.

Класифікація загадок

Однією з перших логічно несуперечливих і науково вмотивованих класифікацій, що не втратила свого значення і в наш час, була запропонована І. Франком у праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних». Аналізуючи первісний слов´янський світогляд, побудований на ідеалізації і персоніфікації сил і явищ природи, та давні релігійні вірування (анімізм, зооморфізм і антропоморфізм), Франко кладе їх в основу класифікації загадок як одного з найдавніших жанрів.

Першою за походженням дослідник вважає групу загадок, які називає анімістичними. До них зараховує твори, в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі істоти, тобто персоніфіковані чи одухотворені. Найдавнішими вважає ті з них, що тотожні чи суголосні зі старовинними праслов´янськими міфами про світобудову, походження світу, божеств, пов´язаних з природними явищами. Наприклад, уявлення, що небо — батько, а земля — мати, знайшло відображення в загадках, типу «Тато високий, мама широка, син кучерявий, невістка сліпа» (Небо, земля, вода, ніч). Ремінісценцією міфів є загадки на зразок «Сидить півень на вербі, пустив коси до землі» (Небо, сонце, дощ), де небо зображене як світове дерево (елемент всіх євразійських міфологічних систем), а сонце — птах на ньому. Подібною трансформацією міфу є зображення сонця як золотого коня (що перегукується з міфом про золоту небесну колісницю). Поклоніння одухотвореним силам природи і деякі табу на їхні імена синтезувались у загадках про сонце як панну із золотими косами, що спадають на землю (проміння); та зорю ранню чи вечірню у вигляді дівчини, богині, що плакала або загубила ключі: «Зоря-зоряниця, красная дівиця, до церкви ходила, ключі загубила, місяць побачив, сонце скрало». Тут, як і в багатьох текстах календарної обрядовості, ключами зорі названа роса; те, що сонце скрадає ключі означає, що воно бере владу над світлом і днем.