40. Тема любові до рідної землі у творчості в. Симоненка («Лебеді материнства», «Україні», «Грудочка землі», «Дід умер», «Баба Онися», «Світ який – мереживо казкове» та ін.).

Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. До якої б теми не звертався Василь Симоненко, він вносив до неї власний авторський стиль, свій світогляд, оригінальну та яскраву образність.

Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. І насправді, кожна людина багато разів за життя ставить собі це питання. Розмірковуючи, поет доходить висновку, що одним із головних призначень людини є самозречення в ім'я добра, розквіту країни, добробуту родини та близьких.

Закоханість у життя та проповідування одвічного душевного неспокою знаходимо ми в багатьох творах поета.

У своїх творах митець звеличує людину, бо людина — мисляча істота, наділена здатністю створювати, творчо мислити та діяти. Маючи право свідомого вибору, людина, на думку Василя Симоненка, призначена для добра і тільки для нього, для служіння народові і людям, і загальній ідеї добра та любові.

Звісно, не можна любити життя взагалі, не люблячи свою рідну землю.

Любов до рідної землі сповнює більшість поезій Василя Симоненка, і любов ця щира, без зайвого пафосу і показного патріотизму, вона йде від самого серця поета, тому, напевне, і доторкується до найглибших струн душі читача.

Глибокий зміст вклав митець у вірш «Де зараз ви, кати мого народу?». Ця поезія поєднує не тільки любов до народу з вірою у його майбутнє, у незнищенність сили народного духу.

Нація, сформована протягом сторіч у лоні власних традицій та вірувань, оповита народними піснями й обрядами, насправді є незнищенною. Будь-які історичні обставини, якими б вони не були, можуть негативно впливати на людей, пригнічувати їх, уповільнювати розвиток культури та мови, але вони не можуть знищити, викреслити зі скрижалів історії націю. Упродовж близько сімдесяти років існування тоталітарної системи, спрямованої на «зненаціональнення», український народ доводив цей простий закон історії. І довів його. Багато в чому наш народ залишився цілком вірним своїм традиціям та історії, своєму менталітету та віруванням саме завдяки діяльності видатних діячів літератури, культури, мистецтв, серед яких був і Василь Симоненко.

41. Художні особливості творів «Казка про дурила» та «Цар Плаксій та Лоскотон» в. Симоненка (жанрові особливості, своєрідність композиції, ідейно-сатирична спрямованість).

Казка є казка, але у Василя Симоненка вона незвичайна. Багато хто звертався до цього жанру, а саме: Леся Українка, Іван Франко та багато інших. «Казка про Дурила» написана в казковій формі, але це не означає, що це казка. Автор пише пророчі слова в ній про майбутню перебудову, яка відбулася через двадцять сім років після написання твору; розкриває болісний шлях пробудження людської гідності, відродження національної свідомості, що мало відбутися у душі кожного українця.

«Казка про Дурила» — твір повчального спрямування з яскраво вираженою мораллю; це притча з внутрішньо розгорнутою алегорією, різновидом інакомислення, коли абстрактне поняття передається за допомогою конкретного образу. Персонаж його твору від самого початку — мудрий, дарма, що пойменований Дурилом. Адже насправді позбавлений глузду не герой казки, а середовище, яке вимагало від нього задля панівного ладу зректися людської та національної свободи. Автор заперечує духовний нігілізм в даному творі.

У багатьох казках за оригінальною формою викладу, незвичайними героями, цікавими назвами, фантастичними подіями може ховатись глибокий зміст. Іноді цей прихований зміст ми не розуміємо або розуміємо не до кінця, та все одно він залишається і спливає тоді, коли цього потребує життя. Казки вчать жити, вони стають для нас чимось на зразок «теоретичного життєвого досвіду». В цьому сенсі дуже цікавою є казка Василя Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». В неї є дуже кумедні назви: Плаксій, Плаксоград, Нудота, Плаксота, Вай-Вай, Лоскотон. Тобото імена героїв, як це часто буває у казках, говорять про характер смішних персонажів. Звичайно, мимоволі заливаєшся сміхом, коли читаєш про капітана плаксівців, який від жаху з’їв сам себе, про те, що сталося з Плаксієм та його доньками. Теплом і впевненістю, що добро завжди переможе, повіває від сміливого дядька Лоскотона. І вже не хочеться рюмсати, скавчати через якусь дрібницю, щоб навіть у самого себе не викликати порівняння із відповідним персонажем. До того ж Лоскотон не може не подобатися тим, що сильний у своїй правоті, він бачить людей такими, якими вони є насправді, розуміє їхні проблеми, вміє розрадити у скрутні часи. Мабуть, саме тому він не залишається довго наодинці з негодами. Ця казка навчає нас тому, що сильніший не той, хто цар, а той, хто має багато друзів, за кого народ.

А якщо придивитися ще уважніше, то легко побачити людей, які стали прототипами царя, його синів та дочок, старого дядька Лоскотона. Прототипами героїв казок Василя Симоненка стали реальні люди, а його творчість залишилась нам у спадок і сьогодні вчить нас бути людьми, цінувати радість життя, справжніх друзів, уболівати за долю своєї Батьківщини.