6. Обговорення ситуації 4. Умовна назва «Поет і король Франції» Подання ситуації 4

Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голо­сом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропу­стили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

277

- Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилю­вання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав зі спокійною суворістю:

• Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

• Сір! Сір! Заколот! - задихаючись, повторив кум Жак.

Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

- Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш? Мати Божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів- фламандців.

-Але, сір...

-Кажи голосно!

Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

• Отже, - знову заговорив король, - розповідайте, добродію, - у нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

• Так, сір.

• Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

• Мабуть, так, - бурмотів кум, усе ще приголомшений раптовим і незрозумілим поворотом у ході думок короля.

Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виг­лядом.

• А багато їх? - спитав він раптом.

• Так, сір, чимало, - відповів кум Жак.

• Скільки?

• Щонайменше тисяч шість.

Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

• А вони озброєні? - спитав він.

• Косами, пищалями, списами, сапами. Сила-силенна найнебез- печнішої зброї.

Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

• Куме Жак, ви, здається, повинні знати про це. Які були... - він поправився, - ...які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

• Сір, палацовому судді належить Прокатна вулиця аж до Зеленого ринку, площа Сен-Мішель та будівлі, які простолюд називає «муро­ вані», розташовані поблизу церкви Богоматері на Полях (при цьому Людовік XI трохи підняв свій капелюх), яких разом нараховується три­ надцять, крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветь-

278

ся Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен-Жак. В усіх цих частинах міста він користується правом збирати шляхове мито і є єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

- Он воно що! - промовив король, почухуючи правою рукою за лівим вухом. - Це чималий шмат мого міста! Ага! Значить, пан суддя був над усім цим володарем?

На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби гово­рячи сам до себе:

- Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у ваших зубах.

Раптом він вибухнув: «Хай йому чорт! Це шкідливо, і мені такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової палати, та інший володар у нашій державі, крім мене. Клянуся душею, що час уже настати тому дню, коли у Франції буде один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так, як у раю є тільки один Бог».

Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглибле­ний у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

- Добре, народе мій! Чудово! Знищу цих лжеволодарів! Роби своє діло! Ату, ату їх! Грабуй їх, вішай їх! Громи їх! А-а! Ви захотіли бути королями, монсеньори? Бери їх, народе, бери!

І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

• А втім, хоч би що там було, ми подаємо допомогу панові судді. На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде зловлено.

• До речі, сір, - сказав кум Котьє, - я про це забув у першу хвили­ ну тривоги. Нічний дозор захопив двох людей, що відстали від зграї. Якщо ваша величність побажає їх бачити, то вони тут.

• Чи побажаю я їх бачити! - вигукнув король. - Як же, клянуся Вели­ коднем, ти міг забути про таку річ! Поквапся, Олів'є, біжи по них!

Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

• Як тебе звуть?

• Ж'єфруа Брехун.

279

• Твоє ремесло?

• Волоцюга.

• Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот?

Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

• Не знаю, - відповів він. - Усі йшли, пішов і я.

• Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена - пана палацового суддю й пограбувати його будинок?

- Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все. Один із воїнів варти показав королю кривого ножа, що його було

відібрано у волоцюги.

• Ти пізнаєш цю зброю? - спитав король.

• Так, це мій ніж. Я виноградар.

• А! А цей чолов'яга - твій спільник? - Людовік XI показав на другого полоненого.

• Ні, я його зовсім не знаю.

• Годі, - сказав король і подав знак мовчазній фігурі, яка нерухо­ мо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

- Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя. Трістан-Самітник вклонився. Він пошепки віддав наказ двом

стрільцям, і ті повели нещасного волоцюгу.

Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого гра­дом лився піт.

• Твоє ім'я?

• П'єр Гренгуар, сір.

• Твоє ремесло?

• Філософ, сір.

• Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга - пана палацо­ вого судді й що ти можеш сказати про цей заколот?

• Сір, я не брав участі в ньому.

• Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа серед цієї злочинної зграї?

• Ні, сір, тут сталося непорозуміння. Це моя зла доля. Я пишу трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Вла­ стива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вули­ цю. Я був охоплений нею сьогодні ввечері. Це цілковита випадковість.

• Замовкни! - промовив король між двома ковтками своєї настой­ ки. - Від твого базікання голова трішить.

280

Трістан-Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуа-ра, спитав:

• Сір, а цього теж можна повісити? Це були перші слова, вимовлені ним.

• Ха! - недбало відповів король. - Не бачу ніяких перешкод.

• Зате я бачу! - вигукнув Гренгуар.

Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигуку­ючи з одчайдушною жестикуляцією:

- Сір! Ваша величносте, зробіть ласку, вислухайте мене! Сір, не сердьтеся на такого нікчему, як я! Громи небесні не вражають салату. Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещас­ ним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурюва­ ти до заколотів, як крижина - давати іскру. Наймилостивіший воло­ дарю, милосердя - чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє проміння, мало-помалу так пригріває його, що примушує залишити­ ся в самій сорочці. А сонце, сір, це - ви! Запевняю вас, мій високий повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпус­ ник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина, щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають заколотом. Я вірний підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен го­ ріти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшу­ вати свою відданість. О сір, милосердя - єдиний світоч, спроможний освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи Бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підда­ них ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на землі буде більше на одного чоловіка - бідного, безневинного філо­ софа, що блукає в пітьмі бідувань із порожнім гаманцем, із порожнім шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець... Гер­ кулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихиль­ но ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за

281

сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля!

Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля. Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

- Він добре робить, що валяється біля ніг. Королі подібні до Юп­ ітера Крітського - у них вуха тільки на ногах.

Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтя­чи, звів погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою на­стойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. На­решті король глянув на нього.

• Що за нестерпний базікало! - сказав він. І, обернувшись до Трістана-Самітника, промовив:

• Гей, відпусти-но його!

Гренгуар, нетямлячись від радості, так і присів.

• Відпустити? - пробурчав Трістан. - А чи не потримати б нам його трохи у клітці?

• Куме, - заперечив Людовік XI, - невже ти гадаєш, що ми будує­ мо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і три деньє для таких-от птахів? Негайно відпусти цього розпусника (Людовік XI дуже любив це слово, яке разом з приказкою «клянуся Великоднем» вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за двері стусаном.

• Уф! - вигукнув Гренгуар. - Оце великий король! І, побоюю­ чись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштов­ хуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і нале­ жить справжньому філософові-стоїку.

Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьо­му. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким до­казом.