Орієнтування і цілевказівка ( без карти) сутність орієнтування і цілевказівки

Орієнтуватися на місцевості в бойових умовах - це значить визначити своє місце розташування і потрібний напрямок руху або дій щодо сторін горизонту, що оточують місцеві предмети і елементи рельєфу, а також щодо розташування своїх військ і військ супротивника.

Сутність орієнтування становлять три основні елементи: а) упізнавання місцевості, на якій перебуваєш, по відомих її ознаках і орієнтирам; б) визначення місця розташування (свого, спостережуваних цілей і інших, що цікавлять нас об'єктів); в) відшуканні і визначенні напрямків на місцевості. Найважливішим зав-данням орієнтування є знаходження і витримування потрібного напрямку руху в будь-яких умовах - на полі бою, у розвідці, при маневруванні і здійсненні маршів.

Напрямки на місцевості визначаються горизонтальними кутами, які вони утворюють із яким-небудь встановленим або позначеним на місцевості напрям-ком, прийнятим за початковий. Вони виміряються в градусній мірі або в поділках кутоміра.

Початковим, або, як його інакше називають, орієнтирним, напрямком може служити будь-який напрямок, що проходить через точку нашого стояння і який-небудь добре видимий з неї віддалений об'єкт місцевості - орієнтир. При орієнту-ванні по сторонах горизонту за орієнтирний напрямок ухвалюється північний на-прямок магнітного меридіана. Він визначається по компасу, а при відсутності при-ладу приблизно, на око - по небесних світилах і різним ознакам. Напрямки щодо магнітного меридіана визначаються магнітними азимутами.

Магнітним азимутом називається горизонтальний кут, вимірюваний по хо-ду годинниковий стрілки ( від 0° до 360°) від північного напрямку магнітного ме-ридіана до обумовленого напрямку.

Завдання орієнтування не обмежується ли-ше відшукання і витримування напрямку руху. Воно органічно входить як складовий і початко-вий елемент в обов'язки командира і його під-леглих по вивченню місцевості, розвідці про-тивника, організації цілевказівки, взаємодії і пе-ресування на полі бою. Таким чином, орієнту-вання на місцевості - це не епізодичний захід, а безперервний процес, який повинен здійснюва-тися самим командиром підрозділу і особовим складом під його керівництвом протягом усього періоду підготовки до виконання отриманого бо-йового завдання і при його виконанні.

Орієнтування повинне бути безперервним як за часом, так і в просторі. Це значить, що в ході виконання бойового завдання воно повинно здійснюватися систематично, у міру пересування підрозділу на місцевості, і так, щоб при будь-яких умовах, у будь-який момент і в будь-якому місці впевнено і точно знати своє місцезнаход-ження щодо відомих орієнтирів, об'єктів своїх дій, вихідного й кінцевого пунктів свого руху.

Основними способами орієнтування на місцевості є орієнтування по карті, по компасу ( по сторонах горизонту) і по орієнтирах. На практиці всі ці способи тісно переплітаються між собою й доповнюють один одного.

Найбільш універсальним способом, широко застосовуваним усіма коман-дирами, особливо при початковому вивченні районів майбутніх дій, здійсненні маршів і пересуванні на значні відстані, є орієнтування по топографічній карті. Воно полягає у визначенні по карті точки свого місцезнаходження, у впізнаванні навколишніх місцевих предметів і подробиць рельєфу шляхом звірення місцевості з її зображенням на карті, а також у встановленні щодо пізнаних пунктів і орієнти-рів місця розташування спостережуваних цілей і інших об'єктів.

Однак на закритій або одноманітній місцевості, на якій мало орієнтирів, на-приклад у лісі, у пустелі, у районах, які у результаті ядерних ударів мають сильні руйнування, а також в умовах поганої видимості (уночі, у туман, заметіль, при за-димленні й т.п.) звіряти карту з місцевістю і орієнтуватися по ній досить важко, а часом і неможливо. У таких випадках на додаток до карти використовують компас і визначають напрямок по азимутах, тобто орієнтуються по сторонах горизонту. При цьому способі завдання орієнтування вирішується лише частково, тому що він дозволяє визначати на місцевості тільки напрямок. Місце розташування ж різ-них пунктів уздовж напрямку визначаються по відомих відстанях до них, які ви-міряються по карті або яким-небудь іншим способом.

В основі будь-якого способу орієнтування лежить уміння вибирати на міс-цевості орієнтири і використовувати їх як маяки, що вказують потрібні напрямки, пункти й рубежі.

У якості орієнтирів можуть використовуватися будь-які місцеві предмети, елементи рельєфу і різні прикмети, спостережувані на місцевості.

Вивчення і запам'ятовування незнайомої ділянки місцевості з метою кра-щого орієнтування на ній слід завжди починати з вибору навколо себе трьох - чо-тирьох найбільш примітні орієнтирів. Треба добре запам'ятати їхній зовнішній вигляд і взаємне положення, щоб надалі можна було по них у будь-якому пункті розпізнавати місцевість і визначати своє місце розташування. При пересуванні орієнтири вибирають по напрямкові шляху, послідовно намічаючи їх у міру вихо-ду в нові райони.

З орієнтуванням тісно стикається цілевказівка, завданням якої є визначення і показ місця розташування виявлених цілей. Вона теж значною мірою ґрунтується на вмінні вибирати і використовувати орієнтири, робити кутові й лінійні виміри.

У механізованих підрозділах застосовуються наступні основні способи ці-левказівки.

1. Цілевказівка наведенням зброї або приладу в ціль. Це найбільш простий і надійний спосіб вказівки цілей, поблизу від яких немає орієнтирів або яких-не-будь інших чітко помітних ознак. Він застосовується звичайно в дрібних підрозді-лах, що коли той хто дає і той хто приймає цілевказівку перебувають поруч, на то-му самому пункті. Ціль указують, навівши на неї зброю, встановлений оптичний прилад або в крайньому випадку яку-небудь підручну вказівку.

2. Цілевказівка від орієнтира. Це найпоширеніший і зручний спосіб вка-зівки цілей, коли в районі їх розташування є орієнтири та інші добре помітні на місцевості об'єкти. Він застосовується в тих випадках, що коли той хто передає, і той хто приймає цілевказівку перебувають на різних пунктах, але близько один від іншого, а також при спільному їхньому розташуванні. При цьому способі спосте-рігач, що дає цілевказівку, вимірює в поділах кутоміра й повідомляє, тому хто приймає цілевказівку горизонтальний кут між напрямками на ціль і на найближ-чий до неї орієнтир, а також відстань у метрах від орієнтира до цілі, якщо вона розташована ближче або далі орієнтира. При відсутності більш точного кутомір-ного приладу кути виміряються за допомогою бінокля, лінійки з міліметровими поділами або ж за допомогою підручних предметів. Відстані від орієнтирів до цілей визначаються на око.

3. Цілевказівка сигнальними патронами (ракетами) і трасуючими ку-лями. Цей спосіб широко застосовується механізованими й танковими підрозділа-ми при взаємодії з артилерією й між собою. Для вказівки цілі в її сторону випус-каються кулеметна черга трасуючими кулями або дві - три сигнальні ракети вста-новленого кольору.

4. Цілевказівка по карті. Цей спосіб є основним, особливо в артилерії, при назві не спостережуваних цілей і в інших випадках, що коли той хто передає, і той хто приймає цілевказівку розташовуються на значнім віддаленні один від іншого. При цьому способі спостерігач (розвідник), виявивши ціль, точно наносить її на свою карту, визначає по карті координати цілі й повідомляє їх, використовуючи технічні засоби зв'язку, тому хто приймає цілевказівку.

ОРІЄНТИРИ І ЇХ ВИКОРИСТАННЯ НА ПОЛІ БОЮ.

Особливо важливе значення орієнтири мають на полі бою. Вони полегшу-ють вивчення місцевості і запам'ятовування взаємного положення на ній різних об'єктів і пунктів; по них призначається і витримується напрямок наступу, вказу-ються сектори спостереження і обстрілу, границі ділянок зосередженого вогню і т.п. Тому одним з основних обов'язків командирів підрозділів по організації бою є встановлення в районі майбутніх дій загальних орієнтирів.

1. Загальний порядок вибору і призначення орієнтирів на полі бою. Підлеглим і приданим підрозділам орієнтири вказуються командиром на місце-вості при віддачі бойового наказу; вони використовуються для управління під-розділами, організації взаємодії і цілевказівки при веденні вогню.

У механізованих підрозділах звичайно призначається: у роті, взводі: два - три орієнтири, у відділенні: один - два; в обороні їх може бути й більше. Орієнти-ри вибираються більш-менш рівномірно по фронту й у глибину, щоб ними можна було в будь-якому місці користуватися для визначення положення цілей, що з'яв-ляються, і витримування заданого напрямку руху. У наступі в міру просування підрозділів призначаються нові орієнтири, що забезпечують цілевказівку, безпе-рервність орієнтування і правильність витримування напрямку дій.

Орієнтири вказуються і нумеруються з права на ліво і по рубежах - від себе у бік противника. Для зручності запам'ятовування й відшукання на місцевості орі-єнтирів, якщо буде потрібно, їм присвоюють також умовні назви, що відобража-ють їх характерні ознаки, що кидаються в очі, наприклад: „Темний кущ»”, „Черво-ний дах”, висота „Кругла”.

Якщо орієнтирів, призначених старшим начальником, недостатньо, коман-дири підрозділів додатково вибирають і вказують підлеглим свої орієнтири. При цьому номери і умовні найменування орієнтирів, зазначені старшим начальником, не повинні змінюватися.

При взаємодії з підтримуючими підрозділами і сусідами, а також при допо-відях старшому начальникові використовуються тільки орієнтири, визначені цим начальником.

2. Особливості вибору і використання орієнтирів при діях уночі. При організації і веденні нічного бою загальний порядок призначення орієнтирів в ос-новному той же, що й у денних умовах. Однак уночі вибір і використання орієнти-рів ускладнюються, тому що багато об'єктів і подробиці місцевості, добре видимі в денний час, стають малопомітними або зовсім не різняться не тільки в темряві, але й при штучному освітленні.

Таким чином, спостереження, цілевказівки і орієнтування на полі бою в нічних умовах, незважаючи на застосування освітлювальних засобів і приладів нічного бачення, значно утрудняються, тому від командирів підрозділів потрібні особлива старанність і увага при виборі й призначенні нічних орієнтирів. При цьому необхідно враховувати особливості нічного бачення і характер зміни виду місцевості залежно від способу спостереження.

При спостереженні в темряві без застосування освітлювальних засобів і приладів нічного бачення більш-менш чітко бувають видимими здалека лише за-гальні контури (силуети) деяких місцевих предметів і елементів рельєфу, але їх об'ємні форми й фарбування не вирізняються. Тому орієнтири, добре видимі вдень, якщо вони виділяються лише своїм фарбуванням, уночі стають непридат-ними.

При штучному освітленні видимість і умови спостереження наближаються до денних, але відрізняються наступними основними особливостями. Натуральне фарбування місцевості різко змінюється: предмети жовтого фарбування видають-ся білими, ясно-зеленого - жовтуватими й т.п. Через безперервне переміщення променів прожекторів і палаючих точок інших освітлювальних засобів освітле-ність різних ділянок місцевості виходить нерівномірною й швидко міняється; утворюються різкі рухливі тіні неприродно витягнутої форми, що хаотично пере-суваються в різних напрямках і з різною швидкістю. Різко і швидко мінливі конт-расти світлових тонів сильно спотворюють обрис спостережуваних предметів і створюють оманне розуміння про глибину й просторову довжину по різному ос-вітлених ділянок місцевості: сильно освітлені предмети видадуться ближчими . а слабко освітлені - дальшими.

При спостереженні за допомогою приладів нічного бачення сприймається чорно-біле зображення, внаслідок чого натуральне фарбування місцевих предме-тів і навколишньої місцевості не різниться. Спостережувані при цьому об'єкти можна впізнавати лише по силуетах і ступені контрастності їх зображення.

Зі сказаного можна укласти, що в якості нічних орієнтирів слід вибирати по можливості більш значні по висоті об'єкти місцевості, що відрізняються характер-ною формою своїх силуетів на фоні неба, або навколишньої місцевості (гребені висот, окремі будови, великі дерева, гаї й т.п.). Уночі і в умовах поганої видимості витримувати заданий напрямок шляху зручніше за все уздовж лінійних орієнтирів (доріг, рік, лісових узлісь і просік, ярів і інших складок рельєфу, витягнутих по на-прямкові шляху).

Вибір орієнтирів при організації нічних дій і їх вивчення особовим складом повинні проводитися по можливості засвітла, а вночі - при штучному освітленні. Якщо орієнтири призначаються засвітла, треба з першою ж нагодою перевірити і показати особовому складу, як вони видні вночі - у темряві і при штучнім освіт-ленні - і як з настанням темряви змінюється вид місцевості, умови спостереження і орієнтування. Якщо ж орієнтири призначаються вночі, командир підрозділу пока-зує їх своїм підлеглим, використовуючи освітлення місцевості, а якщо потрібно, то і прилади нічного бачення.

Штучне освітлення місцевості поєднується із застосуванням освітлюваль-них і світлосигнальних засобів для постановки світлових орієнтирів, позначення напрямку дій підрозділів і бойових курсів танків, а також для вказівки цілей і по-значення досягнутих підрозділами пунктів і рубежів. Це суттєво полегшує нічні дії військ, створюючи більш сприятливі умови для спостереження, цілевказівки й орієнтування на поле бою.

Освітлення місцевості і використання освітлювальних засобів для поста-новки світлових орієнтирів і виконання інших завдань здійснюються за планом старших начальників. Для цієї мети застосовуються прожектори, освітлювальні авіабомби, снаряди, міни і патрони (ракети). Крім того, можуть використовувати-ся пожежі, створювані в розташуванні противника за допомогою запалювальних снарядів і авіабомб. У якості орієнтирів можуть також застосовуватися, якщо дозволяє видимість, розриви димових артилерійських снарядів (димові орієнтири).

У механізованих і танкових підрозділах із засобів освітлення широко засто-совуються освітлювальні патрони, які використовуються за вказівкою старшого начальника. У якості світлових сигналів упізнавання й орієнтування широко вико-ристовуються трасуючі кулі, кишенькові електричні ліхтарі, задні габаритні вогні на танках і бронетранспортерах. Шляхи руху танків можуть позначатися віхами з ліхтарями, світло від яких спрямоване у бік своїх військ.

3. Особливості вибору і використання орієнтирів взимку і у різних умо-вах місцевості. Взимку, внаслідок рясних і частих снігопадів видимість і зовніш-ній вигляд місцевості можуть швидко і значно змінюватися, що різко погіршує умови спостереження і орієнтування. Тому поряд з вибором і призначенням орієн-тирів командири підрозділів повинні, виходячи із прогнозу погоди, передбачати і заздалегідь забезпечувати можливість переходу до орієнтування і цілевказівок по компасу, вчасно підготовляючи необхідні дані для витримування напрямку рухи по азимутах.

Вибираючи орієнтири, перевагу слід віддавати місцевим предметам більш темного фарбування, тому що вони краще виділяються на тлі сніжного покриву при різних умовах освітлення. Використання взимку в якості орієнтирів елементи рельєфу утрудняється, тому що сніжні замети згладжують нерівності місцевості й роблять їх малопомітними.

У безлюдно-степовій місцевості через недолік добре помітних місцевих предметів як орієнтирів при спостереженні й цілевказівці доводиться більшою мірою використовувати інженерні споруди і загородження противника, ширше за-стосовувати світлові, димові та інші штучні орієнтири, а в умовах поганої види-мості витримувати напрямок і вести цілевказівку по азимутах.

У горах орієнтири вибираються так, щоб вони розподілялися на напрямку дій підрозділів не тільки по фронту і у глибину, але й по висоті.

У всіх випадках, коли за умовами місцевості або через погану видимість не представляється можливим вибрати і використати природні орієнтири або встано-вити штучні, витримування напрямку руху і цілевказівки здійснюються по компа-су. При цьому способі цілевказівки замість кутового відхилення і віддалення цілі від орієнтира називають азимут цілі в тисячних і відстань до неї в метрах.