1.5. Предмет землевпорядного проектування

Землевпорядне проектування акумулює знання, набуті в резуль­таті вивчення різних спеціальних дисциплін із землеустрою, а та­кож загальнопрофесійних, а саме: наук про землю (геодезія, ґрунто­знавство з основами геоботаніки, меліорація і рекультивація зе­мель, агромеліорація, картографія та ін.); прикладних (земельний кадастр, прогнозування і планування використання земель, плану­вання сільських населених місць, інженерне устаткування терито­рії, основи лісовпорядження); загальногалузевих (аграрна економі­ка, організація сільськогосподарських підприємств, основи техноло­гії сільськогосподарського виробництва).

Наприклад, щоб вирішити тільки одне питання проекту земле­устрою, пов’язане з організацією сівозмін, землевпорядник-проектувальник має знати:

• як рослини реагують на різні властивості ґрунтів (родючість, механічний склад, ступінь зволоженості, кислотність, еродованість);

• які технології оброблення сільськогосподарських культур мож­на застосовувати в господарстві;

• як впливають розміри і форма полів на продуктивність сільсь­когосподарської техніки;

• які форми організації виробництва, праці і керування краще використовувати в цих умовах;

• як пов’язати розміщення сівозмін із системою розселення, на­явністю дорожньої мережі, проектуванням лісосмуг, агротехнічних протиерозійних заходів;

• як і з використанням яких геодезичних приладів винести межі запроектованих полів сівозмін і робочих ділянок у натуру тощо.

Об’єкт землевпорядного проектування — територія, яка перебу­ває у взаємозв’язку з системами господарювання, землеволодіння і землекористування. Не можна, наприклад, здійснити міжгосподар­ський землеустрій, реорганізувати сільськогосподарські підприємства, не враховуючи їхньої спеціалізації, обсягів виробництва про­дукції, системи розселення, організаційно-виробничої структури, системи використання земельних угідь. Організація території се­лянського господарства значно відрізняється від організації території великого сільськогосподарського підприємства, особистого під­собного господарства і підсобного сільського господарства промисло­вого підприємства.

Крім того, будь-якому землеволодінню, землекористуванню або їхній системі на час землеустрою властива певна організація території — склад і структура земельних угідь, розміщення меж виробничих підрозділів і господарських центрів, сівозмін, полів, робочих ділянок, меліоративної мережі, доріг, лісосмуг тощо. Вона є соціально-економічним явищем, яке можна вивчати, трансформувати і регулювати.

У ході землеустрою на основі проектів здійснюється перехід до нової організації території. Таким чином воно набуває характеру динамічного процесу, об’єктом якого є територія, а предметом нау­кового пізнання — закономірності її організації.

Отже, предметом наукової дисципліни «Землевпорядне проекту­вання» є закономірності організації території і засобів виробництва, нерозривно пов’язаних із землею, і зумовлені ними методи, способи і прийоми складання, обґрунтування і здійснення проектів і схем землеустрою.

Зміст, методика складання проектів, а також послідовність проек­тування можуть бути досить різноманітними. Вони залежать від багатьох природних і економічних умов: клімату, ґрунту, рельєфу, розміру і конфігурації земельних ділянок, гідрографії і гідрогеоло­гії, природної рослинності, структури, густоти і розміщення насе­лення, рівня спеціалізації і концентрації виробництва, розмірів і поєднання основних і додаткових галузей господарства, його фондозабезпеченості й технічної оснащеності. Таке розмаїття чинників зумовлює необхідність формулювання загальних і окремих вимог, що випливають із закономірностей науково обґрунтованої організа­ції території за тих чи інших умов.

Наприклад, оскільки на продуктивність сільськогосподарської техніки впливають конфігурація і розміри полів, їх робочі ділянки слід проектувати якомога правильнішої форми з рівнобіжними дов­гими сторонами і досить великою довжиною гону. Залежність ефек­тивності виробництва від форми організації території означає, що при землеустрої сільгосппідприємств мають бути створені належні організаційно-територіальні умови, які сприятимуть розширеному відтворенню, підвищенню культури землеробства, зростанню родю­чості ґрунтів, упровадженню прогресивних технологій вирощування культур, наукової організації праці і управління.

Іншим прикладом є взаємозв’язок організації території з її ґрунтоохоронними характеристиками. Відомо, що обробіток полів уз­довж схилів посилює поверхневий стік води і зумовлює розвиток водної ерозії ґрунтів, тому при землеустрої потрібно запроектувати цілий комплекс протиерозійних заходів і розмістити його окремі елементи (межі робочих ділянок, основні водорегулювальні лісосму­ги, лінійні гідротехнічні споруди — вали, канави) впоперек схилу. Це дасть змогу обробляти ґрунти і здійснювати агротехнічні проти­ерозійні заходи по горизонталях полів або вздовж їхнього основного напрямку, що перешкоджатиме стоку води і концентруватиме її до меж, які не руйнують ґрунт.

Розмаїття видів і форм землеустрою, природних і економічних умов господарювання потребує використання при розробленні про­ектів землеустрою різних методів.

Розрізняють такі методи землевпорядного проектування:

1. Системно-діагностичний аналіз регіонального, територіального і внутрішньогосподарського розвитку землекористування.

2. Метод інтегрального економічного районування (зонування).

3. Метод галузевого економічного районування (зонування).

4. Методи типології території і класифікації придатності земель.

5. Методи оцінювання економіко-географічного положення.

6. Методи оцінювання природно-господарського використання території.

7. Метод визначення рівнів економічного і соціального розвитку землекористування.

8. Метод визначення комплексності, спеціалізації, структурних зрушень територіального розвитку.

9. Нормативний метод землевпорядного проектування.

10. Балансовий метод.

11. Метод циклів.

12. Картографічний метод.

13. Еколого-ландшафтний метод.