Administratvine_pravo

-положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

-нормативні накази, інструкції керівників міністерств, державних комітетів і відомств України. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань, установ і організацій. Нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів.

Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів).

Міжнародні угоди України з іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані й

визнані нашою державою.

Акти Конституційного Суду України.

Для класифікації джерел адміністративного права важливе значення мають такі чинники:

-адміністративно-територіальний поділ держави;

-відповідність і співвідношення з актом, на підставі якого вони приймаються;

-форми державного правління, державного устрою, державного режиму;

-підпорядкованість органів влади та управління між собою, їх відношення до вищого органу

влади.

Так, за масштабом своєї дії джерела адміністративного права можна класифікувати на такі, що мають загальний, галузевий, місцевий або внутрішньо-суб'єктивний характер.

17.Поняття адміністративного процесу і його основні принципи

Поняття "процес" у правовій науці, зазвичай, пов'язують з реалізацією норм матеріального права. Процес є формою життя закону; матеріальне право має притаманні йому процесуальні форми.

Оскільки реалізація приписів правових норм здійснюється, переважно, діями певних осіб, остільки процес розуміють як певного роду діяльність, спрямовану на досягнення тих юридичних результатів, які передбачались диспозицією цієї норми матеріального права. Це є процесуальна діяльність.

Адміністративно-процесуальна діяльність здійснюється в рамках виконавчої та розпорядчої діяльності, є одним з її практичних проявів. Відповідно, адміністративний процес, зазвичай, пов'язують з діяльністю органів виконавчої влади (посадових осіб). Звідси очевидним є те, що адміністративний процес ґрунтується на тих самих підвалинах, на яких будується і практично здійснюється власне виконавча і розпорядча діяльність органів виконавчої влади.

Адміністративний процес, у широкому розумінні цього слова, слід розуміти як процес виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади.

Поняття "адміністративний процес" поєднує два поняття "адміністративно-юрисдикційний процес" та "адміністративно-процедурний процес".

Під адміністративно-юрисдикційним процесом слід розуміти діяльність уповноважених органів виконавчої влади (посадових осіб) з вирішення спірних питань застосування норм матеріального адміністративного права, з оцінки правомірності поведінки тих чи інших осіб а також щодо з необхідності, в обумовлених законом випадках, застосування заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес - це форма застосування норм матеріального адміністративного права при реалізації органами виконавчої влади (посадовими особами) їх компетенції. Проте, межі адміністративно-процесуальної діяльності в такому розумінні значно ширші, тому що у цьому порядку проходить реалізація приписів не тільки адміністративно-правових норм, а й правових норм інших галузей права (фінансового, житлового, кооперативного та ін.).

В окремих, передбачених законодавством випадках, діяльність адміністративно-процесуального характеру, може здійснюватись як уповноваженими органами виконавчої влади, так і судовими органами, іншими суб'єктами, наділеними юридично-владними повноваженнями.

Управлінська діяльність здійснюється у певній послідовності. Ця послідовність вчинення управлінських дій і складає процес управління. Порядок вчинення управлінських дій регламентується правовими нормами.

Управлінські процесуальні дії регулюються адміністративно-процесуальними нормами. Відповідно, адміністративний процес - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність по вирішенню індивідуальних конкретних справ у сфері державного управління уповноваженими на те суб'єктами адміністративно-процесуальних відносин.

Адміністративний процес скерований на забезпечення правильної реалізації матеріальних адміністративно-правових та інших норм права

41

Розглянемо, якими спільними властивостями наділений процес як юридична категорія.

1)Процес - це певне відображення державно-владної діяльності. Інакше кажучи, процес - це специфічний спосіб здійснення державної влади. Нерозривний зв'язок з державою - одна з найважливіших властивостей процесу. Звичайно, процес передбачає участь у його здійсненні і громадських організацій, проте основу його становить саме діяльність компетентних державних органів.

Має місце тісний зв'язок усіх трьох видів процесу (цивільного, адміністративного та кримінального) з такими формами діяльності держави, як судочинство і державне управління. Зв'язок цей проявляється в тому, що судочинство як форма діяльності держави реалізується через кримінальний

іцивільний процеси, державне управління - через адміністративний процес.

2)Процес - це динамічне поняття, що означає діяльність відповідних державних органів. Кожен вид процесу - цивільний, кримінальний чи адміністративний - є діяльністю певних державно-владних органів, завдяки якій вирішуються задачі судочинства і державного управління. Оскільки завдання вказаних вище норм різні, то й способи їх здійснення через той чи інший вид процесу відрізняються певною специфікою.

3)Основна властивість процесу полягає в тому, що це не будь-яка діяльність, а виключно юридична діяльність. Відповідно, є підстави розглядати конкретний вид процесу як зовнішнє правове відображення певної форми діяльності держави. Правова природа процесу проявляється, передусім, у його соціальному призначенні, у тому, щоб забезпечити реалізацію матеріальних норм різних галузей права. Кожен вил процесу - це певний порядок здійснюваних послідовно дій, що мають на меті практичне втілення в життя норм матеріального права.

4)Процес є юридично-результативною діяльністю, тільки завдяки якій і може бути досягнутий необхідний в ході вирішення індивідуально-конкретних справ юридичний результат

Таким чином, адміністративний процес - це порядок вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління виконавчо-розпорядчими органами (а в передбачених законом випадках й іншими суб'єктами); це діяльність, в ході здійснення якої виникають суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративно-процесуального права.

Зустрічається і інше визначення: адміністративний процес - це врегульована адміністративнопроцесуальними нормами правоустановча і правозастосовна діяльність органів виконавчої влади, а в передбачених законом випадках - й інших органів та їх посадових осіб, громадських організацій і їх представників по реалізації норм адміністративного права і вирішенні індивідуально-конкретних справ, що виникають з відносин управлінського (службового) підпорядкування.

Характерні риси адміністративного процесу такі:

а) адміністративний процес пов'язаний із державним управлінням. Проте до змісту адміністративного процесу належить не вся управлінська діяльність виконавчо-розпорядчих органів державної влади, а лише її суто юридичні види, що реалізуються у правових формах;

б) адміністративний процес пов'язаний із матеріальним адміністративним правом. Цей зв'язок проявляється в тому, що в ході реалізації завдань адміністративного процесу вирішуються індивідуальні конкретні справи, які виникають у сфері державного управління. Вирішити індивідуально-конкретну

42

справу - це застосувати відповід ні норми матеріального права до певного випадку, можливість виникнення якого передбачена цією нормою.

Таким чином, адміністративний процес одночасно є відображенням управлінської діяльності виконавчо-розпорядчих органів державної влади і формою реалізації норм матеріального адміністративного права.

в) застосування норм матеріального адміністративного права здійснюється в порядку, врегульованому нормами адмініст ративно-процесуального права. Відповідно до цих норм, органи виконавчої влади вирішують підвідо мчі їм справи.

Наприклад, адміністративно-процесуальні норми регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, порядок вирішення організаційних справ в апараті управлін ня, порядок застосування заходів адміністративного примусу і тлі.

г) адміністративний процес - це не тільки визначена процедура застосування відповідних норм матеріального права у сфері державного управління, але і діяльність, в ході якої виникають відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права. Під вплив ом таких норм зазначені відносини набувають властивих ознак адміністративно-процесуальних відносин. Таким чином, адміністративний процес, подібно до цивільного і кримінального процесів, складається з двох елементів, які однаковою мірою регулюються нормами адміністративно-процесуального права - діяльності органів виконавчої влад и по вирішенню підвідомчих справ і від носин, що виникають між учасниками цієї діяльності.

Для більш повної характер истики адміністративного процесу, його слід порівняти з двома іншими видами процесу - цивільним і кримінальним.

Спільне між трьома видами процесу полягає у їх єдиній соціальні й суті, а також юридичні природі. Остання обставина означає, що кожен вид процесу є врег ульованим відповідними процесуальними нормами порядком реалізації матеріальних норм різних галу зей права.

Відмінності між адміністративним процесом з одного боку і цивільним і кримінальним - з другого, полягають у такому:

- адміністративний процес має специфічний зміст, тому що він є юридичною частиною управлінської діяльності, а відповідно, певною мірою - організуючою діял ьністю; адміністративний процес відрізняється своїми завданням, серед яких правоохоронні функції не є основними, тоді як саме ці функції складають основне завдан ня цивільного і кримінального процесів;

-на відміну від процесів цивільного і кримінального, які реалізують в инятково правозастосовні функції, адміністративний процес зн ачною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних органів держави;

-специфічна і структура адміністративного процесу, для яког о характерне паралельне розміщення складових його проваджень, що не завжди вимагає другої інстанції, існування якої обов'язкове для інших видів процесу ;

-адміністративний процес здійснюється виконавчо-розпорядчими о рганами державної влади, тоді як цивільний і кримінальний процеси здійснюються тільки виключно су довими органами. Можна навести й інші відмінності, наприк лад, щодо способів і прийомів, які використовуються при розгляді підвідомчих справ та ін.

43

Розглянемо основні принципи адміністративного процесу. Як органічна частина управлінської діяльності адміністративний процес базується на загальних принципах державного управління. Щодо адміністративного процесу - ці загальні принципи конкретизуються, набувають специфічних відтінків.

Принципи адміністративного процесу:

1)принцип законності полягає не тільки в суворому і належному виконанні законів і підзаконних актів, а і в належному застосуванні цих актів. Остання обставина має першочергове значення для адміністративного процесу, в якому якраз і відбувається застосування норм матеріального права;

2)принцип зацікавленості громадян у здійсненні і результатах адміністративного процесу - це конкретизація більш загального принципу широкої участі громадян у державному управлінні. Принцип зацікавленості громадян створює сприятливі умови для використання різних форм допомоги органам державного управління з боку громадськості. Згідно з цим принципом, кожна зацікавлена особа має право залучитись до процесу, якщо цього вимагає захист інтересів особи або суспільства;

3)принцип швидкоплинності процесу. У цьому принципі відображається оперативність державної управлінської діяльності. З другого боку, цей принцип є певною юридичною гарантією реалізації суб'єктивних прав і законних інтересів учасників процесу. Тому чинне законодавство встановлює чіткі строки, протягом яких має бути виконане провадження по тій чи іншій адміністративній справі. Наприклад, строки розгляду скарг громадян, строки розгляду справ про дисциплінарні проступки або про адміністративні правопорушення тощо;

ст. 277 КУпАП, встановлює строки розгляду справ про адміністративні правопорушення: 15 діб - загальний;

1 доба - незаконне придбання наркотичних речовин без мети збуту; незаконні операції з валютою; дрібне хуліганство;

3 доби - торгівля з рук у невстановлених місцях; незаконний продаж товарів; порушення проведення мітингів;

5 діб - порушення режиму радіаційної безпеки; дрібне розкрадання;

7 діб - порушення, пов'язані з використанням газу.

4)принцип охорони інтересів держави і особи в адміністративному процесі націлений, передусім, проти різних проявів формалізму при вирішенні адміністративних справ;

5)принцип гласності процесу передбачає ознайомлення громадян з рішеннями, що приймаються компетентними органами держави з тих чи інших питань; надає можливість сторонам адміністративного процесу безперешкодно знайомитися з усіма матеріалами по справі, документами і т.п., що є однією із суттєвих умов правильного розгляду і вирішення адміністративних справ;

6)принцип об'єктивної істини передбачає таке провадження в справі, яке дозволяє встановити об'єктивну істину; відповідальність між встановленими і реальними фактичними обставинами справи. Закон зобов'язує орган, що розглядає адміністративну справу, використати всі наявні можливості для виявлення і залучення доказів, що мають значення для справи, врахувати і правильно їх оцінити, повністю виключити односторонній, упереджений підхід щодо оцінки доказів і, відповідно, до прийняття рішення;

7)принцип рівності сторін перед законом полягає в тому, що на кожного громадянина, посадову особу, дія норм закону поширюється однаковою мірою. Зміст цього принципу знаходить своє відображення в закріпленні певного правового статусу сторін, визначенні їх адміністративнопроцесуальних прав і обов'язків. Не слід змішувати принцип рівності сторін перед законом і юридичну нерівність сторін у адміністративно-правовому регулюванні;

8)національна мова адміністративного процесу. Цей принцип надає також можливість учасникам адміністративного процесу, які не володіють національною мовою, користуватися рідною мовою, безперешкодно користуватися послугами перекладача;

9)принцип самостійності і незалежності прийняття рішення при розгляді адміністративних справ. Самостійність у прийнятті рішень з тих справ, що входять до кола його повноважень - обов'язок органу або посадової особи. Звідси виходить, що, по-перше, вищий орган без особливої на те потреби не повинен втручатись у діяльність нижчих органів чи посадових осіб щодо розгляду адміністративних справ, а по-друге, органи чи посадові особи не можуть перекладати свої обов'язки по вирішенню підвідомчих справ на вищі інстанції;

10)наявність двох рівнів адміністративного процесу передбачає можливість оскарження будьяких процесуальних дій органу чи посадової особи, що розглядає адміністративну справу. Скарга може

44

подаватись або вищому органу, або в суд. Постанова суду по адміністративній справі про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає. Але, якщо суд допустить порушення законності і це буде виявлено в порядку нагляду прокуратури, прокурор району, його заступник має право внести протест на постанову районного суду по справі про адміністративне правопорушення. Згідно зі ст. 294 КУпАП, постанова судді по справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями, перелік яких визначений, може бути скасована або замінена за протестом прокурора самим суддею, а також незалежно від наявності протесту прокурора - головою вищого суду;

11) принцип відповідальності посадових осіб за неналежне ведення процесу передбачений адміністративно-процесуальними актами. Порушення процедури розгляду і прийняття рішення по конкретній справі є підставою визнання такого рішення недійсним і тягне за собою певну відповідальність щодо винної у порушенні посадової особи.

Адміністративний процес має складну структуру, що обумовлено його значним обсягом. Адміністративний процес охоплює численні сфери державного управління і різні категорії індивідуально-конкретних справ. Адміністративний процес поділяється на окремі види адміністративних проваджень, які є його різновидами, складовими частинами.

18.Адміністративнйи арешт

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається тільки районним (міським) судом (суддею).

Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп (ст. 32 КУпАП).

Адміністративний арешт як захід адміністративного стягнення може бути застосований за вчинення таких правопорушень: незаконне вироблення, придбання, зберігання наркотичних речовин без мети збуту в невеликих кількостях (ч. 1 ст. 44 КУпАП); дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП); розпивання спиртних напоїв і поява в громадських місцях у нетверезому вигляді особою, яка двічі протягом року притягувалася до адміністративної відповідальності за такі самі правопорушення (ч. З ст. 178 КУпАП); злісна непокора працівнику міліції (ст. 185 КУпАП); порушення порядку організації і проведення мітингів (ст. 1851 КУпАП); прояв неповаги до суду (ч. 1 ст. 1853 КУпАП).

Адміністративний арешт полягає у короткочасному позбавленні волі і перебудованій під вартою у спеціально встановлених місцях (ізолятори тимчасового тримання та ін.) з можливим використанням заарештованих без оплати праці на фізичних роботах.

Згідно з чинним законодавством, постанова судді про накладення адміністративного арешту є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає, тобто має виконуватися негайно після її винесення. Як виняток, виконання постанови про накладення адміністративного арешту зупиняється у зв'язку з її опротестування прокурором. У такому випадку постанова виконується лише після розгляду протесту і залишення його без задоволення.

Постанову про застосування адміністративного арешту виконують органи внутрішніх справ. При розгляді справ про адміністративні правопорушення, за які може бути застосований адміністративний арешт, присутність правопорушника є обов'язковою (ст. 268 КУпАП). Якщо ця особа ухиляється від участі в розгляді справи, то її можна піддати приводу.

Постанова судді про застосування адміністративного арешту виконується негайно, тобто правопорушник береться під варту в залі суду після оголошення постанови по справі (ст. 326 КУпАП).

Осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові.

Згідно зі ст. 37 КУпАП, строк адміністративного арешту обчислюється добами. До цього строку зараховується і час адміністративного затримання правопорушника. Це є суттєвим особливо тоді, коли особа за вчинення окремих правопорушень (дрібне хуліганство та ін.) затримувалася, згідно зі ст. 263 КУпАП, до розгляду справи суддею.

Щодо всіх категорій осіб, підданих адміністративному арешту, встановлений режим утримання, який передбачає: позбавлення волі правопорушників; здійснення їх особистого огляду; заборону

45

побачень, листування, отримання передач і посилок; заборону куріння; можливість використання на фізичних роботах без оплати праці.

Заарештовані за дрібне хуліганство і за систематичне розпивання спиртних напоїв в громадських місцях, крім того, оплачують вартість свого харчування і утримання. Гаряча їжа їм видається через день.

Згідно з чинним законодавством, із заарештованих за злісну непокору законній вимозі працівника міліції, при ухиленні їх від фізичної роботи, стягується вартість харчування за час перебування під арештом. Рішення про застосування цього заходу приймається суддею за матеріалами, наданими органом внутрішніх справ.

Згідно зі ст. 328 КУпАП, особи, піддані адміністративному арешту, використовуються на фізичних роботах.

Застосування адміністративного арешту не тягне за собою судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не перериває трудового стажу. Проте час перебування під арештом не зараховується до стажу, який дає право на щорічну відпустку. Заробітна плата за цей період також не виплачується. Водночас, якщо постанова є незаконною і громадянинові нанесена шкода, її відшкодування провадиться в порядку, встановленому законодавством (ст.296 КУпАП).

У разі закриття справи про адміністративне правопорушення орган (посадова особа), що прийняв про це рішення, зобов'язаний роз'яснити громадянину порядок відновлення його порушених прав і відшкодування іншої шкоди, а також, на його прохання, у місячний строк повідомити про своє рішення трудовий колектив або громадські організації за місцем проживання.

Організація трудового використання осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на місцеві ради або місцеві державні адміністрації.

Кошти, що надходять від підприємств і організацій за роботу, виконану заарештованими, зараховуються до бюджету відповідних місцевих рад.

Заарештовані можуть використовуватись без оплати праці на роботах по прибиранню вулиць, подвір'їв, місць громадського користування та інших фізичних роботах.

Адміністрація ізоляторів тимчасового утримання може залучити заарештованих до робіт по благоустрою і покращенню побутових умов цих установ. Для заарештованих встановлюється 8- годинний робочий день.

Адміністративно заарештовані виводяться на роботи під конвоєм, але без зброї. Адміністративно заарештовані утримуються в ізоляторах тимчасового утримання і харчуються за нормами тюрем загального режиму. Заарештовані утримуються окремо від затриманих за вчинення кримінальних злочинів.

Адміністративно заарештовані звільняються з ізолятора тимчасового утримання після відбуття строку адміністративного арешту. Звільненим повертаються під розписку всі вилучені у них при арешті цінності, документи, речі і предмети, за винятком тих, які вони зберігали незаконно. Вилучення предметів, речей і документів, які незаконно зберігав порушник, оформляється актом за присутності понятих.

19.Адміністративно-правовий статус громадян України

Право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні Свобода пересування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства,

які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися територією України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати.

Місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Законними підставами перебування на території України є: для громадян України - належність до громадянства України; для іноземців та осіб без громадянства - реєстрація на території України

46

паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

Для реєстрації особа подає:

-письмову заяву. Діти віком від 15 до 18 років подають заяву особисто. Якщо особа з поважної причини не може самостійно звернутися до уповноваженого органу, реєстрація може бути здійснена за зверненням іншої особи на підставі доручення, посвідченого в установленому порядку;

-паспортний документ. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства України. Іноземець та особа без громадянства додатково подають посвідку на постійне або тимчасове проживання;

-квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

-два примірники талона зняття з реєстрації. Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших документів.

Заява особи про реєстрацію місця проживання є єдиною підставою для реєстрації місця проживання особи.

Особи, які перебувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їх місце проживання, і які мають невиконані майнові зобов'язання, накладені в адміністративному порядку чи за рішенням суду, або призиваються на дійсну військову службу і не мають відстрочки, або беруть участь у судовому процесі в будь-якій якості, зобов'язані зареєструвати місце перебування.

Реєстрація місця проживання громадян України, які проживають за межами України, здійснюється в установленому порядку консульськими установами України за кордоном або дипломатичними представництвами.

Надання відомостей про місце проживання особи та її персональні дані здійснюється виключно у випадках, передбачених законами України, або за згодою самої особи.

При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка зареєструвала місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом семи днів.

Зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Діти віком від 15 до 18 років подають заяву особисто.

Якщо особа з поважної причини не може самостійно звернутися до органу реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено за зверненням іншої особи та на підставі доручення, посвідченого в установленому порядку.

Зняття з реєстрації місця проживання неповнолітніх, які не мають батьків, та осіб, стосовно яких встановлено опіку чи піклування, здійснюється за погодженням з органами опіки і піклування. –

Реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом семи днів після прибуття в місце перебування.

При реєстрації місця перебування особи інформація про неї повідомляється до органу реєстрації за місцем проживання особи.

Зняття з реєстрації місця перебування особи здійснюється за її повідомленням. Відповідальність за правдивість зробленого повідомлення покладається на таку особу.

Орган реєстрації, отримавши повідомлення особи, знімає з реєстрації її місце перебування та повідомляє про це орган реєстрації, в якому зареєстроване її місце проживання.

Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації (далі - орган реєстрації) в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі.

Свободу пересування, відповідно до закону, може бути обмежено: у прикордонній смузі; на

47

територіях військових об'єктів; у зонах, які, згідно із законом, належать до зон з обмеженим доступом; на при ватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введений воєнний або надзвичайний стан; на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності.

Свобода пересування обмежується щодо:

-осіб, до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі;

-осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;

-осіб, які, згідно із законодавством, перебувають під адміністративним наглядом;

-осіб, які, згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу, підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;

-шукачів притулку та осіб, які звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття відповідного рішення компетентним органом (про надання цим особам притулку чи статусу біженця);

-іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України;

-осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань;

-іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів і які мають статус військового.

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться:

-у прикордонній смузі;

-на територіях військових об'єктів;

-у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності;

-на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

Вільний вибір місця проживання обмежується щодо:

1.осіб, які не досягли 16-річного віку;

2.осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані

зобмеженням або позбавленням волі;

3.осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;

4.осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом;

5.осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;

6.іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

Право на виїзд за межі України і в'їзд в Україну Громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених Законом, та

в'їхати в Україну.

На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави. Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну. Документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу

громадянина України під час перебування за її межами, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка.

Положення про зазначені документи затверджуються у встановленому порядку. Ці документи є власністю України і за умови їх належного оформлення є дійсними для виїзду в усі держави світу.

Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон провадиться: громадянам

48

України, які постійно проживають в Україні і досягли 18-річиого віку, - за особистим клопотанням про отримання паспорта або через своїх законних представників до органу внутрішніх справ за місцем проживання. У виняткових випадках

-за наявності вимог держави, до якої здійснюється виїзд, чи вимог міжнародної організації, для участі в заходах якої здійснюється виїзд, а також у разі виїзду на постійне проживання за кордон усиновленої іноземцями дитини - громадянина України, паспорт може бути оформлений до досягнення громадянином 18-річного віку; громадянам України, які постійно проживають, перебувають у довгостроковому відрядженні, на навчанні, стажуванні, працюють за контрактом або перебувають на лікуванні за кордоном і досягли 16-річного віку,

-за їх особистим клопотанням про отримання паспорта або через їх законних представників до закордонних дипломатичних установ України. Громадяни України, які постійно проживають за кордоном, можуть звернутися з клопотанням про отримання паспорта також до Міністерства закордонних справ України. Оформлення паспорта громадянам України, які не досягли 16-річного віку, провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або їх законних представників за потреби в самостійному виїзді таких осіб за кордон.

Особи, які звертаються за отриманням паспорта, сповіщають дані про себе, відомості про сімейний стан і наявність неповнолітніх дітей та утриманців, про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється на період до десяти років з можливістю продовження на такий самий термін.

Продовження терміну дії паспорта провадиться у порядку, встановленому для оформлення його видачі.

Оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей за потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують, відповідно до Закону, право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років).

За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволений, на підставі рішення суду.

Проїзний документ дитини видається органами внутрішніх справ за місцем проживання. Проїзний документ на дитину оформляється терміном на три роки або до досягнення нею 18-

річного віку.

Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснений лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою.

За видачу проїзного документа дитини державне мито не сплачується.

Заяви громадян України або їх законних представників про оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини (далі - паспорт) розглядаються не більше трьох місяців з дня подання документів, а якщо поїздка пов'язана з терміновим лікуванням від'їжджаючого, від'їздом особи, яка супроводжує тяжкохворого, чи смертю родича, який проживає за кордоном, - протягом трьох робочих днів. У разі виїзду на постійне проживання за кордон усиновленої іноземцями дитини - громадянина України для неї оформляється паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Термін його оформлення - до десяти робочих днів.

У разі обґрунтованої відмови у видачі громадянинові України паспорта мотиви такого рішення доводяться до відома заявника у письмовій формі.

Повторне клопотання може бути прийнято до розгляду не раніше як через шість місяців після остаточного вирішення питання про відмову у видачі паспорта. При цьому беруться до уваги матеріали, подані раніше, якщо зазначені в них дані залишилися без зміни.

Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта у випадках, якщо: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну,

встановленого Законом; 2) діють неурегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання

зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3) проти нього порушено кримінальну справу - до закінчення провадження у справі;

49

4)він засуджений за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5)він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань;

6)він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості - до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7)він підлягає призову на строкову військову службу - до вирішення питання про відстрочку від

призову;

8)щодо нього поданий цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі;

9)він перебуває під адміністративним наглядом міліції - до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду. Громадянин України, який має паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті право його виїзду за кордон, зобов'язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин. За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в органі внутрішніх справ, повертається у 10-денний термін з моменту звернення громадянина або його законного представника.

Паспорт може бути тимчасово затриманий чи вилучений у випадках, передбачених пунктами 1-9 частини першої цієї статті, або в разі використання паспорта для вчинення злочину, або виявлення у ньому підробки, а також у випадках припинення громадянства України. Тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, військовими комісаріатами та консульською службою України.

У разі повернення громадянину України тимчасово затриманого (вилученого) паспорта у межах терміну його дії державне мито не справляється.

Право на освіту Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах

незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин.

Це право забезпечується:

1)розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;

2)відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

3)різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Основними принципами освіти в Україні є:

1)доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, шо надаються державою;

2)рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

3)гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

4)органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

5)незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

6)науковий, світський характер освіти;

7)інтеграція з наукою і виробництвом;

8)взаємозв'язок з освітою інших країн;

9)гнучкість і прогностичність системи освіти;

10)єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти;

11)поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

До державних органів управління освітою в Україні належать:

1)Міністерство освіти України;

2)міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади;

3)Вища атестаційна комісія України;

4)Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5)місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

50