Administratvine_pravo

Основним джерелом норм, які встановлюють адміністративну відповідальність державних службовців, є Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закон України «Про боротьбу з корупцією».

Суб’єктами адміністративної відповідальності є не всі державні службовці, а лише посадові особи. В адміністративно-правовій науці вони розглядаються як суб’єкти і підлягають адміністративній відповідальності тільки за правопорушення, пов’язані з недотриманням правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Зокрема, посадові особи несуть адміністративну відповідальність за адміністративні порушення: в галузі охорони праці і здоров’я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії і культури; у промисловості, будівництві і в галузі використання електричної і теплової енергії; сільському господарстві за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень. До посадових осіб згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення застосовуються два види стягнення – попередження і штраф.

Проблема юридичної відповідальності державних службовців тісно пов’язана з проблемою боротьби з корупцією.

Згідно з Законом України «Про боротьбу з корупцією», корупційними діями визнається: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Особи, яка вчинили корупційні діяння, якщо в їх діях не міститься склад злочину, притягаються до адміністративної відповідальності. Такі особи звільняються від займаних посад і їм забороняється займати посади в державних органах та їхньому апараті протягом трьох років із дня звільнення.

Кримінальна відповідальність державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, інших службових осіб настає за вчинення суспільно небезпечних, винних діянь, які виразились у зловживанні владою або службовим становищем, невиконанні або неналежному виконанні службових обов’язків, тобто за злочини у сфері службової діяльності. Такі злочини можна поділити на три види:

А) порушення повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість, бездіяльність);

Б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти тощо);

В) вчинення акту, що входить до повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, службове підроблення). Притягнення до кримінальної відповідальності державних службовців здійснюється на підставі Кримінального кодексу України.

80.Відшкодування збитку посадовими особами й органами державного управління

5 червня 2012 року ухвалений Верховною Радою Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Цим Законом не лише не обмежуються жодні, встановлені законами, права громадян. Навпаки, посилюються гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів й обмежуються можливості затягувати або зволікати з виконанням судових рішень.

Так, цим Законом встановлено чіткі терміни щодо стягнення коштів з державного органу за рішенням суду.

Перерахування коштів стягувачу має бути здійснене у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей. (Із заявою про виконання рішення суду до Державної казначейської служби України звертається сам стягувач). У разі коли рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження,

221

його виконання здійснюватиметься за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Уразі, якщо Державна казначейська служба протягом трьох місяців не перерахує кошти за рішенням суду, стягувачу буде виплачуватися компенсація в розмірі 0,3 відсотка річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Виплати за рішенням суду, а також компенсації за невчасно здійснені виплати цей Закон кваліфікує як збитки державного бюджету.

При цьому, Закон зобов‘язує органи прокуратури звертатися до суду з позовами про відшкодування збитків, завданих державному бюджету.

Уразі встановлення в діях посадової, службової особи державного органу складу злочину за обвинувальним вироком суду, державні органи реалізовуватимуть право зворотної вимоги (регресу) до такої особи щодо відшкодування збитків, завданих державному бюджету, у розмірі виплаченого відшкодування.

Якщо збитки, завдані державному бюджету, стануть результатом спільних дій або бездіяльності кількох посадових та службових осіб, такі посадові та службові особи нестимуть солідарну відповідальність.

Законом також визначається, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюватиметься Державною казначейською службою в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень — за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

81.Правове регулювання діяльності органів соціального забезпечення

Соціальна політика сучасної держави - комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава несе обов'язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат та допомоги. Закон України від 6 грудня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення» гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки країни.

Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Він діє згідно з Положенням «Про Пенсійний фонд України», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1994 р. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до чинного законодавства покладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють закони України від 25 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», від 26 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове соціальне страхування». Держава

222

забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

Головними напрямами проведення соціальної політики є: захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Відповідно до Конституції України Указом Президента України з метою посилення соціальної спрямованості реформ та проведення активної соціальної політики щодо координування і комплексного здійснення соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту і пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та соціальної політики України (далі

— Мінпраці України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 1 грудня 1997 р., Мінпраці України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості і соціального захисту населення, видані у межах його повноважень, є обов'язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, фізичними особами — підприємцями та громадянами.

Мінпраці України реалізує єдину державну політику щодо соціального забезпечення населення та соціальної захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін.

Відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку» громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами. Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров'я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Порядок і умови пенсійного забезпечення встановлюються Законом України «Про пенсійне забезпечення». Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, призначається соціальна пенсія. Вік для призначення соціальної пенсії, розмір і порядок виплати встановлюються законодавством України про пенсійне забезпечення.

Діяльність органів управління у сфері соціального захисту населення тісно пов'язана з широким колом суб'єктів суспільства. Допомогу органам соціального забезпечення надають професійні спілки. Представники профспілкових органів входять до складу медико-соціальних експертних комісій. Комісії з пенсійних питань на підприємствах або в установах разом з адміністрацією підприємства або установи готують необхідні для призначення державних пенсій документи, вивчають причини інвалідності і травматизму та розробляють заходи щодо їх усунення. В містах і районах створюються ради пенсіонерів, які надають допомогу органам соціального забезпечення, обстежують побутові і житлові умови пенсіонерів та інших громадян, яким потрібен соціальний захист. Для працевлаштування інвалідів (глухих, сліпих), підвищення їх культурного і загальноосвітнього рівня створені спілки глухих і сліпих.

Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 15 до 28 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян.

Правові засади політики у справах сім'ї та молоді сформульовані в ст. 51 Конституції України, згідно з якою сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава постійно дбає про матеріальну підтримку молоді, про що свідчить низка законів України та інших нормативноправових актів.

223

Так, Закон України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України» визначає загальні засади створення та реалізації організаційних, соціально-економічних, політикоправових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави.

Держава забезпечує право молоді на створення молодіжних громадських організацій — об'єднань молодих громадян. Обов'язковою статутною вимогою таких організацій є припинення членства в них при досягненні певного віку. До молодіжних громадських організацій належать також об'єднання громадян та фонди, основними статутними цілями яких є розв'язування молодіжних проблем і сприяння соціальному становленню та розвиткові молоді. Органи громадських молодіжних організацій мають право вносити пропозиції з питань соціального становлення та розвитку молоді до органів місцевого самоврядування.

Проведення державної політики з питань сім'ї, соціального становлення та розвитку молоді здійснюється Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України разом з іншими міністерствами та центральними органами виконавчої влади, місцевими адміністраціями, у складі яких діють структурні підрозділи по роботі з молоддю, органами місцевого самоврядування, а також шляхом взаємодії з молодіжними громадськими організаціями та їх всеукраїнськими об'єднаннями.

82.Міжгалузеве державне управління

Міжгалузеве, чи функціональне, управління — це діяльність, що полягає в керуванні з боку уповноваженого органу виконавчої влади однією (чи кількома) функцією держави стосовно будь-яких підприємств, установ, організацій незалежно від їх галузевої належності чи форми власності.

Запропоноване визначення містить головну особливість органу міжгалузевого управління. Такий орган має владні повноваження стосовно об'єктів, що організаційно йому не підлеглі та незалежні від нього. Тому такі повноваження називаються міжгалузевими (надвідомчими чи міжвідомчими), вид управління — міжгалузевим (функціональними), а органи, яким таке управління доручене, — органами міжгалузевого чи функціонального управління.

Головне призначення міжгалузевого управління — це забезпечення погодженого функціонування і розвитку всіх галузей і ланок соціально-господарського комплексу шляхом постійної та цілеспрямованої роботи з вирішення міжвідомчих проблем. Враховуючи це, органи міжгалузевого управління мають:

—визначити основні напрями погодженого розвитку галузевих систем і гарантувати їх реалізацію;

—забезпечувати однакове, таке, що відповідає загальнодержавним інтересам, вирішення питань практичного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Під міжгалузевим управлінням розуміють виконавчу і розпорядчу діяльність, яку здійснюють органи державного управління, наділені надвідомчими повноваженнями щодо організаційно не підпорядкованих їм об'єктів, під час якої забезпечуються злагодженість і єдність дій під час вирішення загальнодержавних і міжгалузевих завдань.

На відміну від галузевого (лінійного) управління, яке становить сукупність вертикальних правовідносин, за міжгалузевого (функціонального) управління мають місце горизонтальні відносини, тобто відносини суб'єктів, організаційно не підпорядкованих один одному.

Міжгалузева виконавча і розпорядча діяльність покладена переважно на державні комітети, служби, адміністрації та інспекції України, в окремих випадках — на міністерства. Ці органи здійснюють міжгалузеву координацію з питань, які належать до їх компетенції, а також функціональне регулювання в певній сфері діяльності. Державний комітет (службу, адміністрацію) очолює голова комітету (служби, адміністрації).

Межі дії (сфера управління) органів міжгалузевого управління значно ширші, ніж органів галузевого управління, оскільки їх діяльність є функціональною і поширюється на всі чи декілька галузей управління. При цьому в сучасних умовах коло питань, з яких необхідна координація (погодження) діяльності галузевих органів, постійно розширюється. Це пояснюється, по-перше, тим, що поряд з державним сектором економіки розвивається недержавний, який обумовив появу великої кількості нових об’єктів управління, а по-друге — тим, що інтереси розвитку ринкових відносин

224

вимагають утворення структур, уповноважених здійснювати міждержавні економічні, політичні, культурні зв’язки.

Надвідомчість повноважень органів міжгалузевого управління проявляється в тому, що акти, видані в межах їх компетенції, є обов’язковими для всіх органів державного управління та органів місцевого самоврядування, не підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій. Органи міжгалузевого управління несуть відповідальність за стан і розвиток дорученої їм сфери (кола питань) управління. Сфера міжгалузевого управління відображається в найменуванні цих органів: Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація…

Методам управління, які використовуються органами міжгалузевої позавідомчої компетенції, притаманні погоджене прийняття рішень, координація дій відповідних органів в управлінні при виконанні загальнодержавних чи міжгалузевих завдань.

Міжгалузеву координацію діяльності в межах країни, крім уряду, державних комітетів, служб, адміністрацій України, здійснюють і міністерства з питань, віднесених до їх компетенції. Такі функції, як вже зазначалося, здійснюють Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство фінансів України та деякі інші.

Кожному виду міжгалузевого управління властиві свої особливості. Вони стосуються не тільки системи органів державного управління, а й об’єктів управління, характеру прав і обов’язків учасників правовідносин, що виникають у процесі міжгалузевого управління, а також юридичної відповідальності.

У системі державного міжгалузевого регулювання ринкових відносин можна виділити два рівні: макрорівень і мікрорівень.

На макрорівні визначається загальнодержавна економічна політика, встановлюються податки і гарантії, визначаються їх граничні величини, сфера діяльності. Тут вирішуються завдання формування ефективних секторів виробництва інвестиційного клімату, фінансування експорту та імпорту з метою захисту вітчизняного товаровиробника. Іншими словами, об’єкт державного міжгалузевого регулювання на цьому рівні — ринок у цілому.

Об’єктом державного міжгалузевого регулювання на мікрорівні (рівень конкретної економіки) є численні ринки різних видів продукції: промислові, сільськогосподарські, сфера послуг тощо. Саме тут вирішується завдання державної підтримки економіки ефективних підприємств, ліквідації чи реорганізації малоефективних господарських об’єктів, організації попереджувального процесу з метою гальмування зростання цін. Державне міжгалузеве регулювання на мікрорівні здійснюється органами, які управляють конкретними галузями економіки, соціально-культурної сфери та адміністративнополітичної діяльності.

Зміст управління державним обліком і статистикою може слугувати прикладом міжгалузевого державного управління.

Здійснення державного обліку і статистики, створення централізованої системи обліку і статистики в Україні є важливим важелем управління соціально-економічними і політичними процесами в державі та суспільстві. В основу організації державного обліку і статистики покладені загальні принципи державного управління. Крім цього, статистична діяльність у своєму підґрунті має спеціальні принципи. Серед них чільне місце посідає принцип подання в обов’язковому порядку всіма юридичними особами та особами, що займаються підприємницькою діяльністю, даних, необхідних для проведення державних статистичних спостережень. Ці статистичні дані повинні бути достовірними і подаватися в повному обсязі у встановлені строки і за певними адресами. Порядок подання статистичних даних визначається у формах державної звітності, затверджених органами Державного комітету статистики України (далі — Держкомстат України). Наведений принцип реалізується і в тому, що органи державної статистики після аналізу одержаних даних у свою чергу зобов’язані подавати власну «продукцію» — статистичну інформацію органам законодавчої і виконавчої влади, Адміністрації Президента України, органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та громадянам у порядку, передбаченому законодавством. Органам статистики України надано право перевіряти достовірність даних, вимагати від юридичних осіб та громадян пояснень та інші матеріали з приводу виявлення порушень в обліку і звітності. Посадові особи органів статистики мають право згідно з встановленим порядком відвідувати об’єкти, що перевіряються, вносити пропозиції про притягнення посадових осіб та осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, винних у порушенні законодавства, до відповідальності, розглядати справи про адміністративні правопорушення в сфері

225

обліку і статистики. Про результати контрольної діяльності Держкомстат України може доповідати Президенту України, Кабінету Міністрів України, повідомляти відповідним міністерствам, комітетам, відомствам України про стан справ управління обліком і статистикою.

Державні органи статистики взаємодіють з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також міжнародними статистичними організаціями, проте неправомірне втручання в їх діяльність будь-яких суб’єктів не допускається.

Посадові особи та громадяни, які використовують статистичні дані в засобах масової інформації, наукових працях тощо без посилання на їх джерело, несуть відповідальність згідно з законодавством України.

83. Адміністративно-правове регулювання управління обороною

Питання оборони держави у всі часи та при всіх формах державного правління були та залишаються актуальними. Без забезпечення належного рівня оборони досить важко забезпечити справжній суверенітет держави. Стаття 17 Конституції України визначає, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науковотехнічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, в разі необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони

Характерні риси оборони як об'єкта державного управління:

1.Оголошення без'ядерного статусу України.

2.Наявність певних територіальних конфліктів із сусідніми державами. Йдеться перш за все про острів Зміїний (претензії з боку Румунії) та острів Коса Тузла (претензії з боку Російської Федерації).

3.Загальний військовий обов'язок.( на даний час перехід на контрактну армію) Щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:

-допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;

-призовники - особи, приписані до призовних дільниць;

-військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

-військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення

оборони держави; - резервісти - військовозобов'язані, які у добровільному порядку проходять службу у військовому

резерві Збройних Сил України та інших військових формувань.

Альтернативна (невійськова) служба - це служба, що запроваджується замість про-

ходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством.

4. В основі оборони лежить діяльність Збройних Сил України.

Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України

покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності.

Структура Збройних Сил України:

що не належать до видів Збройних Сил України.

5. Стратегія до скорочення чисельності Збройних Сил України.

226

6. Міжнародна співпраця та миротворча діяльність Збройних Сил України.

Важливе значення оборони у житті держави та суспільства обумовлюють особливу увагу стосовно організації діяльності органів, установ та посадових осіб, яких відносять до суб'єктів державного управління у сфері оборони Характерною рисою діяльності вказаних суб'єктів є зміна повноважень у мирний та воєнний час Йдеться про те, що за певних обставин, у воєнний час, відповідно до вимог чинного законодавства, органи воєнного управління стають домінуючими в системі державного управління взагалі Вони здійснюють управління від імені держави багатьма (і не тільки пов'язаними з воєнною організацією) сферами суспільного життя.

Субєкти державного управління у сфері оборони:

1.Субєкти, повноваження яких визначено в Конституції України: Президент України,Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України

2.Субєкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-пправових актах:

А) загальної компетенції: Рада національної безпеки і оборони України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування

Б) спеціальної компетенції: Міністерство оборони України, генарльний штаб Збройних Сил України, військові комісаріати.

Рада національної безпеки і оборони України (далі - РНБОУ) -це координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Цей постійно діючий конституційний орган з питань координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Функціями РНБОУ є

1)внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони,

2)координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час,

3)координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України

Персональний склад РНБОУ формує Президент України До складу РНБОУ за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України Членами Ради національної безпеки і оборони України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади

Місцеві державні адміністрації, забезпечуючи на відповідній території виконання підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності, посадовими особами і громадянами Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади з питань оборони:

-організовують і виконують завдання територіальної оборони;

-вирішують питання організації цивільної оборони, виконання органами управління у справах цивільної оборони покладених на них завдань;

-організовують надання підприємствами, установами та організаціями комунально-побутових послуг і ресурсів, виробництво та постачання продукції, електро- і теплоенергії Збройним Силам України та іншим військовим формуванням на договірних засадах;

-надають у визначеному законодавством порядку частинам, підприємствам, установам та організаціям і навчальним закладам Збройних Сил України та іншим військовим формуванням службові приміщення і житлову площу як у мирний, так і у воєнний час;

-організовують військовий облік і підготовку громадян України до військової служби, в тому числі допризовну підготовку молоді, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей та військово-патріотичного виховання, забезпечують їх призов на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і під час мобілізації;

-виконують передбачені законодавством заходи щодо мобілізаційної підготовки та проведення мобілізації на відповідній території, у тому числі здійснення контролю за станом мобілізаційної готовності підприємств, установ та організацій тощо.

227

Міністерство оборони України (Міноборони України) - це центральний орган виконавчої влади і військового управління, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері оборони, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили Основними завданнями Міноборони України є

-участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони і військового будівництва, координація діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони,

-здійснення військово-політичного та адміністративного управління Збройними Силами, участь

уформуванні завдань Збройних Сил,

-здійснення ресурсного забезпечення для підтримання необхідного рівня бойової і мобілізаційної готовності, підготовки Збройних Сил до виконання покладених на них функцій і завдань,

-проведення державної військової кадрової політики, розвиток військової освіти і науки,

-участь у формуванні та реалізації державної політики, спрямованої на розв'язання соціальних проблем військовослужбовців, а також осіб, звільнених з військової служби у запас або відставку;

-участь у формуванні та удосконаленні законодавчої бази з питань оборони і воєнної безпеки, контроль за дотриманням законодавства у Збройних Силах та забезпечення здійснення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами

Генеральний штаб Збройних Сил України - це головний військовий орган з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, правоохоронними органами, Державною спеціальною службою транспорту і Державною службою спеціального зв 'язку та захисту інформації України. В особливий період Генеральний штаб є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.

84. Адміністративно-правове регулювання управління іноземними справами

Правове регулювання управління в галузі закордонних справ. Управління в галузі закордонних справ здійснюється на дставі Законів України "Про дипломатичну службу" від 20 ресня 2001 року, "Про дипломатичні ранги України" від 28 істопада 2002 року, Консульського статуту, затвердженого сазом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/ 94, зложення про Міністерство закордонних справ, гвердженого Указом Президента України від 3 квітня 1999 ку № 357/99, та іншими нормативними актами.

Державне управління в галузі зовнішніх зносин ановить підзаконну безперервну діяльність органів ржавної виконавчої влади, на які покладено законодавством ов'язок здійснення зовнішньої політики держави.

Дипломатична служба України (далі - дипломатична служба) - це професійна діяльність громадян України, рямована на практичну реалізацію зовнішньої політики раїни, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Закордонні дипломатичні установи України -дипломатичні представництва та консульські установи України в інших державах, представництва при міжнародних організаціях. Основні принципи дипломатичної служби. Основними принципами дипломатичної служби є: служіння Українському народові; відстоювання національних інтересів України; пріоритет прав і свобод людини та громадянина; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; професіоналізм, компетентність, ініціативність, об'єктивність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і додержання дисципліни.

Основні завдання дипломатичної служби. Основними завданнями дипломатичної служби є:

-забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

-проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;

-захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

228

-сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

-забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її політичних, торговоекономічних та інших інтересів;

-координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України;

-вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій;

-забезпечення органів державної влади України інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики;

-здійснення інших завдань відповідно до законодавства України.

Президент України є главою держави і представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори, підписує міждержавні й міжнародні договори від імені України, які набирають чинності після їх ратифікації Верховною Радою України; призначає і відкликає дипломатичних представників України в іноземних державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав.

Кабінет Міністрів України - вищий орган державної виконавчої влади, який у межах своїх повноважень:

створює умови для забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України; забезпечує здійснення зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України;

здійснює заходи щодо захисту інтересів України, забезпечення законності, прав і свобод громадян України, в тому числі й тих, що знаходяться за кордоном.

Система органів дипломатичної служби.Систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України.

Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері. Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 року № 357/99. МЗС України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції, спрямовані на вдосконалення цього законодавства, та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями МЗС України є:

-участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства;

-спрямування дипломатичних служб на забезпечення стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

-забезпечення реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки;

-створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

-забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

-створення умов щодо захисту дипломатичними службами за кордоном прав та інтересів громадян і юридичних осіб України;

-сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні 'відносини, здійснювати представництво України, захищати її інтереси, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Функції дипломатичного представництва:

229

представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;

захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб у державі перебування; ведення переговорів з урядом держави перебування;

з'ясування законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;

поширення у державі перебування інформації про становище в Україні і подій міжнародного

життя.

Главою дипломатичного представництва України є Надзвичайний і Повноважний Посол України та постійний представник України при міжнародній організації. Ці особи призначаються на посаду указом президента України за поданням Міністра закордонних справ України у разі отримання згоди на це призначення іноземної держави, до якої він призначається.

Консульські установи є органами захисту економічних і правових інтересів України, її громадян та юридичних осіб за кордоном. Консульські установи сприяють розвитку дружніх відносин України з іншими державами, поширенню гкономічних, торговельних, науково-технічних, культурних зв'язків та туризму.

Дипломатичні ранги. Дипломатичний ранг - це ;пеціальне звання, яке присвоюється державним службовцям відповідно до Закону України „Про дипломатичні ранги України". В Україні встановлюються такі дипломатичні занги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого спасу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого спасу, другий секретар .другого класу, третій секретар, аташе. Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю під керівництвом Кабінету Міністрів України здійснює Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції.

Основними завданнями цього Міністерства щодо управління зовнішньоекономічною діяльністю

є:

забезпечення єдиної зовнішньоекономічної політики шляхом всебічного розвитку зовнішніх економічних зв'язків із зарубіжними країнами в інтересах України;

розробка концепції та стратегії розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв'язків;

захист прав і законних інтересів України, суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності з використанням правових засобів;

опрацювання та здійснення комплексу заходів щодо розвитку і поліпшення структури експорту та імпорту товарів, капіталів, робочої сили, вироблення рекомендацій для відповідних галузей економіки з урахуванням кон'юнктурних змін світового ринку;

узагальнення роботи зовнішньоекономічного комплексу та сприяння підвищенню ефективності його діяльності;

розробка пропозицій щодо запровадження стимулюючої системи експорту та системи міжнародних розрахунків, спрямованих на формування валютного ринку України;

прискорення вступу України до міжнародної організації торгівлі та Європейського Союзу.

85.Адміністратвиний нагляд і його правова характеристика

У сучасних соціально-економічних умовах все більшого значення набуває наукове управління суспільством. Невід’ємним елементом такого управління є особливий вид державної діяльності органів виконавчої влади – адміністративний нагляд.

В юридичній літературі визначається зміст і значення адміністративного нагляду у різноманітних аспектах. Його називають одним із засобів забезпечення законності у сфері реалізації виконавчої влади, як один із найважливіших каналів одержання об’єктивної інформації про життя суспільства, як стадію управлінського циклу тощо.

Зміст адміністративного нагляду можна розкрити, визначивши основні напрямки цієї діяльності. Наприклад, Д. М. Бахрах до таких напрямків відносить: 1) організаційно-масову і матеріально-технічну діяльність; 2) спостереження та контроль за відповідними відносинами, діями, станом навколишнього

230