Kozatska Derjava Shevchuk

ренітет (І.Скоропадський, П.Полуботок та їхнє коло), ще інші боролися за те саме за допомогою слова (Г.Граб'янка, С.Величко, І.Нерунович чи, пізніше, Г.Покас та І.Дівович); частина пішла шляхом колаборантським, здобуваючи маєтки і прагнучи російського дворянства. Але навіть у середовищі таких ідея української державності не пригасала, а траплялися люди по-справжньому патріотично настроєні: такими була ніжинська старшина, Г.Полетика, діячі новгород-сіверського культурного осередку другої половини й кінця XVIII століття, маніфестом яких стала анонімна "Історія Русів". Серед них варто згадати Архипа Худорбу і Василя Капніста, який у 1791 році їздив у Берлін до прусського міністра Генцберга у справі визволення України, тобто фактично продовжив акцію Пилипа Орлика.

П.Орлик, як писав Альфред Єнсен, був "симпатична особа" (ЗНТШ. — Т.92. — С.112), ідеаліст, людина до кінця віддана своїй справі, але слабкість його акції була в тому, що він хотів, аби Україну було визволено й звільнено не зсередини, а зовні. Тобто за допомогою дипломатичних оборудок після того, як його активна, бойова діяльність зазнала невдачі, хотів створити таку політичну розкладку європейської опінії, при якій європейським країнам було б вигідно мати Україну незалежною. Замисел виношував гетьман воістину грандіозний — це була сила в безсиллі його, але так само він був нездійсненний і то через те, що кожна країна, а передусім Туреччина й Крим, жила й керувалася більше сучасними егоїстичними інтересами й панорамним суспільно-політичним баченням, яке було в Пилипа Орлика, не володіла; через це й дозволили ці країни у себе під боком вирости такому жахнющому імперіалістичному монстру, яким стала Росія, котра згодом взяла на себе в тій-таки Європі функції її жандарма, а П.Орлик про те європейських володарів попереджав.

Це, як ми казали, розумів і анонімний автор "Історії Русів", який також бачив, що з приєднанням до Росії України порушується політичний баланс у Європі, чого, на жаль, ані Туреччина з Кримом, ані європейські держави свого часу не збагнули. Через це й Туреччина незабаром перетворилась у другорядну державу, а Крим за свою політику ослаблення України і недання їй змоги укріпитися поплатився не тільки втратою свого суверенітету, а й геноцидом вже у наші часи. Пилип Орлик часто даремно стукався в європейські чи турецькі двері; навіть перебуваючи у турецькому засланні в Салониках, він, як пише сам, "руки зложивши, даремно не сидів", а безнастанно працював біля української справи, намагаючись переконати тодішніх можновладців, що не тільки сущим днем політичний діяч чи керманич має жити, а й бачити далеко наперед. Саме таким далекоглядним, чи, як ми казали, панорамним, політичним світоглядом і володів Пилип Орлик, але біда його була та, що він переріс своє середовище як в Україні, так і за

208

її межами, через що й не знаходив достатнього розуміння, а часом мусив зазнавати від тупих самодурів, як хотинський паша, котрий затримав його у Хотині, і зневаги. Але загалом свою місію й честь українського гетьмана, хай і на еміграції, він ніс мужньо і з достойністю, і ніколи нікому не бажав бути прислужником та підніжком. Ось як писав він про те в своєму "Діарії": "Після набоженства написав листа до паші, в якому висловив варварство його негостинності, що мене грубо тут прийняв, бо проздовж восьми тижнів не дає мені до себе приступу, не дає аудієнції і не приймає листа до себе, писаного від короля, його милості шведського, забороняє мені до мого війська писати і про прибуття моє в край ознаймувати, і що мені незвичайний моєму характеру і такий вельми малий дає таїн (утримання)". Гонор свій та своєї країни умів зберігати, і це ще одна визначальна риса його характеру. Можна подивуватися і зі стоічності, з якою Пилип Орлик відстоював і виборював свою ідею; був він тут незламний і невтомний.

Цю виняткову постать, повторюю, нам треба ще осмислювати, а необхідна для того передумова — видання його духовної спадщини. Це немала на сьогодні праця. З розумінням же ідей Пилипа Орлика ми зможемо глибше збагнути й себе як націю, сьогоднішніх, бо, річ певна: коли у нас були такі подвижники національної ідеї, як Пилип Орлик, значить ми, попри всі свої невдачі й незлагоди, нація енергоносна, а відтак зі світлим майбутнім.

209

14 Шевчук В.

тщщ

щ

Про гетьмана Івана Скоропадського в українській традиції не залишилося доброї пам'яті. Його образ сформувався такий: безвольний, податливий на всі російські накази й утиски правитель, який свдів, як-то кажуть, під жінчиною спідницею, а Україною тоді правив не так він, як його вольова й енергійна дружина Настя. В такому образі, створеному пізнішими белетристами, є своя правда, але попри те постать гетьмана уявляється нам складнішою, неординарнішою, ніж це здається з першого погляду.

В інших наших етюдах до історії українського державотворення вже випадало говорити про загальну невизрілість українського державного мислення козацької доби, наріжним каменем якого було, здебільшого, шукання найзручнішої й найдогіднішої протекції котроїсь із сусідніх держав для скріплення власного автономного існування при збереженні прав та вольностей, тоді як ідея незалежницька виникала хіба спорадично (в Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Петра Іваненка (Петрика) і встоятися в українському суспільстві, хоч як не прикро, не могла; до речі, всі три репрезентанти цієї ідеї закінчили тим, що знову поверталися до протекційної залежності: Б.Хмельницький схилився росіянам, хоч наприкінці життя з ними практично розірвав союз, однак офіційно те вчинити не зважився чи не хотів, ПДорошенко —

213

туркам, а П.Іваненко — татарам. Зі своєї доброї волі вони б цього, очевидно, не зробили — приневолювала їх до того життя, власне, неможливість утриматися власними силами. Відтак ідея протекційності для них була цілком вимушена; дехто ж з українських політичних діячів розглядав її як стан переходовий до повної незалежності (Б .Хмельницький, І. Виговський, П.Дорошенко, І.Мазепа) при постановленні трактату зі шведами і мислив його у формі тимчасового військового союзу; з другого боку, частика гетьманів та старшини вважала, що в України взагалі іншого шляху нема, отже, вірили, що українські права може забезпечити чесна, віддана служба протекторові при дотриманні постановлених домовленостей, в цьому добачалися й певні моральні чесноти, через що визвольні акції тих чи інших українських провідників (часто значною мірою чи повністю патріотичні) називалися зрадою, "зміною", і то не лише представниками імперської ідеології, а й прихильниками отієї ідеї протекційності. Відтак саме ця ідея й стала головним перепинним каменем для розбудови незалежної української держави у тому часі, але з другого боку, вона давала змогу політичним діячам та й українській автономії певний час утриматися, що й зумовило її живучість, тоді як прихильники ідеї "неутральства" втриматися не могли. Але прихильність до ідеї протекційності неодмінно зумовлювала фатальні наслідки для української держави, що й стало причиною її падіння, хоч і дало змогу проіснувати 116 років (1648 — 1764), притому саме у формі протекційної автономії з більшим чи меншим ступенем підданства.

На ці речі, очевидно, треба зважати, розмірковуючи про природу Української держави тієї доби. Складність позиції України була ще в тому, що вона жила, оточена державами-хижаками (Польща, Росія, Туреччина з Кримом), а спроби поєднання в союзі з державами такого ж статусу, як і Україна (з Молдавією та Семигородщиною за Богдана Хмельницького) також доброго результату не дали. З другого боку, коли ми розглянемо всю історію нашого тодішнього державотворення, не зможемо не помітити, що Україна випробувала всі можливі варіанти союзів та протекцій (з Польщею, Туреччиною, Кримом, Швецією, Молдавією, Семигородом, Росією, навіть калмиками та донськими козаками), але не змогла втриматися при жодній із них; найдовше протрималася під Польщею та Росією і ними-таки й була задавлена. Отже, під польською протекцією Україна (Правобережжя) проіснувала фактично до 1704 року, тобто 56 років, і як державне утворення була ліквідована після повстання Самуся та Палія; приблизно в цей час фіксуємо перші справді рішучі заходи по ліквідації української автономії' і з російського боку, про що свідчить П.Орлик у своєму листі до С.Яворського. Про це ми докладно говорили в етюді про Мазепу, але тут хочемо повторити. Так, у і 706 році в Києві на бенкеті князь Меншиков у присутності козацької старшини, бувши підпилим,

214

сказав дещо загадкову фразу: "Гетьмане Іване Степановичу, пора нині братися за тих ворогів" (Основа. — 1862. — №10). Між І.Мазепою та О.Меншиковим, очевидно, не без спонуки Петра І, відбулася перед цим якась конфіденційна розмова: Мазепі пообіцяли дати титул князя Священної Римської імперії, а від справ його усунути, на його ж місце поставити Меншикова, перед цим провівши систему арештів козацької старшини, чи взагалі гетьманство зліквідувати. Коли ж Мазепа, так само публічно, заперечив пригідність часу для такої акції, Меншиков сказав тоді Мазепі: "Прямо ти вірний царській величності, але потрібно тобі знамення тієї вірності з'явити і пам'ять про себе у вічних родах залишити, щоб майбутні государі відали та ім'я твоє хвалили, що один такий був вірний гетьман " (Там-таки.).

Адже й справді дивовижна виходила річ: всі гетьмани (включаючи і Богдана Хмельницького) виявилися невірні Росії і від неї відступили, звісна річ, не без причини — очевидячки-таки, не хотіли відступати від ідеї свободи рідної землі. І ось тільки після І.Мазепи прийшов гетьман, котрий виконав зарік Меншикова, чи, скоріше, Петра І, і від Росії не відступив, навіть при запровадженні геноциду проти козацтва, хіба що в кінці життя тихо збунтувався, — був це гетьман Іван Скоропадський, постать, як і більшість українських гетьманів, більш трагічна, ніж така, що заслуговує прямого історичного засуду.

Народився майбутній гетьман 1646 року в місті Умані в козаць- ко-старшинській родині, тобто за два роки до початку Визвольної війни Богдана Хмельницького, і саме в тій Умані, на вулицях якої за П.Дорошенка билися прихильники російської та турецької орієнтації і, як оповідає Чернігівський літопис, котрій судилося бути знищеною разом з прихильниками обох орієнтацій турецькими руками при російському потуранні (дивись наше есе про І.Самойловича). Розорення Умані І.Скоропадський не лише бачив, а й пережив, було йому тоді 28 років. Перейшов по тому на Лівобережжя, де став військовим канцеляристом у І.Самойловича (а це значить, шо вчився в Київськім колегіумі, принаймні, освіту мав достатню), на цій посаді пробув два роки (1675 — 1676). Після того став чернігівським полковим писарем (1681 — 1694) — посада вже досить значна. Літопис С.Величка фіксує його прізвище в 1696 році в чині генерального бунчужного — таким титулом він підписався на елекційному акті архієпископа Івана Максимовича. В 1701 році він — генеральний осавул (другий за рангом, було їх два), а з 1706 року очолює Стародубський полк, отже, був людиною до І.Мазепи досить наближеною. Не зайве сказати, що І.Скоропадський часто виконував дипломатичні доручення і в І.Самойловича, і в І.Мазепи, отже, людиною невеликого розуму, як його охрестив Петро І, не був, принаймні, сам І.Мазепа його шанував і, як вважають історики (Енциклопедія українознавства. — Т.8. —

215

1. Скоропадський

С.2868), готував його собі за наступника. Тож І.Скоропадський мав певну довіру в Мазепи і старшини, принаймні, в своєму листі до нього від ЗО жовтня 1708 року І.Мазепа називає його "правдивий вітчизни своєї син" І закликає приєднатися до повстання, адже росіяни, як пише гетьман, "вродженими своїми звабами хочуть до рук прибрати (Україну. — В.Ш.) і тиранську свою неволю запровадити, ім'я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгунію та солдати повернути, народ же малоросійський вічно собі поработити" (Источники... — Т.П. — С.174). Гетьман просить стародубського полковника, якщо є змога, викоренити російське військо і з'єднатися з полками переяславським та ніжинським, а коли б не зміг звільнити Стародуба, поспішати з товариством у Батурин, щоб не потрапити в московські руки.

Цього листа [.Скоропадський не одержав, його перехопили росіяни, а пізніше примусили писати вищовідь-універсал; зрештою, він повстання не підтримав, а таки перейшов на російський бік, можливо, відразу побачив безперспективність його, отже, виявив належну обережність, а швидше, не тратив віри в те, що під російською владою Україна зможе втриматися, як вдавалося їй досі, а всіх повстанців чекала, як правило, сумна доля. Це він тим більше мав підстави думати, бо в маніфесті від 1 листопа-

216

да 1708 року Петро І, без сорому оббріхуючи вчинок І.Мазепи, заявив, шо той "переїхав до короля шведського в такому намірі проклятому, щоб Малоросійський край віддати в лоработіння шведське і під іго поляків, про що, як ми звідомилися, учинено в нього з королем польським і від нього вибраним на королівство польське Лещинським договір" (Источники... — С. 176) і вчинив те "без всякої даної йому в тому причини". Тож цар тоді урочисто проголосив: "А ми, великий государ, наша царська величність, обіцяємо вам, вірним нашим підданим, тому вільними голосами вибраному гетьманові, також і генеральній старшині, полковникам, осавулам, сотникам і всій полковій старшині, і всьому Війську Запорозькому, нашим царської величності словом усі вольності, права і привілеї, які від часу прийняття блаженної і достохвальної пам'яті батька нашого, великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержця, під свою великодержавну руку гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким і всім малоросійським народом і потім при нашому царської величності государюванні мали свято, непорушно і в цілості утримувати і вас, вірних своїх підданих, від нападу всіх ворогів обороняти, в чому вам, вірним нашим підданим, бути добронадійними на нашу, царської

217