Тема 6. Основні психолого-педагогічні моделі взаємовідносин батьків і дітей

Психоаналітична модель сімейного виховання. Біхевіоральна модель впливу батьків на дитину. Гуманістична модель взаємодії батьків і дітей.

6.1. Психоаналітична модель сімейного виховання

У психологічній літературі сформувалося декілька теоретичних підходів до розуміння ролі і змісту дитячо-батьківських стосунків. Для отримання цілісного уявлення представимо їх у вигляді „ідеальних" мо­делей успішних взаємин батьків і дітей. Під моделлю ми розуміємо більш-менш цілісне уявлення про те, як повинні будуватися ці взаємини.

Важливою заслугою психоаналітичного підходу є те, що його зас­новники звертали увагу на ранній досвід взаємодії батьків та дітей і на різні види психічної травматизації у дитячому віці (А.Фрейд, З.Холл, К.Хориі). Відомості, зібрані у працях Т.Адорно, Дж.Боулбі, Е.Еріксо-на, М.Ейнсворт, В.Шутца та ін., отримали широку популярність і виз­нання. Вони підкреслювали важливість догляду за дітьми у ранньому віці й гуманного ставлення до них.

У класичному психоаналізі 3.Фрейда впливу батьків на психічний розвиток дитини відводиться центральне місце. У перші роки життя дитини батьки (особливо мати) - це ті особи, з якими пов'язані найваж­ливіші ранні переживання. Звичні повсякденні турботи батьків по дог­ляду за дитиною створюють вагомий психологічний ефект. Спосіб і повнота задоволення біологічних потреб немовляти на стадії грудно­го кормління, надання йому можливості отримувати задоволення від смоктання закладають основу довіри, прив'язаності, активності стосов­но інших людей на все життя. Гнучкість, терплячість, розумна вимог­ливість батьків у процесі привчання дитини до туалету, до охайності, підтримка старань дитини контролювати себе сприяє появі адекватних форм саморегуляції, позитивної самооцінки, творчого мислення. Над­мірне, недостатнє або неадекватне задоволення потреб па ранніх ста­діях психосексуального розвитку призводить, на думку З.Фрейда, до яскраво виражених відхилень в особистішому розвитку (напр., надов­го фіксуються форми інфальтильної поведінки, формується „орально-пасивний" або „анально-утримуючий" типи особистості) (3.Фрейд, 1998).

Особливе значення для становлення особистості, для виникнення суперего, відіграє характер відносин з батьками у 3-6-літньому віці.

Домінуючий психосексуальний конфлікт цієї стадії „Едипів комплекс" (у дівчат - „комплекс Електри") полягає у переживанні почуття любові, неусвідомленого бажання заволодіти одним із батьків протилежної статі й позбутися іншого. Подоланню комплексу і створенню більш зрілої структури особистості сприятиме, на погляд З.Фрейда, ідентифікація з одним із батьків своєї статі, запозичення його норм і цінностей, інто­націй, манер, схожості у вчинках.

Спілкування з батьками у ранні роки, їх вплив на способи вирішен­ня типових вікових суперечностей, конфлікти і труднощі адаптації проявляються характерними проблемами вже у дорослому віці. Нега­тивний дитячий досвід призводить до інфантилізму, егоцентричності, підвищеної агресивності, що створює труднощі у реалізації власної бать­ківської ролі, у неприйнятті власної дитини.

Американський психолог Е.Еріксон (2003), розглядаючи становлення особистості протягом усього життя, прийшов до висновку про необ­хідність для кожного індивіда вирішувати не психосексуальпі, а психо-соціальні конфлікти й долати життєві труднощі. Основа формування здорової особистості - базове почуття довіри до світу (внутрішня виз­наченість), автономність (самостійність, почуття самоконтролю), ініціа­тивність (здатність вирішувати завдання заради переживання власної активності - рухової й соціальної) - закладається за умови грамотної батьківської позиції (впевненості, надійності, заохочення самостійності), збільшення контрольованого дитиною простору. Слід також зазначи­ти, що виконання виховної функції у зрілому віці є одним із провідних напрямків особистішого розвитку. Продуктивність, генеративність протистоять застою та особистішій деградації .

У працях педагога-психоаналітика Д.Віннікота (1994) головна ува­га відводиться профілактиці батьків, відпрацюванні у них конструк­тивних базових настанов. Батькам пропонується більше довіряти „інтуї­тивній мудрості", бути природними, але послідовними і передбачува­ними, не ігнорувати педагогічнгми знахідками інших батьків, ділитися своїми.

Пропонуючи конкретні психотерапевтичні методи, Д.Віппікот звер­тає увагу на співвіднесення виховання у базисі „так" (знаходження мож­ливостей вирішення ситуацій) й у базисі „ні" (введення поняття „не мож­на"), між якими повинен бути встановлений оптимальний баланс.

Принциповими автор вважає наступні питання:

■ інфантильні звички (слід не викорінювати їх, а з'ясувати причини затримки розвитку);