Перехід дієприкметників у прикметники і іменники

Дієприкметники інколи можуть втрачати ознаки дієслів і переходити в прикметники. При цьому вони починають виражати постійні ознаки предметів (колючий дріт, сидяча робота, спілий кавун).

Прикметники дієприкметникового походження не керують формами непрямих відмінків іменника і не можуть означатися словами з обставинами значення (дієприкметник: палена (спалена) сонцем рослинність- прикметник: палена цегла).

У прикметниках дієприкметникового походження інколи змінюється наголос (дієприкметник: пй чений, вб рений- прикметник: печй ний, варй ний).

Дієприкметники можуть також переходити в іменники (полонений, уповноважений, завідуючий). Позначаючи осіб або предмети, ці слова набувають граматичних ознак, властивих іменникам: мають постійний рід і можуть мати число (ведучий- ведуча- ведучі), у реченні виступають підметом або додатком (Завідуюча за це дуже на нього розсердилася).

Відмінювання дієприкметників

Дієприкметники відмінюються, як прикметники, за родами, відмінками і числами:

	чоловічий рід	жіночий рід
Н. Р. Д. Зн. Ор. М.	зроблений зробленого зробленому зроблений зробленим (на) зробленому	зроблена зробленої зробленій зроблену зробленою (на) зробленій

	середній рід	МНОЖИНА
Н. Р. Д. Зн. Ор. М.	зроблене зробленого зробленому зроблене зробленим (на) зробленому	зроблені зроблених зробленим зроблені зробленими (на) зроблених

Безособові форми на -но, -то

В українській мові вживаються співвідносні з пасивними дієприкметниками незмінні форми на -но, -то, які вказують на дію, що виконана невідомою чи неназваною особою (виконано, розбито, подано).

Ці форми утворюються від інфінітива перехідних дієслів (прожити вік прожито). Від пасивних дієприкметників вони відрізняються тим, що не змінюються і в реченні виконують роль присудка, при якому не може бути підмета. Вони утворюють безособові речення (Багато слів написано пером; На стіл було подано декілька страв)

Незмінні форми на -но, -то мають значення виду (роблено- зроблено, писано- написано).

Дієприкметник має прикметникові закінчення і відмінюється як прикметник твердої групи (ці зміни залежать від форм іменника, з яким він узгоджується).

Разом з тим, дієприкметник зберігає вид того слова, від якого утворений (шити- шитий; пошити- пошитий).

ДІЄПРИСЛІВНИК — незмінне, похідне від дієсл. часових форм грамат. утворення (вербоїд), якому притаманні ознакидієслова іприслівника. Термін увели С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер у праці «Руска граматика» (1893). В укр. мові найвиразнішою морфологічною дієсл. ознакою Д. є категоріявиду. Значеннячасу в них морфологічно нейтралізоване. Присл. сутність Д. виявляється у його незмінності й синтакс. функції обставини.

Залежно від виду вихідного дієслова розрізняють Д. недоконаного(кажучи, плачучи, читаючи, мучачи, просячи, читавши, прохавши) ідоконаного(грюкнувши, принісши, прочитавши) виду.

Перші утворюються від основи теп. ч.(форми 3-ї ос. мн.) за допомогою суфіксів —учи (-ючи) та-ачи (-ячи) і рідше від основи мин. ч. (форми чол. р. одн.) за допомогою суфікса -ши: бер-уть > бер-учи, клен-уть > клен-учи, працюj-уть > працюj-учи, кол-ють > кол-ючи, крич-ать > крич-ачи, мол-ять > мол-ячи; біг > біг-ши, ніс > ніс-ши, брав > брав-ши.

Другі — від основи мин. ч. за допомогою суфікса -ши:довершив > довершив-ши, зробив > зробив-ши, гримнув > гримнув-ши, прибіг > прибіг-ши. У Д., утворених відзворотних дієслів, зберігається постфікс-сь (зрідка -ся): умиваються — умиваючись, умився — умившись, переконуються — переконуючись, зневірився — зневірившись.

Д. виражають ряд присл. значень, напр. знач, часу.Якщо розрізнення грамем категорії часу в дієслова пов’язане з моментом мовлення, то у Д. часове знач. випливає з його стосунку до дії, процесу або стану, виражених дієсловом. Воно залежить від синтакс. контексту, що витворює значення віднос. часу, вимірюваного у величинах, які характерні для присл. класу слів. До таких трансформованих часових значень, які ґрунтуються на семант. відношеннях між Д. і предикатом, вираженим часовими та способовими формами дієслів абоінфінітивом, належать обставинні значення одночасності, часової попередності і часової наступності. Співвідношення видових форм дієсл. і Д. впливає на вираження різновидів знач. одночасності або різночасності. Д., утворені від дієсл. форм недок. в., звичайно мають значення одночасності, напр.: «Поволечкиступають сиві коні, У возі похоронномуйдучи» (Д. Павличко). Д. док. в. виражають релят. значення попередності, наступності або одночасності, з яких досить поширеним є перше: «Горшки бабусині на цуриПобивши, йшов спочити дід» (Є. Маланюк). На основі віднос. знач. часу у Д. розвинулися прислівникові значення причини, умови, способу дії тощо: «Віста з Малушею,натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати» (С. Скляренко); Обставинні характеристики Д. зосереджуються не у внутр. морфол. структурі слова, а перебувають поза межами Д., у зовн. синтакс. оточенні, яке трансформує вихідне дієслівне знач. у відповідне знач. прислівникової природи.

Грамат. особливість Д. становить збереження ним синтакс. зв’язків вихід. дієслова(читають книгу > читаючи книгу,). Типовою для речень з Д. є наявність позиції суб’єкта, який стосується передусім предиката-дієслова: «Він весь час плакав,не ховаючись» (П. Загребельний). Конструкції з Д. в укр. мові синонімічніпідрядним реченням (Дочитавши оповідання, дівчина замріялася = Коли дівчина дочитала оповідання, вона замріялася), конструкціям з однорід. присудками (Чорні хмари грізно насувалися,закриваючи обрій = Чорні хмари грізно насувалися і закривали обрій), прийменникововідмінковим сполукам з віддієсл. іменниками (Розповідаючи, хлопець хвилювався = Під час розповіді хлопець хвилювався) та ін. Д. властиві два ступеніадвербіалізації. Перший ступінь засвідчує набуття незмінності й збереження синтакс. зв’язків вихід. дієслова, а другий пов’язаний із втратою Д. його сполучувальних можливостей, здатності поєднуватися із залеж. словами, пор.: Стоячи над урвищем, він думав глибоку думу і Він умирав стоячи, як умирають у легендах.

В укр. мові Д. походять від коротких акт. дієприкметників теп. і мин. ч. В давньорус. мові були лише зародки цієї форми. Придієсл. вживання коротких акт. дієприкметників вело до втрати узгодження з підметом і здатності змінюватись. В окр. закарпатських, пн. і пд.-сх. говірках, а також у фольклорі використовується давня форма Д. теп. ч. на -а, -я (ходя, глядя, стоя та ін.).

В україністиці Д. переважно розглядають як дієсл. утворення або як гібридну дієслівно-прислівникову категорію, що має ознаки дієслова і прислівника. Ост. часом укр. мовознавці кваліфікують Д. як віддієсл. прислі

МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ

1)вид здобувати-здобуваючи

2)перехідність неперехідність сидіти сидячи

3)стан гойдати-гойдаючи

4)час теп. і мин.

5)здатність керувати ім. читаючи книгу

6)здатність сполучатися з присл йдучи швидко

7)відсутність форм словозміни (нульова парадигма)

8)здатність вжив.в обставинній функції

9)здатність бути залежним від дієсл. Присудка

10)не лише дієсл твірна основа співати-співаючи

Синт. Роль

1)обставинна

2)напівпредикативна

*70.Прислівник у системі частин мови, його значення, морфологічні ознаки і синтаксичні функції. Розряди прислівників за значенням. Словотвір прислівників. Адвербіалізація.

Прислівник – незмінна самостійна част.мови, що передає не процесуальну ознаку дії чи стану іншої не процесуальної ознаки або предмета і виконує синтаксичну функцію обставини, рідше означення або присудка. Прислівник це ознака ознаки.

Морфологічні ознаки прислівника:

1.одноформність і безкатегорійність(прислівники не мають форм словозміни, а отже, і граматичних категорій.

2. Наявність властивих лише йому суфіксів –о-(тихо), -е-(добре), -ом-(гуртом) , -ці- (наодинці) та конфіксів (по-українськи).

3. Лексична і словотвірна співвідносність прислівника із частинами мови: іменником(спочатку, вгору), прикметниками(весело, сумно), займенниками(по-нашому), числівниками(двічі), дієсловами(жартома, мовчки).

Синтаксичні особливості:

1.поєднується з ін. словами у реченні зв»язком прилягання(працювати(як)завзято), 2. Найчастіше виступає обставиною місця(додому), часу(потім), причини(спросоння), мети(наперекір), способу дії(тривожно), міри і ступеня(удвічі). 3. Зрідка виступає у ролі неузгодженого означення (рух (який)уперед).

4. Предикативні прислівники виконують роль головного члена односкладного безособового речення(найчастіше із дієсловом - було важко).

5. Прислівники поєднуються із дієсл., імен., прикм., іншими прислівниками у функції залежного компонента(працювати(як)вправно, дуже швидко, котлета по-київськи)

Розряди прислівників за значенням:

1. Залежно від номінативної природи(повноти лексичного значення):

- незайменникові або повнозначні, які мають повне ЛЗ подібно до імен., прикм., дієсл. Вониє похідними від цих частин мови(внизу, мовчки, звисока)

- займенникові, які лише вказують на ту чи ту ознаку, але не називають її(там, десь, так, завжди).

2. за ЛЗ прислівники поділяються на такі розряди:

-означальні. Вказують на якісну ознаку дії або стану, спосіб їх вияву або міри і ступінь якості і поділяються на 4підгрупи:

а) якісно-означальні (як?): голосно, добре. Суфікси –о-, -е-, утворені від якісних прикметників,можуть утворювати ступені порівняння.

б) прислівники міри або ступеня(якою мірою?скільки?):дуже, ледве, тричі.

в) прислівники способу дії(як?Яким чином?):жартома, босоніж.

г) порівняльно-уподібнювані(як?):вовком, дитиною, ластівкою.

- обставинні.

Означають різні обставинні відношення і поділяються на 4 групи.

А) присл.часу:завжди, щогодини.

Б) присл.місця:далеко, посередині.

В) прися.причини: ненароком, чомусь.

Г) прися.мети:навмисно, тому.

- предикативні. можуть виражати: стан природи(тихо, вітряно), фізичний або психічний стан(прикро, байдуже, соромнр), потребу (потрібно, слід), відсутність(ніде, ніколи, нема). Такі прислівники виконують роль гол.члена односкладного речення( на вулиці сонячно).

-модальні. Служать для виявлення ставлення мовця до сказаного. У реченні виступає у ролі вставних слів і членами речення не виступають. Можуть виражати такі модальні значення:

1. Констатації, впевненості(безумовно, справді)

2. Суб»єктивна оцінка (по-моєму)

3. Невпевненості, припущення(напевно, ймовірно).

4. Логічність мовлення(по-перше, врешті).

Адвербіалізація – це перехід інших частин мови в прислівник. Адвербіалізуються:

1. Іменники шляхом втрати здатності узгоджуватися з прикм. та змінюватися за відмінками(страх(дуже) як хотілося спати).

2. Дієприкметники, змінюючи наголос. (читати лежа, читати лежачи на канапі)

3. Вигуки (запросити геть усіх студентів).

*71.Слова категорії стану (станівник, предикативні прислівники) та модальні слова (модальник, модальні прислівники) у системі частин мови.

Серед іменників, прислівників, модальників поступово виокремлювалася група слів, яка втрачала ознаки первинних частин мови і набувала нового категоріального значення (значення стану) та нової синтаксичної функції, напр.: На вулиці спекотно! Треба працювати. У мовознавстві їх стали розглядати як самостійну ЧМ — слова категорії стану (станівник).

Явище стану може виражатися в укр. мові не тільки граматичною категорією стану дієслова, а й самостійною частиною мови — станівником.

Станівник — клас невідмінюваних слів з категоріальним значенням непроцесуального стану у функції головного члена (присудка) односкладних (безособових) речень.

До станівника належать слова безлюдно, важливо, вітряно, видно, спішно, можна, морозно, треба, потрібно, чутно, сумнівно, ліньки, прикро, жалко, корисно, соромно, необхідно, варто, страх, жаль, гріх, лихо, тихо і под. Загальнокатегоріальне значення стану цих лексем хар-ся непроцесуальністю, що відрізняє їх від дієслів із значенням процесуального стану; пор.: спішити (дієслово) — спішно (категорія стану).

Значення непроцесуального стану є семантичною базою, на якій формується станівник як частина мови. Вона виявляється в кількох лексико-семантичних групах.

Категоріальне значення непроцесуального стану станівник виражає за допомогою нульової парадигми, чим протиставляється іменнику, прикметнику та дієслову і зближається з прислівником. Невідмінюваність — це його морфологічна ознака.

В окремих випадках станівник зберігає форми ступенів порівняння (Нам було приємно, а господарям приємніше; ), форму умовного способу (Добре було їй при рідній матері) та форми теперішнього, майбутнього і минулого часу (Нам весело; Нам буде весело; Нам було весело). Але ці морфологічні ознаки не визначають сутність станівника як частини мови, вони, найімовірніше, є залишками морфологічних ознак тих частин мови, на основі яких він сформувався.

Крім категоріального значення, визначальною ознакою станівникає його синтаксична функція —функція головного члена односкладного (безособового) речення.

Іншими синтаксичними властивостями станівника є:

— нездатність означати чи доповнювати інші члени речення, оскільки станівник виконує функцію незалежного компонента речення — головного члена односкладного речення. Цим він відрізняється від прислівника і прикметника, напр.: Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година (Леся Українка).

— здатність сполучатися за допомогою прилягання зі зв'язкою бути і допоміжним дієсловом стати у функції залежного компонента — іменної частини складеного головного члена, напр.: Тихо було у повітрі (Леся Українка);

— здатність мати при собі у функції залежних компонентів додатки, зокрема в Д.в., обставини, інфінітиви, напр.: Скрізь чутно пісню, на майдані і в полі (Леся Українка).

Отже, станівник як самостійна невідмінювана ЧМ сформувалася на семантико-синтаксичній основі.

За значенням слова категорії стану поділяють на такі лексико-семантичні групи:

— слова на позначення фізичного, психічного, інтелектуального, емоційного стану людини і взагалі істоти: безпечно, боязко, видно, тривожно, прикро, страшно, холодно, чутно, страх, охота, важко, сумно. Напр.: Всім зрозуміло, що прийде щасливе майбутнє;

— слова на позначення стану середовища, яке оточує людину: сухо, тихо, тепло, темно, глухо, смутно, душно, тісно, гарно, красно, пусто. Напр.: Як же тут гарно! Як же тут тихо! (Леся Українка);

— слова на позначення стану природи: тихо, сухо, душно, тепло. Напр.: Тихо і тепло, так наче і справді весна (Леся Українка);

— слова на означення стану з модальним відтінком: жаль, шкода, доволі, заздро, треба, можна, неможливо, необхідно, варто (з інфінітивом), пора, сором. Напр.: Жаль мені, що й цей порив погасне (Леся Українка);

Межі між цими лексико-семантичними групами умовні. Залежно від контексту той чи інший станівник може виражати і психічний стан людини, і стан середовища, може мати модальний відтінок і не мати його.

Частиномовна база станівника

Станівник сформувався на базі різних частин мови, але не в усіх своїх лексичних значеннях, а лише тих, які стали вживатися у функції присудка. До них належать:

— іменники (час, пора, гріх, лінь, охота, жаль, лихо, горе, шкода, сором), напр.: / жаль мені, і думаю я з жалю (Леся Українка);

— прислівники, співвідносні з прикметниками (сухо, душно, важко, сумно, тихо, тепло, тяжко, радісно, добре, страшно, весело, темно, смутно, гірко), напр.: Смутно, гірко йому в самотині (Леся Українка);

— модальні слова (можна, треба, необхідно, можливо, варто), напр.: Не варто служити химерному світу (Леся Українка);

— прислівники, співвідносні з дієсловами (чутно, заздро, пор. чути, заздрити): Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє (Леся Українка).

Але в усіх випадках у станівник переходять лише ті слова, які втрачають всі інші функції і виконують лише фун-ю головного члена односкладного (безособового) речення.

Мода́льник або мода́льні слова́ — частина мови, до якої входять специфічні повноцінні самостійні слова, які виражають суб'єктивну модальність (ставлення мовця до висловлюваної думки), не мають системи словозміни та синтаксичних зв'язків з членами речення, відокремлені від інших у реченні, але пов'язані з ними семантично та інтонаційно^\