66.Завдання і зміст корекційного виховання.

Виділення складових частин педагогічної корекції можливе лише шляхом абстрагування функцій спеціального освітнього процесу з метою їх осмислення, організації цілеспрямованої ро боти і орієнтації спеціалістів, особливо практичних працівників. З цією метою спробуємо дати змістовну розшифровку кож ного корекційного процесу:

1.  Корекційне навчання - засвоєння знань про шляхи і засоби подолання недоліків психічного і фізичного розвитку та засвоєння способів застосування одержаних знань.

2.  Корекційне виховання - це виховання типологічних властивостей і якостей особистості, інваріативних предметній специфіці діяльності (пізнавальній, трудовій, естетичній), які дозволяють адаптуватись у соціальному середовищі.

3. Корекційний розвиток - виправлення (подолання) не доліків розумового і фізичного розвитку, удосконалення психіч них і фізичних функцій збереженої сенсорної сфери і нейродинамічних механізмів компенсації дефекту.

... Будь-яке навчання і виховання одночасно певною мірою розвивають, тому відносяться і до корекційних процесів. Разом з тим корекція розвитку не зводиться лише до засвоєння знань і навичок. У процесі спеціального навчання перебудовуються психічні та фізичні функції, формуються механізми компенсації дефекту і набувають нового характеру.

В процесі корекційного розвитку накопичуються і зміню ються стани і властивості особистості по мірі того, як відбува ється засвоєння нею соціального досвіду. В процесі корекційної роботи розвиваються розумова, фізична, моральна саморегуля ція, здібності організовувати і регулювати свою діяльність, на вички соціально-трудового орієнтування.

У процесі корекції, як і в загальноосвітній діяльності, на вчання має передувати розвитку і будуватись не тільки на заве ршених циклах розвитку, а перш за все на тих психічних і фізич них функціях, які ще не до зріли.

Загалом програма педагогічної корекції спілкування підлітків зони радіологічного контролю включає

наступні основні напрями:

1) встановлення стосунків довір’я з підлітком;

Педагогічна корекція

спілкування

Рис. 1. Педагогічна корекція спілкування в системі впливових чинників.

Лікувально-оздоровчий центр

біологічний

соціальний

екологічний

2) формування позитивної самооцінки;

3) вироблення навичок правильного спілкування;

4) розвиток комунікабельності;

5) формування уміння правильно розв’язувати конфліктні ситуації;

6) розвиток емпатії;

7) формування умінь та навичок слухати, розвиток асертивності;

8) уникнення агресивних виявів поведінки, ворожості;

9) формування навичок міжособистісного спілкування.

67. Особистість дитини. Розвиток дитини в соціумі.

Особистість дитини – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних історичних відносин. найменш пристосованим порівняно з представниками тваринного світу, проте саме ця біологічна незапрограмо-ваність відкриває можливості до засвоєння найширшого спектра культурних та соціальних програм.  

Діти, які на стадії раннього дитинства були позбавлені людського оточення, так і не можуть надолужити втрачене і набути людських якостей. Становлення й розвиток особистості є складовими процесу соціалізації. Це процес входження індивіда до соціального середовища, засвоєння ним соціальних впливів, залучення до системи соціальних зв’язків.

Інститутами соціалізації є сім’я, школа і дошкільні заклади, трудовий колектив, а також ті конкретні групи, в яких особистість звикає до існуючих систем норм і цінностей. Розвиток дитини в соціумі полягаює у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах ,характерологічних рисах, моральних, вольових, емоційних, розумових якостей, особистості дитини При цьому складається неповторна специфічність особистості – її індивідуальність.

Розвиток особистості дитини охоплює такі якісні зміни:

1) розуміння дитиною навколишнього світу, усвідомлення свого місця в ньому, що породжує нові мотиви поведінки, під впливом яких вона здійснює свої вчинки;

2) розвиток почуттів і волі, що забезпечують дієвість мотивів, стійкість поведінки, її незалежність від зовнішніх обставин.

Формування дитини як особистості жадає від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалювання системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм.Така практикаперетвореннясформованих форм виховання немислима безопорина науково-теоретичнепсихологічнезнання закономірностей розвитку дитини в процесі онтогенезу, бо без опори на таке знання існує небезпека виникнення волюнтаристського, маніпулятивного впливу на процес розвитку, спотворення його справжньої людської природи, техніцизм в підході до людини .

Таким чином, суть справді гуманістичного ставлення до виховання дитини виражена в тезі його активності як повноправного суб'єкта, а не об'єкта процесу виховання. Власна активність дитини є необхідна умова виховного процесу, але сама ця активність, форми її прояву і, головне, рівень здійснення, визначає її результативність, повинні бути сформовані, створені у дитини на основі історично склалися зразків, однак не сліпого їх відтворення, а творчого використання . Отже, важливо так будуватипедагогічний процес, щоб вихователь керував діяльністю дитини, організовуючи його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних вчинків. Педагог-вихователь може і зобов'язаний допомогти маленькій людині пройти цей - завжди унікальний і самостійний - шлях морально-етичного і соціального розвитку.

68 Поняття особистість зміст і структура.

Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти .

Особистість — соціальна істота, суб’єкт Пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

У структурі особистості виокремлються чотири підструктури.

Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

етверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості.

69.

Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є: 

рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови; 

потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок; 

життєві домагання особистості та її можливості; 

спадкові дані та потреби виховання; 

емоційно-почуттєва сфера особистості; 

особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.

Виокремлюються такі фактори психічного розвитку, як біологічний, соціальний та активність самої особистості.

Біологічна основа як фактор розвитку психіки, її складові компоненти

На основі взаємозв'язку психічного розвитку людини зі зрос танням і дозріванням її організму розгортається дія першого фактору становлення особистості - біологічної основи.

Біологічний фактор психічного розвитку людини формується і вступає в дію ще до народження дитини, тому вважається осно вою, підґрунтям для розгортання психічного розвитку. Даний фактор включає в себе:

•     спадковість (якості, передані індивіду від батьків через ге нотип),

•    природжені ознаки (особливості внутрішньоутробного роз витку дитини та процесу її народження),

•      результати дозрівання нервової системи (зростання та формування зв'язків аксонів та дендритів, мієлінізація не йронів).

Соціальне середовище як умова та джерело психічного розвитку особистості

Суспільне оточення, в якому народжується індивід, і специфіку якого поступово засвоює, впливає на його розвиток своєрідними, історично закріпленими шляхами. Вироблені духовні надбання попередніх поколінь передаються нащадкам не через хромосомний апарат, а через спілкування дітей із старшим поколінням. Вони втілюються в знаряддях праці, у мові, витворах науки, техніки й мистецтва, у звичаях, нормах суспільної поведінки. Молодше покоління оволодіває цими матеріальними й духовними цінностями, залучаючись до пізнавальної та практичної діяльності.

Соціальне середовище, що впливає на дитину, - це передусім люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності.

Активність особистості як детермінанта розвитку психіки

Особистість, що формується, не є пасивним продуктом взаємодії біологічного та соціального факторів. Взаємодія цих факторів реалізується через активність дитини.

Засобом активності дитини, що виявляється в діяльності, відбувається двостороння взаємодія підростаючої особистості з соціумом. Впродовж дорослішання індивіда й ускладнення його психічної організації активність теж збагачується , як змістом, так і засобами її вираження. На різних стадіях розвитку дитини її активність виявляється на таких рівнях (за Г.О. Люблінською):

а)     репродуктивний (копіювання дій дорослого в словах, іграх, манері поведінки),

б)     виконавчий (виконання дитиною поставлених дорослим завдань і на цій основі вироблення нових вмінь),

в)     самостійний (самостійна постановка завдань, пошуки та апробація способів їх вирішення).

Спочатку свою активність діти спрямовують на дорослого, зумовлюючи зворотний вплив з його боку. Згодом, починаючи з перед дошкільного віку, дитина спрямовує свою активність на самопізнання і самовдосконалення.

70.

Оволодіння соціальними ролями юним поколінням є важливою соціально-педагогічною проблемою, адже однією із складових соціально-культурної кризи сучасного суспільства є криза соціально-рольова, що виявляється у невиконанні молодими людьми соціальних ролей або у виконанні їх не на тому рівні, якого очікує суспільство [10].  Дослідники наголошують, що чим більше соціальних ролей здатен  відтворити індивід, тим більше пристосованим він є до життя. "Процес розвитку особистості часто є динамікою засвоєння соціальних ролей, а засвоєння нової ролі може мати величезне значення для зміни людини" [7, с.35].

Соціальна роль – це точка перетину суспільства і особи. І.Кон наголошує, що для характеристики особистості слугує поняття "соціальна роль" [5]. Соціальну роль визначають як сукупність нормативно зумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов'язань, поєднаних з конкретною соціальною позицією.  У структурно-функціональній теоретичній орієнтації роль трактується як складне діяння: по-перше, це активність індивіда, спрямована на досягнення певної мети, тобто цілеспрямована орієнтація; по-друге, роль пропонує засоби для адекватної реакції на ситуацію, що складається, тобто виконує адаптивну функцію; по-третє, роль інтегрує зусилля принаймні двох індивідів у єдине ціле, сприяючи встановленню порядку; по-четверте, роль виконується в межах інституціоналізованої системи цінностей, контролюється та спрямовується нею [9]. Соціальна роль трактується і  як соціальна функція особистості, що відповідає прийнятим уявленням людей залежно від їхнього статусу чи позиції в суспільстві, в системі міжособистісних взаємин [7]. П.Смирнов визначає роль як спеціалізований вид соціальної діяльності і характеризує її як сукупність цінностей, майстерності (здібностей, знань, вмінь, навичок), повноважень (прав і обов'язків). "Будь-яку роль можна описати, якщо визначити цінності, в ім'я яких вона виконується (існує), з'ясувати необхідний рівень майстерності і виявити заданий суспільством об'єм повноважень, що дозволяють здійснити цю роль… Залежно від засвоєння цих компонентів соціальної ролі і формується особистість як соціальна істота" [8].

Соціальна роль – це більш чи менш  чітко визначений шаблон поведінки, що очікується від людини, яка займає відповідний статус у суспільстві. Можна сказати, що соціальна роль – це маска, яку надягає індивід, попадаючи в конкретне людське середовище.

Особистість виконує протягом життя значну кількість соціальних ролей, але лише окремі з них – провідні, що і визначає особливості життєвого шляху особистості. Якщо ж людина має складну рольову систему, то втрата однієї ролі буде переживатися менш болісно, оскільки особистість ще має не менш значимі "запасні" ролі. Але "рольовий перебір" також є небезпечним. Для кожної людини існує оптимальна кількість соціальних ролей, перевищення якої призводить до рольового перевантаження. Основними для особистості у сучасному суспільстві вважають ролі сімейно-побутові, професійні і громадсько-політичні (працівника, сім'янина, громадянина). Суспільство зацікавлене в тому, щоб люди своєчасно оволодівали, вміло виконували і збагачували соціальні ролі згідно з вимогами життя, тобто здійснювався процес інтерналізації ролей. "Інтерналізована роль – це внутрішнє визначення свого соціального становища і  ставлення до цього становища та обов'язків як його наслідку" [5, с.26]. Інтерналізація – процес, що означає перехід змісту ролі, її вимог у внутрішній світ особистості; завдяки їх своєчасному засвоєнню та успішному виконанню членами суспільства стає можливим нормальне функціонування суспільного організму [10].