Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

Зазнала змін і політична система країни. На з'їзді КПЮ в 1952 р. було відзначено, що партія, залишаючись «провідною силою» югославського суспільства, не повинна бути безпосереднім оперативним керівником у господарському, державному чи громадському житті. Саму партію було перейменовано в Союз комуністів Югославії (СКЮ). У 1953 р. було ухвалено конституційний закон про основи суспільного і політичного устрою ФНРЮ, згідно з яким розширювалися повноваження парламенту - Союзної народної скупщини, встановлювався пост президента (його посів Тіто). Закон закріплював принцип громадського самоврядування в общинах, районах, господарських організаціях. Отже, було зроблено перші кроки по шляху лібералізації режиму.

У галузі зовнішньої політики Югославія досить швидко вийшла з дипломатичної ізоляції, встановила зв'язки із США, країнами Західної Європи й «третього світу». Разом з тим, з ініціативи післясталінського радянського керівництва було нормалізовано відносини з СРСР. При цьому про повернення ФНРЮ під владу Москви не було й мови.

Запровадження «самоврядного соціалізму» з елементами ринкової економіки сприяло пожвавленню господарської діяльності. До середини 60-х років у країні в результаті індустріалізації провідними стали такі галузі, як машинобудування, радіотехніка, нафтопереробна, хімічна, легка промисловість.

Після розриву з Кремлем протягом багатьох років у вищому керівництві країни точилася прихована боротьба між прихильниками традиційної сталінської моделі розвитку і речниками демократичних реформ. Наприкінці 50-х і в першій половині 60-х років гору брала ортодоксальна тенденція. У галузі економіки було зроблено наголос на посилення планових засад. У 1963 р. прийнято нову конституцію, в якій підкреслювалося, що основою існуючого ладу є суспільна власність на засоби виробництва. Держава дістала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ).

Однак із середини 60-х років реформаторські сили в югославському керівництві стали здобувати перевагу. Було опрацьовано програму широкої суспільно-економічної реформи, зокрема впровадження ринкових елементів у господарство. Поліпшився загальний політичний клімат у країні. Югославські громадяни одержували більший доступ до джерел інформації, можливість поїздок за кордон.

Лібералізація суспільно-політичного життя винесла на поверхню національні суперечності. Зростання національної свідомості й прагнення югославських народів до більшої самостійності наштовхнулися на фактичне переважання сербів у

230

керівних структурах СФРЮ. Міжнаціональні протиріччя знаходили прояв і в історично складеній нерівномірності економічного та культурного розвитку різних республік і країв Югославії. З кінця 60-х років у країні відбувалися перші відкриті опозиційні виступи. Партійно-державне керівництво зробило спробу закласти основу для розв'язання національних проблем у новій (четвертій за післявоєнний період) конституції Югославії, прийнятій у 1974 р. На відміну від попередньої, за своєю суттю вона була децентралістською: значно розширювалися компетенція республік і автономних країв, система самоврядування.

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого як лідера забезпечував стабільність комуністичного режиму і єдності федерації, незважаючи на чимраз більші прояви наближення їх кризи. Нове колективне керівництво виявилося слабким і нездатним розв'язати суперечності, що постали перед федерацією. У 1981 р. розпочалися заворушення в автономному краї Косові, 90 % населення якого становили албанці. Вони вимагали надання Косову статусу союзної республіки. Власті придушили демонстрації. Економіка Югославії у 80-х роках увійшла у смугу затяжної кризи, яка щороку посилювалася.

РОЗПАД ЮГОСЛАВСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ. МІЖЕТНІЧНІ ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ І ВІЙСЬКОВЕ ВТРУЧАННЯ КРАЇН НАТО

Незабаром на порядок денний постало питання про долю федерації. На початку 1990 р. правляча партія - СКЮ розпалася на республіканські організації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до республіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії.

У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголосили незалежність цих республік. Федеральні власті у Белграді оголосили ці акти незаконними й зробили спробу за допомогою військової сили недопустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії зустріли рішучий опір і змушені були відступити. Словенія відстояла свою незалежність. У наступні роки вона стала на шлях швидкого економічного розвитку.

Водночас у Хорватії сербська національна меншина, що компактно проживала в ряді регіонів, не бажаючи визнати над собою владу Хорватської держави, самочинно створила свої окремі адміністративно-територіальні одиниці. Розпочалися

231

Югославська танкова колона у Словенії. Червень 1991 р.

кровопролитні бої між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями (останніх активно підтримували регулярні частини югославської армії), у ході яких загинули понад ЗО тис. чол. За сприяння ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено. Згодом було врегульовано питання про повернення до складу Республіки Хорватії самопроголошених сербських територіальних одиниць. Суспільно-політичний розвиток Хорватії впродовж перших років її незалежності гальмували прояви авторитаризму з боку президента республіки Франьо Туджмана. Після його смерті та проведення на початку 2000 р. парламентських і президентських виборів, на яких здобули перемогу демократичні сили, перед Хорватією відкрилися перспективи виходу з зовнішньополітичної ізоляції, в якій вона опинилася. Успіхи, хай і дещо скромні, досягнуті останнім часом на шляху демократизації суспільно-політичного життя країни, реорганізації її економіки на ринкових засадах, налагодження нормальних міжнародних зв'язків, - усе це дало підстави Європейському Союзові включити Хорватію у кандидати до вступу у співдружність впродовж найближчих років.

Найтрагічніші події розгорнулися в Боснії та Герцеговині - республіці зі змішаним населенням, яке складають слов'янимусульмани, серби та хорвати. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність країни. У відповідь на це серби і хорвати на територіях республіки, де вони переважали, самочинно проголосили свої «держави». Боснія та Герцеговина фактично виявилася розколотою на три державні утворення - мусульманське, сербське і хорватське, між якими розгорілася кривава війна.

232

На відміну від згаданих республік, Македонія здобула незалежність мирним шляхом на основі референдуму, проведеного у вересні 1991 р. Однак згодом і тут виникли проблеми, пов'язані з албанською національною меншістю, що проживає на північному заході країни. У 2001 р. албанські екстремісти вчинили збройний заколот, ставлячи метою проголошення «незалежності» районів проживання албанського населення у Македонії. Керівництво республіки за підтримки міжнародного співтовариства зуміло уладнати міжнаціональний конфлікт шляхом надання албанській громаді в рамках одноцілої Македонської держави більших прав у загальнодержавному керівництві, функціонуванні албанської мови тощо. Албанці в свою чергу мусили відмовитися від насильницьких дій. Конфлікт було пригашено, і македонська влада вживає заходів, спрямованих на остаточну ліквідацію напруження з етнічними албанцями.

Після проголошення незалежності чотирьох республік розпад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації - Союзної Республіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік - Сербії та Чорногорії. Її населення становило 10,4 млн чол. (СФРЮ налічувала 23,6 млн). Фактичним лідером федерації став президент Сербії, а з 1997 р. - президент СРЮ С. Мілошевич. Він спирається на очолювану ним Соціалістичну партію Сербії (колишні комуністи), яка має найбільше місць у федеральному та республіканському парламентах.

Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, а згодом і Македонія здобули міжнародне визнання як незалежні держави. Водночас міжнародне співтовариство наклало на СРЮ жорсткі економічні санкції, вважаючи її відповідальною за кровопролиття у Хорватії й Боснії та Герцеговині.

Тим часом війна у Боснії та Герцеговині розгорялася. При цьому найбільших успіхів досягли серби, які одержували чималу допомогу з Белграда. Вони контролювали до 70 % території країни, взяли в облогу її столицю Сараєво і протягом кількох років піддавали місто нещадному бомбардуванню. Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та

233

Українські

миротворці в Боснії

Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-тери- торіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію - Мусульмансько-хорватської федерації (51% території) і Сербської республіки (49 %). ООН санкціонувала створення багатонаціональних сил, здійснює контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.

Проте і через дев'ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина, незважаючи на підтримку миротворчих сил, ще так і не спромоглася стати життєздатною державою.

Воєнний конфлікт на Балканах, який тривав чотири роки, дорого обійшовся народам колишньої Югославії. Жертвами війни стали від 100 до 200 тис. чол. Кількість біженців і переміщених осіб, зігнаних війною з рідних місць, перевищила 1 млн чол., з них півмільйона знайшли притулок за кордоном.

У 1998-1999 рр. виник новий гострий конфлікт - тим разом навколо Косова. Переважно албанське населення цього краю, що входив до складу Республіки Сербії (СРЮ), зазнавало утисків з боку сербських властей. Етнічні албанці вимагали дотримання своїх громадянських і національних прав, а частина з них стала на шлях збройної боротьби за повну незалежність Косова. Сербські власті відповіли терором і насильством, змушуючи албанське населення масово покидати Косово. Десятки, а потім і сотні тисяч біженців шукали притулку в сусідніх країнах, насамперед в Албанії та Македонії.

Міжнародне співтовариство намагалося врегулювати косовський конфлікт, однак югославський лідер С. Мілошевич відмовився піти на будь-які поступки. Тоді з ініціативи США держави НАТО зважилися на проведення повітряних бомбар-

234

дувань території СРЮ з метою примусити Мілошевича погодитися на розв'язання косовської проблеми. Бомбардування розпочалися наприкінці березня 1999 р. і тривали 78 днів. У результаті СРЮ зазнала величезних матеріальних втрат. Світова громадськість неоднозначно поставилася до цієї акції. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натовський ультиматум. Югославські війська і сербська адміністрація залишили Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миротворчі сили ООН. Біженці повернулися до своїх домівок (здебільшого зруйнованих або спалених).

Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Мілошевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Президентом Югославії став представник опозиції Воїслав Коштуніца, який узяв курс на налагодження нормальних стосунків з міжнародними організаціями та західними державами. Ті в свою чергу скасували сенкції проти СРЮ. Самого С. Мілошевича незабаром було заарештовано й відправлено до Гааги (Нідерланди), де віддано до Міжнародного суду з воєнних злочинів.

Зіншого боку, з падінням режиму С. Мілошевича виникли незгоди між обома суб'єктами СРЮ - Сербією та Чорногорією. Президент останньої (з 1997 р.) Міло Джуканович проголосив метою вихід Чорногорії з федерації та проголошення нею незалежності (що означало б остаточний розпад Югославії). Змушені йти назустріч М. Джукановичу сербські діячі у 2002 р. погодилися на реорганізацію СРЮ в державне утворення конфедеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорногорії. За наполяганням М. Джукановича, було ухвалено, що дер- жави-члени мають право через три роки вийти зі Співдружності (чим, як вважають, не промине скористатися Чорногорія).

Зрозпуском СРЮ без посади залишився її колишній президент В. Коштуніца. На вакантну посаду президента Сербії у 2004 р. було обрано політичного діяча прозахідної орієнтації Бориса Тадича, який оголосив своєю стратегічною метою вступ Сербії до ЄС і НАТО.

Що стосується питання про подальшу долю краю Косова, то воно залишається відкритим. З міжнародно-правової точки зору Косово формально продовжує бути інтегральною частиною Сербії, однак реальну владу продовжує здійснювати тимчасова адміністрація ООН, яка спирається на військову силу миротворців. Албанці, що становлять переважну більшість населення краю, вимагають проголошення його незалежності. Своїми насильницькими діями вони примусили бульшу частину автохтонного сербського населення емігрувати з краю. Міжнародна співдружність, по суті, не має жодних чітких планів розв'язання косовської проблеми.

235

РОЗДІЛ VI

КРАЇНИ АЗІЇ, А Ф Р И К И ТА ЛАТИНСЬКОЇ А М Е Р И К И

§ ЗО. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРАЇН СХОДУ

РОЗПАД КОЛОНІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни - одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи: 1) з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії; 2) з половини 50-х до середини 60-х років - поява незалежних держав у Північній і Тропічній Африці; 3) з 1975 до 1990 р., який завершив деколонізацію Півдня «чорного континенту».

Народи Азії й Африки своїми військовими контингентами, постачанням сировини, продуктів харчування, моральною підтримкою сприяли перемозі над фашизмом. Активно діяли патріотичні сили опору японським мілітаристам. Національні сили сподівались на демонтаж колоніалізму - архаїчної системи пригноблення одного народу іншим.

Ще під час війни, у 1943 р., незалежними державами були проголошені французькі підмандатні території - Сирія та Ліван, хоча військові підрозділи Англії та Франції покинули ці країни уже після війни. Розгром Японії сприяв піднесенню національно-визвольних сил у Південно-Східній Азії. В липні 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. У серпні 1945 р. проголошено незалежність Індонезії. Колишня метрополія - Нідерланди - не визнала цей факт, і народам колонії довелось боротися зі зброєю в руках за свою свободу аж до 1949 р., коли голландські колонізатори все-таки визнали нову державу.

Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Британію розв'язувати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 рр. стали незалежними Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон, у 1957 р. - Малайя (з 1963 р. - Федерація

237

Малайзія). На відміну від Англії, Франція спробувала силоміць утримати свої володіння: у 1945-1954 рр. вона вела війну в Індокитаї, а з 1954 по 1962 р. - в Алжирі.

Проти колоніальних воєн виступала світова громадськість. Під її тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності.

З перебудовою структури промисловості метрополіям стало економічно не вигідно зберігати громіздку систему управління і чисто колоніальні методи експлуатації заморських територій. З виникненням високотехнологічних та наукомістких галузей промисловості відійшли на другий план галузі, пов'язані з видобутком сировини. Оскільки ідеї гуманізму завойовували світ, то метрополіям доводилося займатись реалізацією продовольчих програм, виділяти кошти на охорону здоров'я, освіту.

На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. У рік прийняття історичної Декларації ООН «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960) суверенітет вибороли 17 країн Африки. Ця подія увійшла в історію як «рік Африки». З 1961 р. стали незалежними ще десятки країн.

Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією метрополій. Зокрема, найбільш економічно відстала Португалія стійко трималася своєї п'ятисотрічної колоніальної імперії на півдні Африки. Революція, що спалахнула у Португалії в квітні 1974 р., одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. У 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що були португальськими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії - останній колонії в Африці.

Залишки колоніалізму на території Китаю були мирним шляхом ліквідовані наприкінці 90-х років: у 1997 р. Велика Британія передала КНР своє володіння Гонконг, а у 1999 р. до Китаю повернулася колишня португальська колонія Макао.

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ АЗІЇ І АФРИКИ

Багато країн Сходу після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи й досягли на цьому шляху неабияких успіхів. Індустріальними державами світу стали Індія, Республіка Корея, Сінгапур, Малайзія,

238

Таїланд, Індонезія, Гонконг. Впевнено крокують вперед нафтодобувні країни арабського Сходу. Ці держави знайшли своє місце на світовому економічному ринку, зуміли позбутися статусу сировинного придатка і запровадити у свою економіку передові технології.

Все ж більшість незалежних держав, особливо африканських, внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості перебувають у скрутному становищі, хоча за своїми людськими й природними ресурсами вони знаходяться на рівні багатьох промислово розвинутих країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу населення, молоді індустріальні країни Азії перебувають у першій двадцятці держав світу, у той же час тридцять країн Африки завершують цей список.

У багатьох країнах, що визволилися, на тлі загального демографічного вибуху загострилась продовольча проблема. Зокрема, у країнах Тропічної Африки щорічне зростання сільськогосподарської продукції не перевищує 1,5 %, тоді як населення зростає на 3 %, тобто вдвічі швидше. У результаті материк із 600-мільйонним населенням, незважаючи на те, що переважна більшість людності зайнята у сільському господарстві, не може себе прогодувати. Низький рівень економіки багатьох країн Азії й Африки призвів до різкого скорочення державних асигнувань на освіту, охорону здоров'я, професійну підготовку.

Несприятливо для цих країн склались і міжнародні економічні відносини. Ціни на сировину постійно падають, тоді як на готову продукцію зростають. Правлячі режими, політичні партії молодих країн у своїх програмах на перше місце ставлять ідеологічні та політичні завдання. Деякі є прибічниками «ліберальної економіки» західного зразка, інші - «соціалістичної орієнтації» на кшталт колишнього СРСР чи КНР, ще інші - свого «особливого» шляху розвитку на основі національних чи релігійних традицій.

З розпадом СРСР та «соціалістичного» табору в Європі з політичної карти світу швидко зникають країни так званої соціалістичної орієнтації. Так, у Беніні, Республіці Конго, Замбії впроваджується багатопартійність, заохочується вільне підприємництво. У таких цитаделях комунізму, як Китай та В'єтнам, зрозуміли хибність соціалістичної економічної моделі і вдалися до ефективних ринкових реформ.

Країнам Азії та Африки притаманні політична нестабільність, намагання режимів збагатитись за рахунок власних народів, міжплемінна ворожнеча. Після досягнення незалежності багато країн втягнулося у кровопролитні прикордонні конфлікти, які подекуди переросли у тривалі війни. Боротьба за владу в аф-

239