7.Юриспруденцій періоду республіки. Правові школи

Вважається, що розвиток правознавства у Римі починається з Тиберія Корункарія.

Починаючи з кінця республіки і протягом принципату римські правники поділялися на дві правові школи: сабініанців (засновник Гай Атей Капіто, найбільш видатний представник — Масурій Сабін) та прокуліанців (засновник Антістій Лабео). Сабініанці були більш консервативними і тяжіли до звичних норм та правил. Прокуліанці підтримували нові ідеї, чим сприяли подоланню консерватизму та надмірної формальності jus civile.

Правознавці II—III ст. н. е. отримали назву «класичних». Саме вони сформулювали більшість засад та ідей, що склали основу римського права, як вищого досягнення античної цивілізації. Найбільш відомими серед них є Масурій Сабін (провідник школи сабініанців), Цельс Філій, котрий написав багато праць, Октавій Юліан Емілій, який створив за завданням імператора Юліана «Постійний преторський едикт», Секст Помпоній, що коротко виклав історію римського права. Правознавцю II ст. Гаю належить неперевершений підручник з римського права (Інституції). Вершиною класичної юриспруденції вважають праці Емілія Папініана, котрий був неперевершеним казуїстом і створив «Питання» у 37 книгах, «Консультації» у 19 книгах і «Дефініції» у 2 книгах.

Загалом можна визначити такі основні напрями наукової та науково-прикладної діяльності правознавців доби класичної юриспруденції:

а)    твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б)    коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в)    збірники творів юристів (дигести), що об'єднували цивільне і преторське право;

г)    підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая — II ст.), а також збірники правил (regulae), міркувань,

висновків (sententiae);

д)    збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) або «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало.

Семінар 2

1. Правосуб'єктність фізичних осіб.

Система римського права складається zjuspublicum і jus privatum.

Приватне право поділялося на дві основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та дієздатності суб'єктів права як учасників суспільного та приватного життя римського суспіль­ства, тобто статус, становище особи, друга — правове становище окремих осіб у сім'ї.

Тому приватне право прийнято поділяти на статусне і сімейне право.

Статусне право — це система правомочностей (права і обов'язки в дії), яка регулює питання правоздатності і дієздатності суб'єктів права.

Правоздатність — властивість суб'єктів бути носіями прав і обов'яз­ків. У зв'язку з тим, що права і обов'язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність в публічному праві і пра­воздатність у приватному праві.

Правоздатність у галузі публічного права (публічноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів брати участь у громадському житті римської держави (служити в римських легі­онах, обирати і бути обраним, брати участь у світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід державних справ.

Правоздатність в галузі приватного права (приватноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті, тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речо­вого, процесуального права (право на судовий захист).

Дієздатність — це здатність суб'єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно користуватися власними пра­вами і самостійно виконувати власні обов'язки.

Дієздатними визнавалися ті суб'єкти права, які були здатні від свого імені і за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе обов'язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки.

       Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називаєтьсядієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає  на

2. Поняття та елементи правоздатності фізичних осіб.

Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'яз­ків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).

Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків.

Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єк­тивним правом (законами, звичаями, постановами тощо).

Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздат­ність суб'єкта права починається з моменту народження і припи­няється з настанням смерті.

Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:

status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;

status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;

status familiae (сімейний статус).

За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом грома­дянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.

За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).

3. Діездатність. Елементи і обсяг.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.

У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здій­снювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні про­типравні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.

На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.

Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.

Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.

Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).

Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття нас­тавало з 25 років.

На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.

Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.

4. Capitis deminutio та зменшення громадянської честі.

равоздатність фізичних осіб купувалася шляхом народження від римських громадян, які перебували в "правильному шлюбі, а також усиновленням, звільненням з рабського стану, наданням римського громадянства особливими актами держави окремим особам, громадам, населенню тієї чи іншої провінції. Правоздатність виникала в момент народження і припинялася смертю. Правда, суб'єктом права визнавався і зачата, але ще не народжена дитина (postum). Особа, захоплене в полон, втрачало правоздатність, а над його майном встановлювалася опіка. Якщо, проте, полонений повертався до Риму, то він вважався римським громадянином, як би і не перебували в полоні. У найдавніший період римської історії неоплатний боржник, дезертир або злодій позбавлялися громадянства при продажу їх у рабство. Пізніше таке правило перестало діяти, але в рабство стали звертати і позбавляти громадянства за деякі тяжкі злочини. Засуджений до смерті втрачав права громадянства. Поряд з втратою правоздатності римському праву було відомо і обмеження правоздатності (capitis deminutio). Так, особа, яка брала участь в укладанні угоди з обрядом манципації (вагар, свідки) і відмовилася підтвердити висновок угоди, позбавлялося права бути свідком при укладенні угод; особи із сумнівною репутацією за аморальну поведінку позбавлялися, наприклад, права бути опікуном і т.д. Римляни розрізняли три види обмеження правоздатності: capitis deminutio maxima - максимальний, коли римлянин позбавлявся волі (status libertatis); capitis deminutio media - середнє, коли римлянин позбавлявся права римського громадянства (status civitatis); capitis deminutio minima - мінімальне обмеження правоздатності, коли римлянин позбавлявся свого сімейного стану (status familiae) або змінював його з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. Крім capitis deminutio, правоздатність обмежувалася внаслідок применшення громадянської честі, відомого римського права ще з часів XII таблиць. Римські магістрати, зокрема цензори, були компетентні не допускати осіб із сумнівною репутацією до виконання посадових функцій, претори - до участі в суді. Поступово виробився і зміцнився інститут преторской infamia (безчестя). Infamia наступала в силу певних обставин (видалення з легіонів за аморальну поведінку, подвійне заручини і т.п.). У результаті infamia особа позбавлялося права бути представником у суді, опікуном, обиратися на громадські посади. Крім того, преторським едиктом обмежувалася правоздатність носіїв деяких професій і аморальних промислів: акторів, звідників, повій, тобто осіб, "покритих ганьбою" (turpitudo). Вони, зокрема, ущемлялися в спадкових правах.

5. Правовий статус квіритів, латинів, перегринів. рабів, колонів.

Латини (latini). Ця частина населення проживала на території Італії, а потім і поза нею, в римських провінціях, колоніях. Древні латини - це жителі Лациума, які отримали латинське громадянство до середини III століття до н.е. Правове становище латина купувалося: в силу народження; актом державної влади; добровільним переходом римського громадянина в розряд latini з метою придбання земель, які роздають населенню колоній. Латини під час перебування в Римі могли брати участь у народних зборах, мали jus commercii, а деякі - jus conubii. У майновій сфері древні латини мали такі ж права, що і римські громадяни, проте мали меншими правами в публічно-правовій сфері (не мали права брати участь у народних зборах, займати виборні посади, складати народну армію Риму та ін.) Як бачимо, латини були повністю позбавлені публічних прав і дещо обмежені в майнових (наприклад, не могли становити заповітів). Саме це нерівноправність між римлянами і латинами викликало в останніх протест, що, врешті-решт, призвело до Союзницької війні (90-89 рр.. До н.е.), після якої всі латини отримали ті ж права, що мали римські громадяни. Перегріни (peregrini). Це іноземні громадяни на території Стародавнього Риму. Перегрінами також вважалися і римські піддані, які не мали ні римської, ні латинської правоздатністю. Спочатку перегріни були абсолютно безправні, так як не мали ні майнових, ні публічних прав і тому не могли захистити свої права в римському суді. Вони вступали в ті або інші майнові відносини з римськими громадянами, але так як вони не користувалися їхніми правами, то й були позбавлені правового захисту. Тому вони шукали собі покровителя або захисника - патрона з числа римських громадян. У 242 р. до н.е. була заснована посада претора у справах іноземців, який розбирав суперечки між римлянами і іноземцями чи між іноземцями. На цьому грунті й виробилося так зване jus gentium (право народів). Перегрін не був рабом, але не був і римським громадянином. Не мав він, природно, і політичними правами. Перегріни могли ставати римськими громадянами: згідно із законом; в нагороду за послуги, надані державі; чинності спеціальним акта державної влади. У міру розвитку торговельного обороту перегріни стали користуватися захистом преторського права, а в 212 р. н.е. імператор Каракалла дарував їм права римського громадянства. З цього року правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Раби (servi). Основним джерелом рабства була війна. Рабами ставали військовополонені, нерідко навіть члени родинних Риму латинських племен. Другим джерелом рабства була боргова кабала: рабами ставали вільні громадяни, які стали неоплатним боржниками. Існували інші джерела рабства: народження від рабині, рабство за злочини (кримінальну рабство). У зв'язку з завойовними війнами III ст. до н.е. (Пунічні, Македонські), раби обчислюються сотнями і тисячами і проникають в усі пори господарського життя держави. Правове становище раба давало можливість господареві мати безмежну владу над ним: він міг його не тільки безжально експлуатувати, а й у будь-який момент продати (як звичайну річ) і навіть убити. Припинялося рабство відпущенням на свободу ("мануміссія"). Колишній раб (вольноотпущеннік) повертався назад у рабство, якщо проявив грубу невдячність щодо особи, який відпустив його на свободу. Що стосується юридичного положення рабів, вони завжди вважалися речами - "servi res sunt" ("раби суть речі"). Іншими словами, раб розглядався не як суб'єкт, а як об'єкт права, не визнавався особою, тому не міг служити в армії, платити податки, створювати сім'ю. Що стосується майнового стану раба, то будь-яка річ, яка перебувала в його володінні, вважалася що належить пану. З часом правовий статус раба став змінюватися на краще: раба не можна було вбити безпідставно (це прирівнювалося до вбивства чужого раба, а за вбивство чужого раба пан відповідав, як за ушкодження чужої речі), його не можна було віддати в гладіатори без дозволу магістрату, до старості раб міг отримати свободу і т.д. В кінці принципату і, особливо в період домінату деякі раби стали отримувати в управління та користування частину маєтку рабовласника (невелику земельну ділянку, худобу або майстерню, навіть інших рабів) під умовою сплати рабом якогось оброку. Таке майно називалося пекулієм. Але пан міг у будь-який момент відібрати пекулий. Для того, щоб сплатити оброк, раб повинен був щось продавати зі своєї ділянки. Тому римське право починає визнавати за діями раба відому юридичну силу. Нерідко раби здійснювали операції в якості судноводіїв і капітанів. Звичайно, вигоди від таких угод отримував раба. Збиток лягав на пана. Стали допускати навіть позови рабів до панів (actio de peculio) у межах вартості пекулія. Як бачимо, раби отримали деякі майнові права, в тому числі і можливість зобов'язуватися за договорами. Це положення є тим більш важливим, якщо врахувати, що надалі рабовласник став відповідати за зобов'язаннями свого раба. Заповзятливий раб отримав можливість накопичити собі стан і викупити таким чином у господаря свободу. Проте становище рабів у всі часи римської історії було дуже важким. Вільновідпущеники (libertini). Відпущені на волю раби іменувалися libertini - вольноотпущенниками. У найдавніший період не існувало будь-яких обмежень у справі звільнення рабів. Але в період пізньої республіки та ранньої імперії, коли чисельність рабів помітно зменшилася, посилився контроль держави в цій області. Відпущення на волю без дотримання суворо встановлених форм [1] або з їх порушенням вважалося недійсним. А відпущений на волю раб (вольноотпущеннік) ніс ряд обов'язків щодо свого пана. Колишній пан ставав патроном, а колишній раб - клієнтом. Обов'язки клієнта виражалися в словах "повагу" і "особисті послуги". На практиці це означало заборону на звернення до суду на пана, і, отже, колишній раб залишався фактично беззахисним проти свавілля патрона; він зобов'язаний був надавати панові різного роду послуги, в тому числі і майнового характеру; патрон мав право на частину спадщини вільновідпущеника, а також на отримання від нього аліментів. Лібертіна були обмежені і в сфері публічного права: вони не служили у війську, в I столітті н.е. вони втратили jus suffragii, не мали права бути включеними до складу сенату. Колони (coloni). Колонами римські юристи називали орендарів і тих, хто отримував землю та інвентар за договором або сидів на землі з покоління в покоління, і тих великих орендарів, які обробляли землю за допомогою своїх рабів або здавали землю невеликими ділянками суборендарям. "Колонат" - складна проблема періоду імперії. Питання про юридичну природу даного інституту слід вирішувати виходячи з соціально-економічної обстановки того періоду. Поступово окремі провінції починають набувати економічну самостійність, жити своїм власним життям. Економічний ж панування Риму припиняється вже з другої половини I століття н.е. До цього часу господарство, засноване на рабській праці, починає себе зживати. Рабство не дає передумов для інтенсивної праці, бо раб не зацікавлений в результатах своєї роботи. Тому великі господарства (латифундії) дробляться на дрібні ділянки (парцели), на які і саджають рабів. Отже, раб стає самостійним виробником, а рабство в цілому переходить в якусь нову свою стадію. З іншого боку, і дрібні селяни знижуються в своєму соціально-економічному рівні. Вони також прикріплюються до землі: на цих двох коренях і створюється колонат, тобто такий юридичний інститут, при якому безпосередній виробник прикріплюється до землі. Колони вважалися вільними людьми, а за користування землею зобов'язані вносити її власнику певний оброк або подати, виконувати повинності. Колон міг мати сім'ю, самостійно вести господарство. З часу Діоклетіана відбувається поступове прикріплення колонів до землі, і протягом тривалого історичного періоду правове становище колонів наближається до феодально-залежним селянам. Освіта стану колонів - найбільш помітне прояв формування нових станових поділів в позднеримское суспільстві. Законодавство іменує колонів "рабами землі". Це означає, що якщо колон сходить із землі, то землевласник має право повернути його на землю і навіть покарати. Колонат - стан спадкове. Діти колона зобов'язані сидіти на тій же ділянці, на якому сидить батько, і зійти з цієї ділянки вони не мають права. Тенденція станової диференціації поширюється і на інші верстви вільного населення. Станові поділу поглиблюються, "вищі" більш різко протиставляються "нижчих". У 212 році імператором Марком Аврелієм Антоніном Каракаллою був виданий едикт про надання майже всім вільним жителям права римського громадянства. Завдяки цьому едикту поступово був здійснений процес перетворення величезного конгломерату племен і народностей у більш-менш однорідне суспільство. Правові відмінності між різними категоріями населення згладилися. До початку III століття н.е. відмінності між jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) остаточно зникають. Ці дві гілки приватного права зливаються. В усякому разі, в період пізньої імперії питання про правоздатності значно спростився. Різниця між громадянами, латинами, перегринами втратило практичне значення. Все населення імперії відтепер ділиться лише на громадян і рабів.

6. Поняття, правосуб'єктність і види юридичних осіб.

Вже в найдавніший період у Римі утворюються релігійні, професійнікорпорації. Але вони не володіють відокремленим від фізичних осіб майном і тому їх не можна повною мірою вважати юридичними особами. Пізніше риси юридичної особи набуває скарбниця імператора - фіск (fiscus), поступово зливається з державним майном. Правда, фіск був юридичною особою особливого роду: на його майно не поширювалися давностниетерміни, вимоги фіску отримувалиперевагуперед вимогами інших кредиторів.

Таким чином, в римському праві під юридичними особами розумілися об'єднання окремих господарівабо власників (фізичних осіб), які мали окрему організацію, володіли певними майновими засобами. Їх можна іменуватикорпораціямиабосоюзами:наприклад, союзи з релігійними цілями, професійні спілки ремісників (чоботарі, пекарі, солевари). У період республіки число їх збільшується, з'являються корпорації нижчих чиновників, похоронні товариства ін З часом змінюється і правове становище різного роду господарських корпорацій. Зізнається нероздільність їх майна. Вони стають самостійними суб'єктами приватного права. Також імуніципії (міські громади)отримують правоздатність, що наближається до статусу сучасних юридичних осіб. Цей же статус незабаром придбали і приватні корпорації. Слідом за ними - установи, спочатку церковні, потім різноманітні благодійні - притулків, лікарень, виховні будинки. Порядок утворення корпорацій не був однаковий на всьому протязі історії Стародавнього Риму. За законами XII таблиць в період ранньої республіки вони виникали вільно і не потребували попереднього дозволу з боку органів державної влади. Важливо лише, щоб цілі корпорації несуперечилинормам публічного права, а для її створення досить було трьох чоловік. У період пізньої республіки і принципату (у міру поступової концентрації влади в руках принцепса) корпорації виникали з дозволу сенату. Отже, ми зобов'язані римлянам не тільки ідеєю юридичної особи, але і практичним її втіленням. Римляни також теоретично обгрунтували і сутність юридичної особи: 1) корпорація як єдине і нероздільне ціле розглядається як приватна особа; 2) юридичнеіснуваннякорпорації не припиняється і не порушується виходом окремих членів з її складу; 3) майно корпорації відособлене від майна її членів; 4) корпорація якюридична особавступає управові відносиниз іншими особами за допомогою уповноважених нею фізичних осіб; 5)юридичні особимогли бути носіями не тільки майнових, а й особистих немайнових прав, наприклад, патронаж над вольноотпущенниками. Після визнанняхристиянствадержавноюрелігієюстатус юридичної особи отримали церковні установи (ecclesia), а потім лікарні і притулки. Разом з тимправове регулюванняі доктринальна розробка інституту юридичної особи в Стародавньому Римі перебували в зародковому стані. Неповнота та непослідовністьконструюванняінституту юридичної особи в Стародавньому Римі пояснюються цілком певними соціально-економічними причинами: в ту історичну епоху вони грали незмірно меншу роль, ніж індивідуальні суб'єкти, тому не їм, а індивідуальним суб'єктам як центральній фігурі древнього суспільства і була приділена головнаувагав нормах і доктрині приватного права. Однаксамеримлянам ми зобов'язані прообразом юридичної особи, а найбільш поширеною формою сучасного юридичної особи єакціонерне товариство- потужний каталізатор цивілізованої економіки. Безсумнівно, до європейських та російську правові системи воно прийшло з римського права.

7. Поняття та особливості сімейних правовідносин. Умови і порядок укладання шлюбу.

Структура римської сім’ї зумовила поділ громадян за їх сімейним станом на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осібвласного права- personasuijurisі на осібчужого права- personaalienijuris. Самостійним був лише домовладика, який володів власними правами. Усі інші члени сім’ї були особами чужих прав.

       Як уже зазначалося домовладика мав однакову владу над усіма членами сім’ї, і всі  його підвладні вважалися членами сім’ї та родичами. Римське право розрізняло два види сім’ї: агнатичну і когнатичну.

       Первісно існувала агнатична сім’я. Агнатами називалися  особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії.

       Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім’ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало прагнення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім’ї. Деякий час ці два види сім’ї існували паралельно, але когнатична сім’я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.

       У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднення. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов’язує осіб, які походять одна від одної, наприклад, батько, син, онук і правнук; б)побічна лінія, що поєднує осіб, які мають спільного предка, наприклад, брат - сестра, дядько - племінник. Пряма лінія називається щевисхідною і низхідноюзалежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

       Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво - це відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка.

8. Понятгя та види шлябу за римським приватним правом.

Сім’я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jusconnubii- між громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли - між перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на два види: cummanu- з повною владою чоловіка над жінкою і sinemanu- без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий конкубінат.

       Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus connubii.

       Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

- згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

- важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб jus connubіі. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

- додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов’язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

- не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

- недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

- дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі іnfamіa, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

       Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manuрозлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п’яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

       Шлюб sіne manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

       Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи.

       Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу свободи розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні штрафи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п’яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя. Розриваючи шлюб sіne manuсторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.

9. Конкубінат і контуберніум.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживанння чоловіка та жінки з наміром утворення сім'ї, яке називалося конкубінатом (сопсиbinatus). Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubi. Відсутність - у однієї із сторін jus connubi не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Конкубінат — позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести спільне подружнє життя (affection maritalis) і без знаків поваги стосовно партнера по шлюбі (honor matrimonii). Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання строгих законів Октавіана Августа про шлюб (Іех Jиlіа de аdulteriis; Іех Jиііа dе соеrcendo; Іех Julіа miscella). Незважаючи на суспільне значення і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових наслідків: співмешканка (concubina) не розділяла суспільного становища співмешканця (сопсиbinus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у той час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium). При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки, коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну нерівність.

Лише християнські імператори формують конкубінат як правовий інститут, як сурогатний шлюб (соnjugium іпаеqиаlе). Він є неповноцінним у соціальному відношенні, але проте строго моногамним, неможливим до досягнення визначеного віку, одночасно з законним шлюбом. Поліпшується і правове положення дітей, породжених у цьому шлюбі. Більш того, при Юстиніані будь-яке постійне співжиття з порядною жінкою вважається шлюбом, якщо сторони не зробили усної чи письмової заяви (testatiо) у протилежному змісті. У Візантії конкубінат був відмінний Левом VI Мудрим (Філософом) між УШ-ІХ ст.ст, на Заході припинився в XII ст.

Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти. Але ці діти відрізнялися від незаконнонароджених і називалися liberti naturals (природні діти). Згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набувати прав дитини, народженої у шлюбі. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus connubii. В іншому разітреба було укладати законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних відносинах (D.25.3.7.)    До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (conturbernium). Зв'язок раба з рабинею, як і з будь- якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Порівнюючи законний шлюб і контуберніум ми бачимо, що при контуберніумі статус дітей повністю залежав від того, яке правове становище займала мати, якщо вона була перегринкою, то відповідно і її діти також ставали перегринами. Батько не мав влади над дітьми саме тому, що вони не розділяли з ним його статус. І навпаки було при укладенні законного шлюбу, адже в ньому батько мав необмежену владу не лише над жінкою.

10. Батьківська влада. Усиновлення та узаконення.

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім’ї. У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов’язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати винного потерпілому. В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

       Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій.

       Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись

       Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю

       Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім’ї: тепер сім’я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб’єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

      Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі.  Закононародженими   вважалися   діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

       Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з’являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для  lіberі naturales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

       1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим  шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

       2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

       3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

       Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatіo, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) -adoptіo.

  У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (cura).

       Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв’язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званийзаконний опікун. Однак уже Закони ХІІ таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це будеопікун за заповітом.

       У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з’являється третій - опікун за призначенням.

       Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela)  і піклування (cura). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди.

       Опіка.Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

       Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину.

       Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних.

       Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. її опікуном.

       Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

       Піклування.Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

       Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

       Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося  за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширювалась  і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.