8. Форміла та її складові частини.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити у ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:

1) інтенція (лат. intentio - притязання) – полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права

2) демонстрація (лат. demonstratio - опис) – описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов'язок відповідача;

3) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) – надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;

4) ад'юдикація (adiudicatio - присудження) - наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Як приклади зазначених частин можна навести наступні формулювання. Інтенція: „якщо буде встановлено, що Н.Н. повинен сплатити А.А. 1000 сестерціїв...”. Демонстрація: „ Оскільки А.А. продав раба Н.Н....”. Кондемнація: „ Якщо з'ясується, що А.А. залишив на зберігання у Н.Н. срібний стіл і по злому умислу Н.Н. не повернув його А.А., ти, суддя, присуди Н.Н. на користь А.А. на ту суму, скільки буде коштувати ця річ. Якщо не з'ясується – виправдай.”

Частини формули могли вводитися у формулу у різних поєднаннях в залежності від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio – заперечення) включалася до формули у разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача у несправедливі. Так відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, але й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялись на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призводили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідча обман чи погрозу, які сприяли укладенню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочку виконання, надану позивачем).

В інтересах позивача у формулу могло бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore – припис на користь позивача). Вона застосовувалась для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це стосувалось випадків стягнення частини боргу за зобов'язанням, яке передбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов'язання, то у формулу включалась прескрипція: „нехай предметом позову буде та частина зобов'язання, строк виконання якої настав”. Таким чином позов за даним зобов'язанням погашався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов'язанням подавалися періодично відповідно до наступних платежів.